Абатиса глянула на нього й здивувалась: промінь блідого ще, однак вже весняного сонця падав на його обличчя. Раніш вона не помічала, що це старе обличчя було таки знищене. Щоки — мов прориті слізьми, колись ясні — може, сині, може, сірі — очі були безбарвно каламутні. Від всієї його постаті віяла безмірна втома.
— "Ніхто не осудив тебе?" — вже знову без чуття питався далі його голос.
— Ніхто, отче! — тихо, але ясно відповіла Колумба. — Ніхто!
— Так і я не осуджую тебе. Вибач ти провини невільні наші. Вибач, як і ми вибачаємо тим, хто кляне нас, слуг Божих, що повинні стерегти святу його церкву.
V. СПОКУСИ
І твій барвіночок хрещатий
Заріс богилою...
Т. Шевченко
Брат Бертольд відштовхнув покреслений пергамент з вичисленнями та помітками: знову заблукала якась невловима помилка до його вирахувань. В кінцевому розрахунку, незрозуміло чому, коли всі передумови були бездоганно справні, виходило зовсім не те, чого він сподівався.
Відчув глибоку втому. Олов'яна важка байдужість пригнітила його, немов усього сплющила в плескуватий, безформний і безвільний шматок матерії. Зробив над собою зусилля й підвівся з стільця. Розчиненим вікном влетіли в келію-лабораторію срібні каскади звуків, що наскрізь наповнювали старезний кляшторний сад: сотні солов'їв робили свій весняний фестиваль. Бертольд повернувся до дверей, щоб свіжістю ночі та музикою саду змити з себе цю байдужість, гіршу за недугу. Але, коли поклав руку на клямку дверей, його погляд упав на полу брунатної ряси, кінці білого шнура з трьома вузлами — й спинився. Легка тінь іронічної усмішки пробігла по його губах: хіба ж він сміє зробити, що забажається йому в дану хвилину? Він же мусить робити лише те, що стоїть в кляшторному статуті, а там ніде не сказано, щоб ченці могли серед ночі виходити на прогулянки в сад.
Як часто — ще й досі! — забуває він, що вже нема в світі ні лицаря Константина Анклітцена, ні схоласта Конрада з Кельна. Вони обидва вже вмерли назавжди, вмерли раніш за їхнього батька, а ось вже два роки натомість з'явився мовчазний, вічно заглиблений в свої проекти, задумливий, усім, часами й собі самому навіть чужий — брат Бертольд. І не розумів сам, чому та праця, до якої так змагав, в яку занурювався цілком і в "замку на Шпичаку", у алхіміка Брудерганса в Фрейбурзі, останніми часами не давала йому радості, лише саму втому. Що перетворило її на будень, що затулило перед нею принадні перспективи, згасило осяяну недосяжністю мрію, якою вона була пройнята? Тепер — це щоденний його обов'язок, котрий зводиться до того, що лише регулярно робити, але зовсім не обов'язує зробити. Повинен бути лише сталий процес праці, а цілком не конечний її наслідок. Невже ж в цьому була й причина його втоми й байдужості? Адже ж він, Бертольд, знає, й так само думає,— як і гвардіян, як і братія,— що працює "Богові на славу, кляшторові — на хвалу, а добрим християнам на користь". Дуже ж часто він бачить і наслідки своєї праці, втілення тієї чи іншої ідеї в реальні форми, перетворення її в корисні речі, котрі цілком виповнюють формулу — "Богові на славу — людям на користь". Має він тепер незрівняну змогу для творчості. Лабораторію, впорядковану за його власні гроші, має він таку, яка і в сні йому не ввижалася в батьківському замку. Має він повну волю й повне порозуміння, й не тільки ніхто йому не перешкоджає, а ціла сотня братів, кожен в міру своїх сил і уміння, радо б йому допомогли, коли б він потребував їхньої помочі, бо ж це — "...кляштору на хвалу", Патер Герхард, гвардіян, наказав не відривати брата Бертольда ні до чого, коли він працює в лабораторії, навіть зробив усякі полегші в буденних чернечих повинностях, щоб уможливити й уприємнити йому його працю, якою так дорожив, бо признавав його великі здібності, а сміливість Бертольдової творчої думки — далеко більшою за свою. Чому ж не зробити все, що дасть можливість тій молодій думці розгорнутись в повну широчінь?
Лише Бертольдова вдача з його раптовними змінами настрою примушувала патера Герхарда хитати головою.
— По істині: очеретина, що вітром її хитає,— вболівав гвардіян. І враз до того додавав, своїм звичаєм, з латинська: — Arundo vento agitata...
Це призвичаєння патера Герхарда думати в латинській мові й текстами Святого Письма не було для нього дивиною, бо ж батьки дали його до кляштора ще з семи років його життя, як алюмна. Отож тільки слова, сказані й негайно перекладені на мову латинську, видавались йому "добре сказаними". Але ж ті ясно сформульовані й зрозумілою латиною сказані слова набували повної ваги лише годі, коли їх підтримував текст Святого Письма, або цитат і писань отців церкви.
— Ще ж вчора,— сам не раз міркував над Бертольдовою вдачею патер Герхард, ще ж вчора Бертольд палахкотів від захоплення своєю новою ідеєю, а вже сьогодні – мов той попіл... Sicut cinerum... Холодний і мертвий. Так, frigidus et mortuus. Увесь — одна журлива задума.
Журу ж вважав побожний гвардіян за найгіршого ворога кожної людини. Для ченця ж, говорив він, це була смертельна отрута. Бо з жури постає байдужість. З байдужості — несмак до праці.
І щирий син Франціска з Ассізі — патер Герхард гаряче молився, прохаючи фра Бертольдові витривалості й радості духа, — цих двох крил, що підносять душу людини понад всі спокуси й тяготи життєві й навіть над самий гріх. І несказанно тішився старий чернець, коли помічав, що для Бертольда світало, й захоплення новою працею повертало до нього.
Сказано: "як вітер, змінлива людина",— згадував і слова "божого філософа" патер Герхард. — Хто ж може знати, чи не зростає в нашому кляшторі з волі Божої новий Альберт Великий?..
А брат Бертольд вже дійсно був ученим. І все ширшої слави та розголосу здобувала праведному кляшторові та Бертольдова вченість. Люди йшли з далеких околиць, мов на прощу, до францісканів, "що на горі". Ліків, поради в ділах духовних і світських шукали тут прочани. Часами здалеку прибивався сюди якийсь винахідник, що мав нову думку, котрої сам не міг перевести в життя. І тоді вигадливість брата Бертольда, як казав патер гвардіян, була — майже безмежна й завжди невтомна.
Так винайшов брат Бертольд вітражі: яскравіші й прозоріші навіть за славнозвісні італійські, бо вони не були такі різкі, однаково приємно сяяли й проти сонця й при вогнях вівтарних свічок. Трапилось, що отець гвардіян трохи насварив брата-шевця, що той помалу робить братії взуття. Саме тоді вийшов дозвіл францісканам холодних та північних країн замість підошов св. Франціска взувати і чоботи, бо ж часто бувало, що братія застуджувалась аж до смерті. Однак брат швець Криспін нічого не міг вдіяти, бо вичинбарити шкіру можна за шість або за вісім місяців. Цього не лишив без уваги брат Бертольд. Познаходив він якісь горіхи — не горіхи, каштани — не каштани, що вже з десяток років у патера аптекаря без потреби валялись: хтось з місіонерів привіз на показ природні дари заморської землі. І збагнув їхню силу брат Бертольд, приправив з них тинктуру, якої діставши брат Криспін повикидав всі свої запаси дубової кори, що по ямах кисла, забракував і вербове коріння, лише користав з Бертольдової тинктури та з особливого дерев'яного колеса, також братом Бертольдом вигаданого на розминання шкір. І за якихсь два чи іноді й менше тижнів має брат Криспін м'яку гладесеньку шкіру.
А вже кому справжню радість робив брат Бертольд своїми підсилюючими рослини розчинами, так це кляшторному садівникові — фра Нарцисові. То дасть таку водичку, що коли нею раз на тиждень підливати городину, досягає вона неймовірних розмірів; то вигадає цілу систему рам скляних, що їх можна було то відчиняти, то зачиняти, і тим способом тримати рослини в більшій тепліні, як була надворі. Й добрий брат Нарцис очам своїм не вірив, що йому проростає розсада в той час, коли ще надворі раз у раз падає сніг. А потім вигадав Бертольд і таке, що навіть взимку можна було мати зелену, свіжу городину.
І брат Нарцис, мабуть, більш за всіх ченців любив фра Бертольда.
Любив ніжно й віддано, як можуть любити малі діти й старі ченці.
Нарциса призначили на садівника лише за його наймення. А тому, що працюючи в саду, брат Нарцис раз у раз співав пісень, що сам складав, жартома звали його — "Narcissus Poeticus", як і однойменну з ним квітку.
Проти справдішньої манії — надавати людям, крім хресних наймень, ще й прізвища, доводилось воювати мало не з церковної казальниці. Бо стало це просто пошестю. Тож не уникнув прізвища й брат Бертольд. Почали його прозивати "фра Нігер" або й просто "фра Шварц". А причепилося до нього таке прізвище тому, що захватаний в праці, брат Бертольд частенько не тільки до рефектарія, але ж і до церкви приходив замазаний сажею зі своїх горн. Та й сам він мав темний, як вороняче крило, волос...
Бертольд стояв уже давно біля столу, спершись на лутку вікна. Невтомні солов'їні співи заколисували його. Думки давно вилетіли вікном з лабораторії, перелетіли високі кляшторні мури й блукали по широкому грішному світі.
Струснув головою й оглянувся. Погляд його на мить затримався на невеликому пучечку перших темно-фіолетових братків, що стояли в порцеляновому тиглі на поличці перед круцифіксом. Подивився на них лагідним поглядом і відчув, як потепліло на серці, немов його легенько погладила ніжна рука
"Фра Нарцис, — подумав, ніколи не забуде принести перші квіти в мою келію. Не знаю, коли він їх сюди й приніс?"
(Продовження на наступній сторінці)