Після того як загони Андрія Журби, під орудою якого вже було 300 чоловік, озброєних пістолями, шаблями, списами, трьома гарматами й п'ятьма гаківницями, та Савки Плиханенка, що водив під своєю рукою дві сотні повстанців, з'єдналися із загоном Микити Швачки, на Київщині продовжували поокремо діяти великі загони Івана Бондаренка й Павла Тарана та кільканадцять дрібних.
Загін Івана Бондаренка визволив від шляхти Радомишль і Брусилів, потім зайняв Бишів, де до повстанців приєдналися козаки надвірної хоругви магната Антона Харлінського, звідти попрямував на Макарів, штурмом оволодів замком і знищив усіх визискувачів, що зібралися туди з поліських сіл і містечок.
Гайдамаки Павла Тарана громили панські маєтки на захід від Білої Церкви. Як і Микита Швачка та Семен Неживий, Таран відокремився від повстанського війська Максима Залізняка в Богуславі. Спочатку він отаманував над шістдесятьма козаками. Та скоро в його загоні було вже близько п'ятисот чоловік.
Основні сили повстанського війська, очолювані Максимом Залізняком, пробувши два дні в Богуславі, вирушили в Лисянку. Тут стояв мурований замок, який охороняла чисельна залога, вдосталь забезпечена зброєю і боєприпасами. Похмурі бастіони темними жерлами гармат тримали на прицілі все довкілля. Але міщани, змовившись із козаками, перебили шляхту, зв'язали комісара Кучевського і відчинили ворота гайдамакам.
Через Буки й Соколівку Максим Залізняк підійшов до Умані й зупинився на Осташківському фільварку. Тут до повстанців приєдналися уманські надвірні козаки на чолі з сотником Іваном Гонтою.
20 червня гайдамаки оточили Умань. Почався штурм міських укріплень. І вранці 21 червня головна брама не витримала. Повстанці нестримним потоком ринули в місто.
Здобувши Умань, колії розташувалися за чотири кілометри від неї. Тут Залізняк із Гонтою впорядкували своє військо: воно було поділене на сотні й десятки, кожна чата обрала собі командира.
І нові гайдамацькі загони рушили в ті місця, де ще відсиджувалося за фортечними мурами пихате панство. Вони проникали в найвіддаленіші закутки Київщини, Брацлав— щини, Поділля, знищували своїх одвічних ворогів у Галичині. Одна з чат, очолена сотником Семеном Шилом, дісталася турецьких володінь і, ввірвавшись у Балту, а потім і Говтву, знищила і там шляхту, яка спробувала було сховатися від народного гніву за рубежем.
Розділ XVIII
УСКОЧИЛИ В ХАЛЕПУ
Данило Бандурка разом із Степанком прошкував до Фастова. Мав доручення від Швачки розвідати, які там ворожі сили, як вони підготувалися до можливого наступу гайдамаків, а також домовитися з міщанами про виступ проти шляхти. Кобзар не раз бував у цьому невеличкому містечку, знав тут багатьох людей, одначе найчастіше зупинявся у шевця Михайла Дуба. Колишній запорожець, оселившись у Фастові ще в сорокових роках, жив і снив Січчю. І коли до його господи потрапляв хтось із січових братчиків, він садовив гостя на покуті, сам сідав навпроти і все розпитував і розпитував про Січ, про життя-буття побратимів, яких не міг забути, про гайдамаків.
Михайло знав усіх жителів містечка, їхніх дітей, знав, хто чим живе, чого хоче, знав, кому з них можна вірити й кого треба остерігатися. Був бідним, жив одиноко.
Бандурка надіявся дізнатися в Михайла про все, що цікавить Швачку, стрітися з вірними людьми й домовитися про допомогу.
До Фастова залишалося кілька верстов.
Позаду почувся тупіт.
— Що там, Степанку? — обізвався, не оглядаючись, Бандурка.
— Якісь вершники. Чи не сховатися нам?
Кобзар оглянувся. Серединою дороги, за кілька гонів від них, поспішало близько десятка вершників.
— Пізно, синку, ховатися. Одійдемо вбік. Що буде, те й буде.
Коли вершники наблизилися, Бандурка пізнав в одному з них білоцерківського сотника, що відділився у Миронівці від Копиткевича. Пізнав і сотник кобзаря.
— Ха-ха-ха! — засміявся. — Випурхнула пташка з сільця, та ненадовго. Ха-ха-ха! Посли… Взяти їх! — наказав він надвірним козакам.
За мить вони зв'язали Бандурці й Степанкові руки.
— А тепер на аркан і… до сідла. Хай тьопають за нами!
Бандурка повернувся до Степанка, прошепотів:
— Кріпися, хлопчику мій.
Коні рвонули. Данило не втримався і впав лицем у порох… Прийшов до пам'яті на кам'яній долівці.
— От і гаразд, — долинув до нього голос сотника. — Оживає волоцюга. В неділю потішимося, як він під шибеницею руки заламає. Посол… Ха-ха-ха! Хай лежить. Пішли, панове.
Бандурка розплющив очі. Було темно. Тільки вгорі крізь невеличке заґратоване віконце ледве пробивалася вузенька смужка — напевне, від місяця. Данило хотів помацати долівку й скрикнув від болю: руки стали суцільною раною. Лице теж горіло, мов опечене. Підніс руку до щоки — гострий біль пронизав усього наскрізь.
— Степанку? — покликав.
— Ви живі? — простогнав той поруч.
— Хтозна, синку. Ніби живий ще. Хоч і лиця нема, і рук та ніг не чую, але ще дишу, — обізвався кобзар і стих. Невдовзі мовив ще кілька слів: — Плохі наші діла, Степанку. Зовсім плохі. Ні ворухнутися, ні звестися. А доручення отамана треба виконати… Важко й говорити мені, — обізвався по хвилі. — Але треба. Осиль, синку, біль — молодому легше, як старому. Зведись хоч на руки… Розізнати треба, куди нас кинули.
Степанко, стогнучи, почав обмацувати долівку, стіни.
— Льох якийсь, чи що. Стіни з каменю вимуровані, а долівка кам'яними плитами викладена.
— А підняти не можна?
— Ні, дідусю.
— У тебе ніж десь був. Спробуй, чи не можна якось обдовбати плиту? Ту, що найближче до стіни…
Степанко підповз до стіни з віконцем, почав знову обмацувати плити, потім спробував ножем довбати шви між ними.
— Твердо, дідусю, дуже твердо… Але… піддається наче…
— От і добре, — зітхнув Бандурка. — Тоді, синку, не барись. Помаленьку… довби й довби. Кажуть, вода й камінь руйнує, а ніж — і поготів. Сьогодні четвер. Три ночі до неділі лишилось. Треба за цей час плиту зірвати і хід наверх прорити. А там… Михайло Дуб допоможе…
Степанко, прилігши біля стіни, почав довбати закам'янілий вапняний розчин, на якому колись було покладено плити. Ніж не слухався, у темряві він раз у раз натрапляв на камінь, скреготів. Та хлопець не зважав на це, довбав і довбав. Нили руки, паморочилось у голові. Він зупинявся на мить, переводив подих, витирав піт із чола й знову продовжував довбати. Порою озивався Бандурка:
— Тихіше, Степанку, тихіше. Крізь віконце можуть почути.
Спливала у безвість ніч. У віконці світлішало. Почувся гомін у дворі.
— Кінчай, Степанку.
— Ще трошки, панотче, ще трошки. Ворушиться вже.
Степанкові стало видніше, й тепер він упевненіше кришив закам'яніле вапно, розширював і поглиблював щілини між плитами. Нарешті протиснув руку в одну з них і почав розхитувати плиту. Коли щілина побільшала, заклав другу руку, рвонув що було сили до себе. Плита гойднулася, а там і піднялася. Степанко натужився ще — і плита стала сторчма.
— От і добре, — простогнав кобзар. — Змети під неї все надовбане, поклади її назад. Уночі будеш рити нору.
День тягнувся невимовно довго. Бандурку палила спрага: в роті пересохло так, що ледве міг ворухнути язиком. Надвечір його почала мучити пропасниця.
— Поглянь, Степанку, чи нема чим прикритися, — попросив він хлопчину. Степанко знайшов у протилежному кутку трохи соломи, перетлілого лахміття. Зрихтувавши постелю, він пересунув на неї Бандурку, прикрив лахміттям.
— Води б мені…
Степанко підповз до дверей, гарячково застукав кулаками в дошки. Невдовзі знадвору почувся приглушений сердитий голос:
— Чого треба?!
— Води дідусеві дайте… Пропасниця у нього…
— Пропаде — біда невелика!
— Дайте води, чоловіче добрий.
— Замовкни, цуценя. Велено нічого вам не давати і до дверей до самої неділі не підходити.
— Не стукай більше, синку, — ледве вичавив із себе Бандурка. — Почекай трохи… Не озветься ніхто, починай рити нору. Ліктів з десять уперед, а там, надісь, і вгору можна… Послухаєш тоді; може, щось почуєш… Землю туди, де солома була, віднось. У закутку, надісь, не помітять, коли хтось і загляне. А встигнеш, то й сміттям притрусиш…
Степанко полежав з годину, перепочив. Потім підняв плиту, зсунув убік — і почав довбати землю. Хоч вона була й глеювата, однак піддавалася ножеві набагато легше, ніж закам'яніле вапно. Невдовзі хлопець вирив яму в коліно, переніс сорочкою землю в куток і почав підкопуватися під стіну. Довбаючи землю, слідкував, щоб нора була круглою й просторою — надіявся вирятувати через неї й Бандурку. Стомлені за ніч руки не слухалися, терпли. Руками вигрібав надовбане, відносив у куток і знову продовжував рити.
— Спочинь трохи, синку, — порадив Бандурка. — Легше буде.
(Продовження на наступній сторінці)