Зненацька в амбразурі з дерев'яними дверима, в товщі муру, почулося шамотіння. Хтось постукав з вулиці, помовчав трохи — й постукав ще і ще. Емерль випросталась і нашорошилась. Змалечку зростала вона за мурами, гратами та запорами в'язниці й не знала страху перед злодіями чи розбишаками: люди тих станів сюди добровільно не приходили. Однак тепер дівчину обвіяло холодком й на спині набігла гусяча шкіра. В таку ніч можна було сподіватись появи істот неживих.
Втративши силу зрушити з місця, дівча заклякло На сходинці, обпершись спиною об соху ґанку. Тим часом ворітця тихо відчинились. Крізь молочну імлу, що значно згусла, йшла чи пливла висока постать, загорнена в довгу, ніби темно-червону одежу. Каптур, що спадав на все обличчя, відкривав лише частину підборіддя, котре гостряком висовувалось вперед і видавалось біло-мармуровим. Притримуючи біля тіла фалди широкої одежі, незнайомий повільно переходив садок і наближавсь до Емерль. І що меншала віддаль між дівчиною та дивною постаттю, тим дужче холодніло у Емерль серце, а волосся на голові починало ворушитись, намагаючись виплутатись з кісника, яким туго було пов'язане на ніч. Дивна тиша натискала їй на вуха, немов на них тиснули невидимі долоні. На хвилину — а може, й па цілу вічність? — Емерль втратила всяку уяву, де вона й що з нею діється.
Коли ж отямилась, зауважила, що йде білим, безкраїм шляхом, котрий тягнеться рівною стежкою вперед і далеко-далеко зникає в зеленавій імлі. Йде не сама: попереду пливе, мов хмара по небу, той чернець — не чернець у каптурі, що увійшов ворітцями в садок в'язниці. А за ним і попліч з Емерль — тим же кроком, що й Емерль, йде Колумба, ув'язнена в хурдизі чарівниця.
Емерль знала Колумбу й раніш. Часто бачила її у церкві, або в місті, чи на ярмарку. Ніколи не розмовляла і нею, але чула, що вона — химерна, "сновида",— й не гака, як інші дівчата в місті. Всі ж бо говорили зі слів катехета, котрий її вчив у школі, що ніколи не бачив розумнішої дитини й що вона могла б бути абатисою вченого кляштора. Тому Емерль дуже нею цікавилась, але ж — тільки здалеку. Бо вона добре знала, що з нею, дочкою в'язничного дозорця ніхто не хоче приятелювати, або навіть не захоче й говорити при людях. Звісно, кожен знав, що вона, Емерль, нікому нічого злого не вчинила, одначе ... в’язниця, дозорець чи кат... хто може розібрати, де кінчається одно, а починається друге,— так тісно з нею сполучене?! А взагалі ж кожен пам'ятав приказку: "Не штовхайся близько до стосу, щоб часом не затлілось і на тобі".
І от тепер — йде Колумба попліч і той невідомий третій. Куди? Нащо? Нічого вона не знає й не розуміє, одначе в її душі нема найменшого страху, тільки надзвичайна, не знана досі тиша. Така дивна тиша, що нема в ній ані биття серця, немов все це — німий образ, без життя. Немов навіть це й не життя взагалі. Що ж тоді — смерть? І на думку про це слово "смерть" — ніби на поклик той, закаптурений, повернув назад голову й, кивнувши, притакнув:
— Так. Це — я.
Однак Емерль зовсім не страшно.
Смерть — так смерть. Ну, так що ж? Хіба ж вона не знала раніш, що смерть існує в світі? Щоправда, ще вона її не зустрічала. Але ж це неминуче! І нема нічого страшного в тім, що нині її побачила.
Та ж, видно, інакше про це гадала Колумба. Раптом вона розгнівалась і сміливо шарпнула за руку "закаптуреного".
— Не бреши, облудо стародавня! — гукнула голосно.
А смерть на те — нічого. Не образилась, лише затрималась і обернулась до них передом. Трохи навіть відкинула з чола каптур, показавши гострі риси білого обличчя, але не голого черепа. Було кощаве й стомлене.
— Тобто ж як це: "не бреши?" — запитала спокійно, трохи подумавши. — Адже ж я — єдина правда в світі! Бо ж я одна — дійсність, Починаючись з менту народження, я ж — властиво — є тим, що ви на землі звете життям, бо ж хто почав жити, той вже повільно вмирає....
Емерль уважно слухає і нітрохи не дивується тим словам. Але ж Колумба рішуче не погоджується. І, немов той магістр богословія, що вже кілька разів його чула Емерль на вчених диспутах у фрейбурзькій катедралі, —почала тій Смерті доводити
— Я знов кажу: брешеш! Бо щоб щось знищити, спочатку треба те "щось" створити. Чи ж ти можеш щось створити?
Смерть ображено стягла свої тонкі уста й скривилась в презирливу гримасу:
— Я не творю нічого. Я лише нищу. І сила мого нищення безмежна. Ніщо не може встояти перед нею. Все падає на самий звук моїх кроків. Все тоне в тіні моїх крил.
Вона простягла вперед руки — і тінь від широченних її рукавів укрила собою небо, землю й безодню безмежної імли. Стало цілком поночі.
— Гляньте довкола! — пролунав голос Смерті, як тріумфальна фанфара, як мідяна сурма, гостро й невмолимо.
Емерль помітила, що пітьма прояснюється й вона бачить безліч цвинтарів, руїн, грузів і незчислимі кількості людських та тваринячих трупів. На ті трупи падали все нові й нові, сотнями, тисячами. Стемнілі від вогкості будови, зарослі мохом, зсувались. Обсипались цимбури товстелезних мурів, блискучі мечі червоніли іржею й зникали, дерева трухлявіли й порохніли, в'янула й рудавіла трава та квіти. А над всім журливо плакав, скиглячи, як в бовдурі в завірюху, сумний вітер.
— Це все — моє діло. Моя перемога! — хвалилась Смерть. — А ти смієш казати "брешеш"?!
В глибоко запалих очах, що виглядали з-під каптура, палахкотіли тьмяні вогники, фіалкові, холодні барви, й вгасали в смужці диму.
Та Колумба схрестила на грудях руки й запитала знову ще з більшим викликом:
— І чи довго ще дуритимеш ти нас, безсоромна облудо?! Чи ж ти маєш силу знищити віру чи славу? Осягнення людського духа? Невмирущу поезію? Красу речей і почувань? Чи знищити те, що кров'ю, стражданням і смертю здобули борці? Чи вчиниш так, щоб нове життя не поставало на руїнах, розвіяних порохом? Брехня — всі твої слова, бо ніщо і ніколи не вмирає в природі. Бо по кожній смерті настає нове життя, з кожного Вчора приходить Завтра, для котрого і Вчора — так само живе, а не мертве. Вмирання — лише перехід до нового існування, бо Життя — вічне, бо воно є Рух, як навіть Рух є і все те, чим ти тут перед нами розхвасталась!..
І раптом імла, як пара в повітрі, розтанула у сяйві, що залило всю країну, котра стала видною довкола на тисячі гонів.
— Твоя правда,— прозвучав немов з повітря глухий голос Смерті. — Я не для тих, що можуть сміливо дивитись в мої очі й сказати з повним переконанням: тебе нема! Так, для тих смерті немає!
Голос урвався, мов утопився в тій імлі, що знову спадала на землю.
Емерль вчула, що вся наскрізь просякла вогкістю, аж до кісток. Піднесла повіки, що враз так обважніли, мов дві кам'яні брили. Ні Колумби, ні Смерті вже не було. Лише довкола згорталась сувоями липка, білява імла. З тієї імли виринув Емерлин батько. Він трусив її, мов грушку, за плече й, згадуючи всіх святих, допитував, чого вона тут і що робить?
Емерль, нічого не затаюючи, розповіла все, що пережила, бачила й чула.
Потім майже слово в слово те ж саме переказувала кілька разів і суддям.
Але щоразу, коли вона про те розповідала, їй страшенно починала боліти голова й непереможно хотілось спати. І, дійсно, вона твердо засипляла. Нарешті, заснула так, що спала аж п'ять тижнів, а прокидалась лише, щоб наїстись і знову впадала в непробудний сон.
Дівчину взяла під свою опіку добра мати Ерентруда, бенедиктинська абатиса, в заставу ж за неї поклала перед суддями свій абатський хрест і перстень.
Тим часом, поки під лагідним і повним побожної дбайливості доглядом абатиси повільно одужувала Емерль, процес відьми Колумби ніяк не міг скінчитися. Навпаки: щодалі він заплутувався все дужче. І всі ченці — інквізитори, що провадили цей процес, однодушно погоджувались на тому, що такої сили чарівниці вони давно не здибували.
На допитах вона звичайно мовчала, а коли ж і відповідала, то лиш до того моменту, коли мова заходила про Константина Анклітцена: тоді нічим не можна було її примусити до відповіді. Коли ж озивалась, то завжди з незмінною "скромністю й пошаною, яка личить кожній жінці в присутності осіб духовних", як це кілька разів було записано в протоколі брата-секретаря. Страху ж перед суддями не виявляла жодного, але й не вирікалась, що ходила на прогулянку з смертю, що часто бачить речі, невидимі людям іншим. Бо ж відповідала вона — "все це — речі натуральні", понеже, мовляв, кожна людина раз у житті йде попліч з смертю, а всі люди на світі бачать всі речі інакше. Судді навіть не знали, чи вона не глузує з них, коли, відповідаючи на вищеназвані запитання, Колумба зауважила:
— Один бачить далеко, аж карнизи на вежі катедрали, а от, найдостойніший отець інквізитор, дарма що стоїть вона біля нього в п'яти кроках, і її самої не бачить.
Коли вже не лишалось нічого випитувати й перевіряти, вирішили призначити остаточний присуд на день 23 січня. Про цю дату прохала мати абатиса, бо на цей день припадає свято мучениці Емеренціани, святої патронки юної Емерль.
I мати абатиса сподівалась під цього дня та від святої одкровення та прояву милосердя Божого. І мати абатиса не помилилась.
(Продовження на наступній сторінці)