Видима річ, коли б свята інквізиція могла мати до свого розпорядження самого фізикуса, справа була б далеко ясніша. Однак — на нещастя — його не схопили, бо він зник завчасу, мов з димом розвіяти, коли його прокляте лігво зайнялося ні з сього ні з того. І сталося це саме в ту ніч, коли вже дали наказ ув'язнити "пекельного діда". Ясно, що коли б він мав сказати на Божому суді щось добре, то йому не було чого лякатися. А попередив його не хто інший, як відьма Тільде, його співробітниця. Дехто бачив, а інші — то навіть і пізнали враз, як вона перекинулася вночі в крука й билася в алхімікове вікно. Щоправда, знайшлись і такі, котрі запевняли, що нібито був це не крук, а сокіл, а в’язничні дозорці посвідчили, що відьма з своєї хурдиги в той час не виходила, а ревно молилась, хитаючись з боку на бік. Таж, відомо, що ніхто не перешкодить відьмі перекинутись і в сокола, не конче ж у ґаву чи сову, а доглядачам часто відьми напускали туману в вічі так, що вони бачили зовсім не те, що було в дійсності.
Однак дуже збивало суддів, що рішуче всі, навіть найважливіші свідки проти відьми, а — головно — місцеве духовенство категорично свідчили, що впродовж всього життя Тільде справно виконувала всі приписи святої церкви. Рішуче щонеділі вона бувала в костьолі, сповідалася часто, навіть брала участь в побожно-добродійному сестрицтві, а по п’ятницях гримала "сухий" піст.
Також ніхто навіть з найправедніших фрейбурзьких людей ніколи не помітив, щоб ставала вона спиною до вівтаря, як це звичайно роблять відьми, не можучи це приховати від зору людей праведних, дарма що грішники того можуть і не зауважити.
Та що все це могло важити проти страшного посвідчення Тільдиної сусідки, Катерини Гюнтер, також удовиці, як і фрау Тільде. А було це так. Надвечір Катерина вертала з лісу, куди ходила по суховій. Звісно: оберемок суховію — за плечима, а за пасом — гострий ніж-колодій, що ним віття часом підрізувати доводилось. І от саме на роздоріжжі, де біля "Сухого дуба" два шляхи Андріївським хрестом збігаються, зненацька підхопив куряву вихор. Та такий, що аж очі Катерині пилюкою чисто засипало, а вихор саме на середохресті крутиться, немов добрячий мотуз з куряви до неба встає. Вихопила Гюнтерка ножа з-за паса, розмахнулась, та так і влучила просто всередину у той вихор. Кожний-бо добрий християнин так би на місці зробив! Бо ж відомо, що стовпом-вихором відьми на роздоріжжі крутяться чи, може, бісового танцю танцюють. Ну, звісно, вихор потім враз упав.
Фрау Катерина без пригод дійшла собі до дому, скинула віття під повітку, аж раптом нагадала, що була це — п'ятниця, а вона ж по п'ятницях конче мусила мити вікна у пані бургомістрової. Ой леле! Може, вже зацна пані й присилала по неї?! Вхопила вона хустку на голову, а по дорозі й заскочила до сусідки поспитатись, чи не було посланця й що вона йому сказала? Вскочила в хату, навіть не застукавши, й бачить: сидить фрау Тільде біла, як крейда, на стола спершись. Коло неї ж хустки закривавлені та червона вода в мисці.
— Що за Божий допуст? Що трапилося, сусідонько? — вже й про свою справу забула Гюнтерка.
А Тільде ледве голос відводить:
— Хліба,— мовляв,— хотіла до цибулі на підвечірок врізати, бо у п'ятницю, як знаєте, крім сухого хліба та цибулі, нічого іншого не вживаю. Аж буханець, говорить, був зачерствий, а ножа щойно об макітру нагострила. Та й сковзнувся ніж по окрайцеві та так просто в бік і застромився, мало не на півпальця,— каже. Оце ледве,— говорить,— дала собі ради, а сили не маю, щоб устати та за працю братись.
Тоді фрау Гюнтер не сказала нічого, бо ж не до розмов було. А що пані бургомістрова її дуже лаяла за запізнення, то й зовсім була про ту подію забула. Тепер же згадала, і ясно їй стало все, бо ж — по-перше — рана в боці фрау Тільде була саме на тій височині, як вона, фрау Гюнтер, ножа у вихор встромила. А по-друге, й люди казали, що того дня Тільде також у ліс по трави для "печеного чорта" ходила.
Отже, після всього того не могло бути інак, як сталось: в першу п'ятницю адвенту фрау Тільде за доказане чарівництво спалили на стосі. Вірним на науку, грішним — на острах та пересторогу, її ж душі, гріхами обтяженій, на спасіння та від гріхів відпущення.
З Колумбою ж справа була далеко складніша.
Що її треба було спалити і то — якнайскоріше,— про це ні в кого не було сумніву. Однак її не спалено відразу, а відвезено — казали люди — аж до самого Рима. Заковану в поперед посвячені та свяченим "йорданським" кадилом обкурені кайдани, везено її в закритому кочі. А з нею вкупі повезли ще й доньку в'язничного дозорця.
Повідали люди, що такої відьми, як та Колумба, як світ світом ще не бувало. Тому й повезено її на показ нібито аж найсвятішому отцю. Він-бо єдиний може вирішити: чи не є це сама ота "діва-архигрішниця", під якої має народитись антихрист? Не дурно ж бо спаленій матері її все ввижалися вогняні стовпи, на яких спирається небо, та й бачила вона, як небо падає й приходить кінець світу.
Дійсно, Колумбу вивезли з фрейбурзької в'язниці, але не до Рима. А сталося те ось чому.
Щоб відьма не встигла приправитись на допити й на все не мала б готової відповіді, її не брали до судової зали, але ж самі судді несподівано з'явились в її в'язничній келії. Одного ранку, щойно на світ почало благословлятись, вони вступили до в'язниці, й — що було цілком незрозуміло,— не знайшли біля її келії жодної варти. Незрозуміло було тим, що сам старший дозорець на власні очі бачив, як відходила нічна варта, а натомість вступила варта денна, з якою він ще й гомонів про можливу зміну години, бо вночі він мало спав, бо ж йому дуже крутило в ногах. Навіть і наймення вартівців йому було відоме. Однак вартівців не було під хурдигою. Зате вони стояли під в'язничною каплицею!
Коли ж судді з дозорцем вступили до келії, Колумба сиділа на соломі, яка була в неї замість ліжка, та ззувала черевики, так запорошені, як бувають у людини, котра тільки що повернула з далекої мандрівки. Руки й ноги відьмині були холодні, як крига. Коротко кажучи, все свідчило про те, що відьма виходила на довший час з своєї в'язниці й щойно повернулась назад.
Не встигли судді отямитись, аж знову ще дивна новина. Дозорець, що, відімкнувши двері, пішов був висвітлювати справу з вартівцями,— блідий і в переляку майже прибіг до суддів, тягнучи за руку свою доньку, п'ятнадцятилітню Емерль.
— Ні в чім не винен, в жодних чарах не грішен я,— шептав зблідлими устами, підштовхуючи наперед Емерль.— Вислухайте її, світлі судді! Заступіться, захистіть, нас від напасті!
Дівчатко, майже дитина, тихе, побожне, правдиве, чисте ягнятко, стоїть, тільки великими, ясними очицями кліпає. Відняло їй, мабуть, з переполоху мову. По-друге, саме коли судді почали дівчатко розпитувати, привезено їм нарочного листа від достойної матері Ерентруди, абатиси сусіднього кляштора. А в тім листі було написано, що невідомо, мовляв, абатисі, що саме у фрейбурзькій в'язниці трапилось, а тільки бачила вона після вечірньої молитви видіння, ніби замкнено у в'язниці білу голубку, але ж дика горличка дзьобом грати в келії виломала й ту голубку на волю випустила. Нарешті, взяли на увагу, що положення старшого доглядача в'язниці стане дуже незручним, коли у нього під доглядом опиниться й його власна донька. Тому й вирішили вивезти Колумбу й Емерль геть з Фрейбурга невідомо куди.
Як юність був радісний день. А тим часом рік старів і йшов до зими. Тихе, прозоре, дзвінке осіннє повітря; танцюючі щовечора мушки на тлі сяючих, пухких хмарок, що були ніби відблиском райської слави над землею,— все не відганяло думки про зиму, котра довго не приходила цього року. Хотілось вірити, що вона й не прийде ніколи. Надвечір золотисті обрії затяглись сріблястою імлою й потепліло ще. Місяць, що саме був уповні, мов профільтровував крізь прозору імлу своє зеленкувате проміння, що перетворювало звичайні вдень речі у фантастичні примари. Дійсність ставала подібною на сонний привид, тайну якого так непереможно хотілось збагнути, розгадати...
Та фрейбурзьке міщанство міцно спало по веселих святах обжинків й не цікавилось змінами природи. Лише Емерль, доньці в'язничного дозорця, було якось дивно й неспокійно на серці. Без жодної причини їй було тоскно, аж до плачу, і той жаль за невідомим рішуче відганяв від неї сон. До того ж дівчині було невиносно парко в низькій хатині, з масивним склепінням від товстих, "в'язничних" стін, де впродовж цілого дня пекли й варили.
Не знаходячи спокою, Емерль тихенько встала з ліжка, одяглась, взулась і нечутно вийшла в садок. Невеличкий, оточений височенною стіною, він нагадував скриню без віка. Поза муром з одного боку тьмяно вимальовувався зарис масивного будинку в'язниці, що випиналася вгору, мов замок на горбку. Просто перед Емерль у білій стіні огорожі темніли дверцята, що виводили на шлях до міста.
Емерль сперлась на поручні ганку й дивилась на завої імли, що повільно розкладались по землі, легесенькі, прозорі, мов тонка пухова пряжа. Часами вони помалу, ліниво ворушились і підносились вгору.
"Немов мертві ворушать руками під саваном",-— подумала Емерль і, перехрестившись, почала молитись за свою, нещодавно померлу матір.
(Продовження на наступній сторінці)