— За волю! За честь козачу! — заніс високо над головою шаблю козацький сотник, підлетів до поручика й рубонув його з-за плеча.
— Ах! — хитнулися гусари. — Зрада!
Лише небагатьом удалося пробитися крізь козацькі ряди й доскакати до замку. Не встигли вони наблизитися до брами, як стулки воріт розчинилися і якийсь жовнір замахав руками, гукаючи:
— Швидше, панове! Швидше!
Гусари влетіли на подвір'я. Та з усіх боків на них посунули гайдамаки, що захопили замок, пробравшись підземним ходом.
— Радимо не чинити опору, панове! — вийшов наперед Іван Письменний.
Гусари вхопилися за шаблі.
— Хто здасться — буде помилуваний!
Сходило сонце. Отамани, сотники й десятники збиралися на майдані. Сюди зводили гусарів і жовнірів, які вціліли, шляхтичів, що потрапили до рук гайдамаків.
— Чималенько-таки панства тут лишилося, — сказав Швачка. — Не сподівалися, певне, що ми так швидко нагрянемо.
— А не сподівалися, — підтакнув Плиханенко, — Думали, що Біла Церква їх надійно прикриє.
— Гляньте, гляньте! А то хто?! — вигукнув Швачка.
Всі повернули голови в той бік, куди він показував.
Провулком наближалася група людей. Попереду йшов Степанко, за ним — старий міщанин, а далі кілька чоловіків несли щось на плечах. Невдовзі процесія наблизилася.
— Батьку, — звернувся Степанко до Швачки, — дідусь Данило Бандурка хочуть вітати вас із славною звитягою.
Кобзаря обережно опустили на землю. Все на ньому — голова, обличчя, руки, ноги — було покрите полотняними бинтами.
— Батеньку наш, — нахилився над ним Швачка. — Простіть нам, що на таку небезпеку вас наразили.
— Нічого, Микито, — озвався Бандурка, — Тіло ще болить, а душа, як тільки почула, що ви у Фастові, ожила. Спасибі Михайлу Дубу, й тіло, надісь, перестане боліти.
— Перестане, батеньку, — запевнив Швачка. — Ми вам найліпшого знахаря знайдемо, зілля роздобудемо. Все зробимо, аби вас пошвидше на ноги поставити.
— Михайла, Микито, не забудь. Подякуйте йому щиро, по-козацькому. Він заслужив. Коли б не він, то пропав би я, надісь.
Швачка підкликав джуру, попросив щось принести. Коли той повернувся, Микита підійшов до Михайла, простягнув йому туго набитий капшук злотих, зелений пояс, смушеву шапку.
— Та що ти, отамане! — відсахнувся старий, — За кого мене маєш? Хіба я за гроші? Я людину добру рятував.
— Це не плата, Михайле, — спохмурнів Микита, — Це винагорода. Ви ж без хати лишилися. Конфедерати й вас не помилували, дарма, що вся голова як молоком облита. А за що? За те, що бідну людину розумієте. От щоб ви й далі могли тим, кому сутужно стане, допомагати, ми й даємо вам трохи злотих. Думаю, що тут вистачить і нову майстерню звести, і начинням для неї обзавестись, і хатину збудувати.
— Спасибі, отамане. Спасибі.
Посміхалося ранкове сонце. Збуджено гомоніли козаки й гайдамаки.
Розділ XX
У ПОІРПІННІ
Фастів нагадував розворушений мурашник. Гомін у центрі містечка був не менший, ніж під час найбільшого ярмарку. Біля костьолу в оточенні гайдамаків стояв Микита Швачка. На ньому — синій жупан, підперезаний зеленим шовковим поясом, червоні сап'янці. З-під смушевої шапки виглядає довгий оселедець, над карими суворими очима дашком звисають чорні насуплені брови. Тільки-но скінчився громадський суд. Отамани розійшлися. До Микити підвели п'ятеро селян.
— Біля Сорочого Броду в кущах притаїлися. Непевні якісь люди, — сказав десяцький.
— Чому ховалися? — звернувся отаман до кремезного парубка в полотняному одінні й посірілому солом'яному брилі. Той зам'явся.
— Ми, батьку, — озвався найстаріший із них, — чорногородські. Од фидиратів тікаємо. А під Кощіївкою, над самою Унавою, на таких, як і самі, нарвалися. Бони розказали, що в їхньому селі також фидирати. Бачимо, що з огню вискочили, а в полум'я попали. Ото ми й дали драла за річку. А тут ось… ваші козаки. Думали, що надвірняки вони, що заодно з душогубами отими — ну й кинулися в кущі.
Повідомлення про конфедератів насторожило всіх. Швачка наказав Плиханенкові збиратися в дорогу. Усі чорногородці визвалися проводжати його.
— Напевно, батьку, пора й мені навідатися додому, — підійшов до Швачки Письменний.
— Рушай, Іване. Низький уклін матінці передай, доброго здоров'я побажай. Не забувайте, що конфедерати не тільки під Кощіївкою блукають… Так і дивись, щоб у спину не вдарили… Будьте пильні. Не дайте себе ошукати. Ти, Савко, не тільки в Кощіївку і Чорногородку навідайся. Дізнайся, як там у Бишеві, Лісню й Мостище провідай. Про Новосілки розпитай. До Бондаренка гінця відряди. Розпитай, що там у нього. За тиждень і до нас повертайся.
Тиша-Биковський смакував дробиною. В цей час до їдальні вскочив управитель:
— Паночку, біда! Гайдамаки під Кощіївкою.
Коли Швачка увірвався до Фастова, Тиша-Биковський ледве встиг вискочити із замку й примчати до Кощіївки. Він так перелякався, що було вже зібрався тікати світ за очі, проте доводця конфедератської хоругви заспокоїв його: не слід поспішати, адже, як повідомляють вивідачі з Фастова, гайдамаки, сп'янівши від успіхів, поки ще нікуди не збираються… І от…
— Чи не привиділося тобі, Адаме?
— Ні, паночку. Сам бачив. Мало в їхні руки не потрапив. Іду собі лісом, коли це хтось як закричить. Я притримав коня, звернув у кущі, прислухався. Чую, проситься, щоб помилували. Я лишив коня, а сам навшпиньках до того місця. Бачу — сидять на поляні десятків два гайдамаків, а перед ними панок труситься. А за ними під деревами… коней сила-силенна. Мабуть, з півсотні, а то й більше. А трохи далі — ще гайдамаки.
— А може, то козаки, Адаме? Запорожці до Києва мандрують?
— Та де там, паночку. Пізнав я одного. Івана Логвиненка з Чорногородки. Того, що в Києві в Академії вчився, а тоді з Швачкою злигався, а це, видно, до Плиханенка перекинувся.
— І Плиханенко тут? — сполотнів чашник.
— Тут, паночку.
— А Данило де?
— Осавула, паночку, в Чорногородку поїхав.
— Що ж робити?
— Тікати, паночку. І то швидше!
— А конфедерати? Їх же три десятки.
— Тікаймо, паночку, — наполягав управитель. — Нехай вони бороняться, а ми… тікаймо. У нас же тільки десяток надвірняків. Решта розбіглася. У Фастові до здрайців отих пристала.
— От що, Адаме… Вели сідлати коней.
— Усі козаки поїдуть?
— Усі, Адаме. Та швидше! За півгодини маємо вирушати.
Коли той вибіг, Тиша-Биковський кинувся до тайника; дістав шкатулку, висипав із неї гроші і заховав у пазуху. З килима зняв пістолі, засунув за пояс. Начепив шаблю. Потім по'кликав управителя:
— Пане Адаме… Бачите… Лишати чужих у господі не зовсім зручно. Треба, щоб хтось був із наших людей. Я залишаю вас, пане Адаме, на господарстві.
— Мене? — зблід управитель. — Як же це?
— Ну-у, мусить же хтось оце стерегти, — Тиша-Биковський обвів руками довкола себе. — Я прошу вас, пане Адаме, дивитися якнайретельніше. Пану поручику конфеде— ратському передайте, що Плиханенко задуже небезпечний гевал, до біса хитрий. Хай бережеться… А ще передайте, що я повернуся, напевне, за день, а може, й за два. Доберуся до Бишева, попрошу в пана Харлінського пару десятків козаків…
— А як же я?
— Як? — знизав плечима Тиша-Биковський, — Як і завжди. Господарюйте. Хлопів кощіївських особливо не турбуйте. Нехай гуляють… Колись порахуємось… Перед конфедератами не розщедрюйтесь…
А гайдамаки, пане чашнику?
Тиша-Биковський розгнівався не на жарт:
— Гайдамаки, гайдамаки… Вони вам і сняться, пане Адаме! Запам'ятайте: не такий чорт страшний, як його малюють. Минув той час, коли ми їх боялися. Якщо дізнаються ті здрайці, що конфедерати в нас, вони й носа до Кощіївки не поткнуть. Вони й з Фастова п'ятами накивають!
— Пора, паночку, — просунув голову в двері десятник. — Коні окульбачені(84).
На ґанку Тишу-Биковського зупинив поручик конфедератської хоругви:
— Ми, пане чашнику, дістали розказ вирушати до Бердичева!
— Що?
— До Бердичева вирушаємо, пане.
— Та як ви смієте… — підскочив Тиша-Биковський, — кидати порубіжжя в таку скрутну годину! Та це ж злочин!
— У яку годину, пане чашнику?
— Таж… гайдамаки за півмилі від нас!
— Не панікуйте, пане чашнику. Нам ті драби ні до чого. Хай з ними пан Стемпковський возиться, а в нас є справи посерйозніші. Ми вітчизну рятуємо, а не з хлопами воюємо! Так що бувайте, пане Биковський. Дякуємо за честь, за гостинність.
Він стукнув підборами, прудко збіг із ганку й попрямував до своєї хоругви.
Тиша-Биковський сплюнув спересердя, кинувся до коней. За хвилину конфедерати, а за ними й Тиша-Биковський з прислугою залишили новий двір, зведений на березі Унави. Ледве встигли вони заховатися в чорногородському лісі, як з протилежного боку, на краю села, заманячіли верхівці в строях запорізьких козаків.
(Продовження на наступній сторінці)