Дива почалися з першої години ночі з 22-го на 23-го січня. Саме в північ Емерль розплющила очі й зовсім розумним поглядом оглянулася довкола. Слабим, але цілком певним голосом, вона насамперед попрохала святої сповіді та причастя. "Одержима" чи "зачарована", та навіть і звичайна грішниця — річ видима — так би не поводилась. Коли ж ранком, вже заспокоєна в своїх побожних потребах, слухала псальми, вранішні "laudes", яких читали їй сестри в присутності абатиси,— Емерль впала в екстаз. Це признав і кляшторний духовник, який був не тільки вченим богословом, але ж одночасно й лікарем фізикусом.
Емерль лежала, мов мертва: без руху, без сердечних ударів і без віддиху. А притому всміхалась блаженним усміхом. На щічках, то розгоряючись, то пригасаючи, мов зоря на вранішньому небі, палахкотів рум'янець. Було безсумнівне, що душа дівчини покинула її тіло й перебуває в екстатичному захопленні біля її святої патронки. Рум'янець же в обличчі — не щось інше, як далекий відблиск вічного світла.
З серцем, повним радості, з душею, переповненою хвали милосердю Божому, поспішала мати Ерентруда на засідання святійшого трибуналу. Всю її істоту сповняло радісне передчуття чуда, котре мусить дати незмірні радощі. На хвилину абатиса аж зупинилась: чи не грішить вона? Чи ж годиться отак радіти, що аж тремтить її старече тіло? Таж сам же партіарх її ордена, святий Бенедикт, ясно сказав: "Вкупі з янголами співайте хвалу Господеві!" А хіба ж янголи не перебувають в постійній радості?..
Випав не зимовий, а правдивий весняний день, як це часами трапляється між обома святами святої Агнеси. Абатисі навіть видавалось, що в ясному небі співає жайворонок.
"Свята Агнеса ласкава — випускає жайворонка з рукава" — згадала абатиса народну приповідку й додала в думці: "Це — подарунок святої Агнеси її молодшій сестрі — святій Емеренціані".
І стара черниця піднесла руки до неба. Вона не прохала й не благала — лише благословляла мудрість Божу, благословляла й обох святих — за те, що вони є тим, чим є.
Коли достойна мати Ерентруда вступила під низькі склепіння довгої, мов кам'яний мішок, зали трибуналу, серце її неначе заволоклося чорним серпанком, а думкою майнуло: "Тут зрозумієш слова: Христос зійшов у пекло". Таж не час був на побожні медитації. Тому вона відзначила ту думку в пам'яті, як на листочку записника — на потім.
Обвинувачена стояла в довгій "покутній" сорочці з грубої ряднини, підперезана мотузом. Була боса, з обличчям, ніби вирізьбленим з мармуру. Часом вона кашляла, й тоді складала руки на грудях. В куті, біля вікна пахолок, помічник катів, розпалював на жарівні вогонь. Вугілля шкварчало й чаділо.
Знадвору, крізь зачинені заґратовані вікна долітало незрозуміле белькотання, хлипання та нарікання, що часами переходило ніби в загрожуючі вигуки. Це лементував жебрак Абель, що від якогось часу жив під вікном суду й нічим його не можна було відтіль відогнати. Тепер він твердив усе одно:
— Блаженна! Блаженна!
І падав навколішки перед кожним членом трибуналу, хапав їх за ряси й то цілував край одежі їхньої, то явно загрожував, спинаючи до неба руки.
Мати абатиса сіла на призначене їй місце. І зненацька почула себе так зле, ніби надходила її остання година. Шию їй душили завої, в скронях гуло. Бракувало повітря, вона була на межі млості. Тільки рукою показала на голову патерові Сальваторові-інквізиторові, котрий зрозумів її стан і звелів пахолкові відчинити вікно. Розуміючи, що на неї кепсько впливає повітря зачаджених судових підземеллів, він простяг їй посудину з свяченою водою, що стояла на столі.
Відчиненим вікном потягло чисте тепле повітря, але ж з ним влетів і досить розбірний стогін Абелів:
— Кривдять блаженну, кривдять!
Ніби крізь заслону або дуже здалеку вчула мати Ерентруда інквізиторів голос, сухий і безсердечний:
-— Дівчино Колумбо! Понеже розум і докази людські не можуть роз'яснити, чи справді ти грішна чаруванням та приятельством з дияволом, вирішили ми востаннє піддати тебе суду Божому.
Колумба помалу кашляла, схрестивши руки. Очі блукали десь далеко, а вуста шепотіли молитву. Вона як би вже не належала до живих.
Абатиса низько схилила голову. З її очей одна за одною спливали сльози.
Німа тиша огорнула всю залу. Тільки гикаючий плач Абелів, як ридання немічної дитини, наповнював повітря.
Раптом щось впурхнуло в одчинене вікно: немов хтось вкинув з розгону камінь. Але зала наповнилась шовковим шелестінням та мигтінням м'яких крил. За якусь мить птах затріпотів над великим чорним круцифіксом, що стояв на столі перед суддями. Але враз зірвався, пурхнув був у темний кут, де куріло горно, а відтіль стрілою кинувся на Колумбу й зарився їй на грудях в широкий рукав сорочки. Було цілком незрозуміло: відкіль взимку могла взятись тут дика горличка? Тим часом, мов осяяна світлом, Колумба взяла пташку на руку й легенько погладила її. Горличка тремтіла крильцями, але не лякалась і не тікала. Майже вже скарана смертю дівчина й така ж безсила пташка тулилися до себе в цім страховиннім оточенні. Проти всього того важкого й твердого, що було довкола них, вони видавалися безконечно безсилими, немов з павутини зітканими створіннями.
Судді мовчали. І тоді прудко підвелась абатиса. Вона говорила про ясне чудо. Про своє, вперед оповіщене, видіння голубки й горлички, про святу Емеренціану та видиму ознаку Божої милості до чистої дівчинки Емерль.
— Не всі сни суть віщі, й вірувати кожному снові було б однаково, як вірити в чарівні дитячі казки. Але ж чи не часто бачимо волю Господню, об'явлену людям у снах? Обминаю пророчий сон праотця Якова, поминаю сни Йосифа Єгипетського, не торкаюсь взагалі Старого Завіту, але згадаймо лише, як найсвятіший з смертельних, той,кого Господь вибрав за охоронця сина свого єдинородного на землі, святий Йосиф тричі пізнавав зі снів волю Божу. Згадаймо багатьох інших святих, от, наприклад, хоча б і святого Полікарпа, єпископа смірнського, якому Господь послав сон, ніби святому горить подушка під головою, й зрозумів святий Полікарп, що є то йому вість про спалення на стосі.
Я — лише многогрішна й недостойна служебниця Божа, але ж з волі Господньої поставлено мене на варті біля отари святого Бенедикта. Довго живу вже я на світі цім, і не раз ставалося мені, що сном віщим відповідав і мені, грішниці, милостивий Господь, як в молитвах благала я помочі в справах родинних святого нашого патріарха. Хто знає, чи не Божою волею натхнена бувши, викупила я святими ознаками гідності абатської — хрестом та перснем пасторським — цю заблудшу овечку? До життя кляшторного готувалась вона. Може ж, у габіті святого Бенедикта не тільки спокутує вона провини свої, але ж придбає й заслуги небесні? Колумба — наймення її. Голубку-Колумбу і я бачила у видінні своєму. Голубка ж була, що сповістила святого патріарха нашого про душу святої сестри його Схоластики, що взято її на небо з нашої землі.
Судді праведні! Чи ж не сказано в Святому Письмі, що не бажає Господь смерті грішника, а щоб покаявся він?..
Всі уважно слухали. Залізні цеглини вже давно почорніли, а горна перестали куріти, замовкли Абелеві хлипання. Здавалось, що сірі кам'яні склепіння, мов старечі рамена, натруджені тягарем довголітньої праці, схилились ще нижче.
Раптом відчинились оковані бокові двері судової зали. Узброєний алебардою вартівник, намагаючись стлумити чавкання важких своїх черевиків, наблизився до брата секретаря й, передаючи йому загорнений сувій, запечатаний двома восковими печатками на довгих шнурках, промовив кілька слів, показуючи позад себе на двері великим пальцем своєї великої руки. Брат секретар притакнув головою й негайно передав листа патерові Сальваторові.
Голова трибуналу впізнав відразу печатку францісканського кляштора під Фрсйбургом, і персональну печатку патера Герхарда, гвардіяна. Під адресою й найменням "найславнішого та найвченішого" патера Сальватора, стояло аж тричі підкреслене:
"Негайно. Хоча б і в судовій залі. У власні руки".
Патер Сальватор враз розгорнув пергамент, глянув на підпис й затримав погляд на останнім реченні: sicul filius prodigus, qui mortuus erat, et revixit, perierat et inventus est.
Зміст листа цілком зміняв увесь хід процесу. Спадали як чорна імла під блиском сонячного проміння всі обвинувачення в чарівництві, всі підозріння в справі зникнення Константина Анклітцена й почасти проливали світло на судову хибу в процесі фрау Тільде, що впала жертвою своєї надмірної балакучості, про що попереджав її "Печений чорт".
Патер Герхард повідомляв, що новий брат його кляштора фратер Бертольд, в світі Анклітцен, який є одним з найулюбленіших синів його, свідчить і чернечим, і лицарським словом та рішуче стверджує, що його колишня товаришка по студіях у алхіміка Брудерганса, Колумба Тільде нічого лихого проти нього, тоді ще юнака Константина, й на думці не мала, на життя чи на спасіння душі його ніяк не посягала, в жодних чарах магії ані в стосунках з дияволом ніколи запідозрена не бувала. Навпаки, завжди була дівчина побожна, цнотлива, мовчазна, в добрих науках пильна й за згодою матері своєї, дарма що жінки темної, та на язик нестримної, готувалася до кляшторного життя.
Патер Сальватор встав і розгорнув Євангелію.
— "Дівчино, де ж судді твої?" — запитав він євангельським текстом, і в голосі його прозвучала якась тепла нотка.
(Продовження на наступній сторінці)