— Ніякого дива немає, — сказав Копиткевич. — Я вам казав і буду казати: пан — завжди пан. А зараз час вирушати. Ми до світання маємо бути біля північних воріт. А царициному офіцеру напишемо листа осібно.
Ранок видався похмурим. Над Білою Церквою висли кошлаті хмари. Туман, окутавши долину Росі, розповзався на всі боки, заволікаючи місто і все довкола нього. Подолавши декілька верстов і не встигнувши й спочити, гайдамаки зі сходом сонця уже знову були на ногах. До намету Швачки, який щойно поставили на узбіччі київського шляху, прибіг дозорець:
— Батьку! Військо цариці російської за декілька гонів
од нас! Прямує до Білої Церкви.
— Треба стрічати, — сказав Швачка. — Вишикуємося вздовж дороги. Самі попереду станемо… Як личить.
Тим часом прибули отамани й сотники. Микита сказав їм про військо. Отамани тут же послали гінців у свої чати Не проминуло й півгодини, як на розвилці доріг застиглу в німім чеканні чотири сотні гайдамаків — по одній від чат Микити Швачки, Андрія Журби, Савки Плиханенка Станіслава Копиткевича. Тільки Єгор Степанов лишився в таборі. Швачка порадив йому триматися осторонь і слідкувати за обложеними.
Невдовзі на пагорбі блиснули штики солдатських рушниць.
Швачка оглянув шеренги. Повстанці пильно вдивлялися в безмежну далину. Колона солдатів наближалася. Долинав чіткий барабанний дріб, а згодом розмірений стукіт чобіт об пересохлу землю. За кілька хвилин військо порівнялося з правим флангом гайдамаків. Швачка, Журба, Плиханенко і Копиткевич підняли вгору шаблі. Поручик, що їхав попереду на білому коні, помітивши вітальний жест отаманів, одвернувся. Пройшла перша сотня з рушницями на плечах. За нею тихцем прокотилася карета. У ній сидів набундючений прем'єр-майор, поклавши руку на ефес шаблі. Він теж дивився кудись убік, ніби й не помічав зустрічаючих. За каретою потягнулися ряди потомлених солдат.
Швачка почав подумки лічити їх. Сотня… Друга… Третя… Шоста… Та у фортеці… Всього сім…
Позаду їхав молодий капітан.
Розділ XVI
ЧИ ПАНИ ЗАОДНО?
Важке почуття гіркоти, викликане поведінкою прем'єр-майора, поступово переросло в бурю невдоволення. Повернувшись до табору, гайдамаки шпетили його на всі лади.
— Бач, яка цяця! — вигукнув літній запорожець. — Вивернувся, як кабан у сажі, та й пихкає люлькою. Отамани шаблі підняли, вітають його, а він…
— Федерата живого не бачив ще. Начіпляла цариця брязкалець усяких, то він уже й кирпу гне.
— Бо ж ти йому, Грицьку, хто? Голота. Глевтяк. А він — вареник у маслі. Хіба ж рівня?
— Цариця їх так розмазала…
— А чого ж не мазати? Наші були он торік у Петербурзі, то чули: такі, як отой прем'єр-майор, допомогли їй свого пришелепкуватого чоловіка позбутися, а самій на престол сісти.
— А солдати йдуть собі та й ідуть. Посміхаються.
— Бо гречкосії. Такі, як і ми. Одного батька діти. Дали б їм спочити — як ми розговорилися б. Може, вони й пристали б до нас.
— А чому б і ні? Ось послухайте. Було це давненько, і оді я служив у шинку, у Білогородці. Ото якось у шинок завернуло десятка півтора солдатів. А орудував ними теж солдат. Як же це його прізвище? Химерне таке. Ага… Харитон Коняхін. І звідки ж, ви думаєте, прийшли? З форпосту? Ні. Може, з якоїсь маршової команди? Теж ні. З Києва. Втікачі. Так уже їм офіцери допекли, що вони службу кинули й погайдамачилися. Так-то, друзі мої. Отаборилися вони в Кладові. Урочище таке є над Ірпенем, у Чернечому бору. Це недалеко від Новосілок, що по дорозі од Фастова на Київ. А в тому селі пані Виговська господарювала. Клята була, сама посполитих нагайками парила, залізом пекла, собаками цькувала. Почали новосілці до Коняхіна втікати. Не стерпів отаман. "Доста!" — гукнув. Залетіли вони в Новосілки, слуг розігнали, а пані — на ослін. Вона вже й просилася, й братчиками звала, а Коняхін: "Учіть, братчики, уму-розуму, та так, аби на все життя запам'ятала!" А гайдамаки, знай, чистять. Потім усе майно селянам оддали, дещо собі взяли — і за Ірпінь. От вам і солдати.
Довго сиділи ватажки, міркували, як діяти далі, — і не прийшли до згоди. Швачка наполягав штурмувати Білу Церкву, Журба й Плиханенко махали рукою на цю затію й радили рушати далі. Іван Письменний підтримував їх.
— Не треба, Микито, — говорив. — До спілки з нами прем'єр-майор Серезлієв не пристане. З шляхтою заодно буде. Підемо на приступ — проти нас поверне. Як же тоді? Ми ж на своїх руку не піднімемо. Ти ж сам не даси такого наказу.
Швачка задумався — що ж його робити? Відступати? Після Канева, Ржищева?
— Пане отамане! — вивів із глибокої задуми голос Байрацького. — Лист від прем'єр-майора.
ІІІвачка підвів голову:
— Є відповідь? Ану, читай.
Письменний узяв листа, розгорнув, пробіг очима кілька рядків:
— Наказує гайдамакам зняти облогу і… розійтися по домівках.
— По домівках? — скинувся Швачка, — Ану придивися, Іване. Невже так і написано?
— Так, Микито. Пан офіцер вимагає…
— Щоб його лиха година вимагала! — викрикнув Швачка. — Він збирав нас? Не по його буде! І місто візьмемо, і його провчимо! Коли б не довелось йому, як Хорватові. Доскочить свого!
— Заспокойся, Микито, — взяв його за плечі Журба. — Не треба гарячкувати. Поживемо-побачимо. Тут щось і те. Він діє, мабуть, на свій розсуд. А дістане повеління з Києва, інакше заговорить. Сам гінця пришле. Покличе на допомогу. А поки що… я думаю, не варто з ним сварку затівати… Не забуваймо наказу батька Максима. Рушаймо на Фастів.
— А в Білій Церкві стільки шляхти кинути?
— Не втече, Микито, — зауважив і Плиханенко. — А втече, то й краще. Хоч руки бруднити не будемо.
— Справді, Микито, не варто впиратися, — сів проти нього Копиткевич. — Я сам не проти штурму Білої Церкви. Але зараз вихід один — іти далі. На Фастів хочете? Рушаймо на Фастів. Я теж з вами. Та й Плиханенко, думаю, піде.
Швачку обсіли думи, як бджоли стільник: як же бути? Послухатися хлопців і рушити на Фастів? Чи постояти ще кілька днів під Білою Церквою й дочекатися Павла Тарана? Ось-ось має прибути. Кажуть, у нього вже більше тисячі люду…
— І капітан Станкевич такої ж думки, — порушив мовчанку Байрацький.
— Хто? — скинувся Швачка.
— Капітан Станкевич. Той, що останній їхав. Сидів я в кордегардії(82) та чекав одповіді. Нікого не було саме. Коли це двері — рип! — і він заходить. Сів коло мене та й розпитує, хто я та звідки, з якою справою до прем'єр-майора прибув. Розповів я, а він і каже: "На Серезлієва не надійтеся — вовком на гайдамаків дивиться. Швидше з конфедератами домовиться, ніж з вами. У Сербії такі ж хлопи, як ви, його маєток спалили. З тих пір на посполитих він милості не має. На кожному кроці мстить. Хоч і накаже цариця, однак буде зло вам чинити. Робіть своє діло, а замок од вас не втече. Може, пізніше знайдуться нові друзі… поможуть. Не все ж Серезлієву вирішувати".
— Отак і сказав? — не вірив Швачка. — Ні, тут щось не те. Може, той Станкевич заграє з нами?
— Отак і сказав, — повторив Байрацький. — Здається, пане отамане, щиро сказав.
— Пішли, Микито, далі, — ще раз обізвався Журба. — У Фастові про Білу Церкву подумаєм.
— А Таран як? Він же сюди поспішає.
— Гінця до нього відряди. Передай: не час. Почекаємо трохи. Як виженемо панство з усієї Київщини, Поділля й Волині — Біла Церква сама нам ворота відчинить. Станкевич недаром обмовився: тоді в нас друзів ого-го скільки буде. Може, й Станкевич до нас пристане. Тоді і Серезлієва, і Карбовського враз витуримо, — наполягав Журба.
Швачка мовчав. Підперши голову рукою, зосереджено думав. Пройшло кілька хвилин. Нарешті важко зітхнув, промовив:
— Згода. Йдемо на Фастів. А до Бондаренка гінців пошлемо. З Тараном міцніше зв'яжемось. Білу Церкву під нагляд візьмемо. З капітаном Станкевичем порозуміємося, з міщанами білоцерківськими наново домовимося. З козаками надвірними зустрінемося.
— Правильно, Микито, — зрадів Письменний. — До Києва теж гінця шли. До самого губернатора. Повідом його, що ми зробили. Про Білу Церкву напиши і попроси, щоб Серезлієву так повеліли: не стій на дорозі, а помагай козацтву.
— Штурм Білої Церкви знесилив би нас, — промовив Копиткевич, — а коли б скінчився невдачею, то викликав би серед козацтва зневіру. А так… якщо Фастів здобудемо, то й дух усіх піднімемо, і віру в загальну звитягу зміцнимо, і ще більший страх серед недругів наших посіємо.
— Гаразд, братці. Рушаємо на Фастів. Зараз!
Розділ XVII
ДНІ ВЕЛИКОГО СТРАХУ ДЛЯ ПАНІВ
Хвиля народного гніву котилася з Черкащини далі й далі. Невдовзі вона залила всю Київщину, вихлюпнувшись на Поділля й Волинь. Дрібні гайдамацькі чати, послані вусібіч Максимом Залізняком, швидко обростали повсталими селянами й міщанами і ставали величезними загонами, що налічували по кілька сотень чоловік.
(Продовження на наступній сторінці)