Степанко приліг біля кобзаря й зразу поринув у сон. Бандурку знову трусило. Від розпашілого тіла хлопчини йому стало тепліше, й він теж почав дрімати. Йому уявлялися якісь знайомі постаті, вони нахилялися над ним, щось говорили, кудись кликали. Він поривався йти за ними, але ноги не слухалися. Тоді махав руками. Відривався на кілька метрів від землі й летів понад деревами, хатами. Коли стомлювався, розпростував руки й кружляв на однім місці. Внизу помітив якісь вогні. Багато вогнів. Опустився нижче — й побачив табір, сотні людей. Придивився — свої. В одному гурті — Микита Швачка. Помітивши Бандурку, він зрадів:
— Батьку Даниле, де ж ви стільки блукаєте? Невже забули, що ми вас чекаємо? Пора Фастів брати.
— Я не блукаю, Микито. Лежу ось. Піднятися не можу.
Відчув, ніби хтось смикає його. Прокинувся.
— Дідусю, що з вами? Ви руками махали, щось говорили. Я злякався.
— Надісь, сон якийсь бачив. Погано, що рухатися не можу, що тобі не допомагаю…
— Я й сам справлюся, дідусю. Хоч і ломить усе тіло, і руки, мов дерев'яні, а можу знову рити.
— Рий, синку. Може, хоч ти врятуєшся. До шевця Михайла Дуба дістанешся, Швачку повідомиш…
І Степанко рив. Землю залишав коло ями, щоб не гаяти дорогого часу. Може, вночі вдасться докопатися, думав, тоді й переносити в куток не потрібно буде. Перед ранком був на восьмому лікті. Пора б повертати і вгору, але побоювався. А що як не проминув замкову стіну? Прорив ще пару ліктів, потім таки почав пробиватися навскіс, до поверхні. Переніс землю в куток. Перепочив. Прислухався. Тихо.
— Мабуть, і сьогодні ніхто не заглядатиме до нас, — сказав Бандурці.
— Надісь, синку. Рий далі. Я слухатиму. Коли щось негаразд — кашлятиму.
Степанко прорив ще пару ліктів. Послухав. Звідкись линули глухі голоси. Заштрикав ножем у стіну, почав пробивати вузьку шпаринку. Ще трохи… Голоси стали гучнішими. Прислухався знову. Певне, десь поблизу грається дітвора. Мабуть, біля Унави. Став обережніше розширювати шпарку, просуватися далі. І нарешті… блиснуло світло! Степанко тихцем почав обвалювати краї шпарки. Коли нора стала настільки широкою, що можна було висунути голову, визирнув на поверхню. Навколо ріс густий осот, будяки, землю встеляли розкішні лопухи. Висунувся по плечі. Позаду похмурим громаддям височіла дерев'яна стіна фортеці, попереду крізь два ряди верб вигулькувала Унава. На ліктях посунувся до річки. Коли був за кілька кроків від хлопчаків, стиха кашлянув. Вони відразу помітили його:
— Гляньте, гляньте, мара якась!
Степанко приклав палець до вуст.
— Тихіше, — прошепотів. — Ходіть сюди.
Діти боязко наблизились.
— Я… з фортеці… Втікач… — пояснив Степанко. — Поводир я… А кобзар залишився там…
Найбільший з хлопчаків осмілів:
— Це вас позавчора кіньми тягнули?
— Нас… Я втік оце, а панотець Данило… ворухнутися не може. Ледве дише. Мотузку треба… Довгу-довгу…
— Ми зараз!
— Тільки ж, — застеріг Степанко, — нікому ні гу-гу. І глядіть, щоб ніхто не побачив.
Хлопчаки кинулись по домівках. Через якийсь час повернулися з налигачами. Тут же зв'язали з них довжелезну мотузку.
— А тепер повзіть за мною. І ні звуку! — наказував Степанко.
Біля нори спинились.
— Ви чекайте тут. Приляжте в бур'яні — і ні пари з вуст. А я полізу до льоху, обплутаю дідуся мотузкою і смикну тричі. Тоді тягніть, та тільки обережно.
Степанко пірнув у нору.
— Дідусю!
— Що? — пошепки обізвався кобзар.
— Я вже на волі був. Дістав мотузку. Зараз обв'яжу вас — і норою наверх потягнемо. Хлопці там чекають.
Степанко швидко протягнув мотузку кобзареві попідруки, зав'язав вузлом на грудя^, смикнув тричі. Мотузка витягнулася. Бандурка застогнав.
— Потерпіть, дідусю, трішки, — прошепотів Степанко, підтримуючи голову старого й направляючи її в нору. Коли голова сховалася під стіною, він поправив ноги, обережно опустив їх у яму, а потім і сам поповз слідом за Бандуркою. Хлопцям, напевно, було нелегко, бо тіло кобзареве рухалося дуже повільно. Степанкові здавалося, що вони застрягли в норі. Але ось знову блиснуло світло. Степанко полегшено зітхнув.
Невдовзі вони були в повітці. Найстарший із хлопчаків, Петрик, а це було його подвір'я, приніс окраєць хліба, глечик молока. Ковтнувши кілька разів, Бандурка заговорив:
— Спасибі, діти мої. Степанку, спіши до Михайла Дуба, розкажи йому все…
Коли стемніло, кобзаря перенесли до Михайла Дуба, в землянку, де він жив після того, як конфедерати спалили його хатину з майстернею.
Перев'язавши Бандурку й напоївши узваром, Михайло кинувся виконувати його прохання.
Далеко за північ він розповів Степанкові.
— Все гаразд, хлопче. Передай Швачці, що фастівські міщани чекають гайдамаків. Як тільки вони підійдуть до — Фастова, міщани захоплять східні ворота, допоможуть пробратися в місто через потайний хід. Хай займають Снітинку, Кадлубицю й чекають. У Кадлубиці до Швачки з'явиться хтось із фастівських міщан. На ньому буде біла свитка, зелений пояс і сива смушева шапка. Він запитає: "Чи не маємо звісток для Бандурки?" Йому треба відказати: "А хіба ви знаєте, де він?" Тоді той міщанин проведе до потайного ходу козаків. З ним домовитесь і про те, коли відчиняти ворота. А за діда Данила, хлопче, не турбуйся. Михайло Дуб не одному козакові життя врятував. Постараюся й кобзаря вашого звести на ноги та разом із ним Швачку зустріти. Щасти ж тобі, хлопче. Будь обережним. Пильнуй, аби знову не вскочити в халепу.
Розділ XIX
У ФАСТОВІ
Тільки погасли останні промені за верхів'ями дерев, як Швачка наказав піднімати гайдамаків. Забігали сотники, заметушилися десятники. Табір ожив.
— Шановне товариство! — звернувся до отаманів Микита. — Кожен відає, де його місце, знає, що робити. Пам'ятайте лишень: хто завагається — усім нашкодить, увесь наш задум погубить. Ліпше зараз відмовитися, ніж товаришів підвести. Подбайте, друзі, й про порядок. Кожного, хто виявить непослух, нехай спіткає давня гайдамацька кара: п'ятдесят київ перед усім товариством, випити гарнець(83) води і три дні йти пішки попереду сотенного значка. Хто кривдитиме посполитих або міщан, буде покараний таким же робом і вигнаний із ватаги. Бранців — панів та підпанків — на суд громадський.
Ішли на Фастів через Велике Половецьке, Устимівку, Ковалівку, Триліси. Поблискували проти місяця цівки рушниць, колихалися загартовані на вогні дубові кілки, цілилися в небо довжелезні списи. Не співали пісень, не палили люльок. Мовчали. Дозорці, виставлені напередодні, повідомляли про спокій у довколишніх місцях.
Поминули Велику Салтанівку. Снігурівку зайняли без ніяких перешкод: тут не було жодного жовніра або ж козака з надвірної охорони. Вступили в передмістя Фастова — Кадлубицю. Савка Плиханенко досяг Паліевого городища. Майже одночасно з ним біля славної колись фортеці Семена Палія появився й Станіслав Копиткевич. Перед самою зорею Швачку повідомили про підхід загону Андрія Журби.
— Пора! — гукнув Микита громовим голосом.
Перестояну тишу розірвав одинокий постріл. У ту ж хвилину спалахнула повітка на Заріччі, покинута хазяїном під час нападу конфедератів. Осяявши все навколо, вдарив у небо стовп вогню. Ніч відступила за місто. На темному фоні кошлатих хмар чітко вирізьблювався похмурий палісад. Високі дубові колоди, загострені зверху, міцно сиділи в землі. Годі було й думати, щоб вивалити якусь із них. За тими колодами було кілька метрів землі, а далі знову йшов такий же ряд колод.
Недалечко від Швачки манячіла кругла вежа. Тільки отаман віддав наказ про наступ — як відтіля жахнув вогонь. Над головами засвистіло — і через мить гайдамаків оглушив страшенний вибух. Обтрушуючи з жупана землю, Швачка пожартував:
— Так легко й на той світ потрапити, — і підняв шаблю: — Вперед, орли!
З усіх боків до палісаду з гучними криками кинулися наступаючі. І вдруге вежа обізвалася вогнем. Та більше на неї ніхто не зважав. Першими палісаду сягнули козаки. Вони закидали на палі аркани, вилазили наверх і з висоти наосліп стрибали в місто. За ними на стіни подерлися селяни. Назустріч їм ринули кіньми гусари. Але дорогу панським охоронцям перетнули кожум'яки, бондарі, ковалі, гончарі та стельмахи — увесь міський люд. Викинувши перед собою довжелезні списи, вони посунули на гусарів, яких заохочував бравий поручик:
— Вперед, панове! — І першим врізався в ряди ремісників.
Ті почали відступати назад. Але в цей час відчинилася брама східної вежі — й нестримним потоком назустріч гусарам ринули гайдамаки. Попереду на вороному коні летів Журба. Звелися на диби коні, заскреготіли шаблі.
— Бий гусарів! — крикнув Швачка, стрибаючи з частоколу. Піші гайдамаки кинулися за ним і з'єдналися з кожум'яками. Затиснуті з двох боків, гусари завертілися на місці, а потім, неначе змовившись, кинулися до замку.
Гучні вигуки "Слава!" весняною повінню покотилися від північних воріт, а там і з боку Палієвого городища.
— Що це? — спинився поручик.
— Надвірна хоругва! — радісно закричав хтось. — Наші!
З темряви вилетіли надвірні козаки.
— Наші! — повернув до них коня поручик.
(Продовження на наступній сторінці)