«Жизнь Куліша» Пантелеймон Куліш

Читати онлайн автобіографічну повість Пантелеймона Куліша «Жизнь Куліша»

A- A+ A A1 A2 A3

Тут уже можна сказати: "Який ішов, таку й стрів". Обоє старосвітського роду козацького, обоє зросли на піснях українських; обоє вдачі ідеальної і енергії необоримої. Тут би-то найбільшого щастя сподіватись,— та лиха доля перейшла їм дорогу з порожніми відрами... Щоб вияснити, як воно сталось, мусимо назад вернутись.

Живши в столиці, помагав Куліш Плетньову видавати "Современник"; для його приятельки Ішимової62 написав у дітський журналець її ("Звіздочка") "Повесть об украинском народе"63; а тим часом докінчив свою "Чорну раду". Плетньов за пустоту вважав писаннє по-нашому, та й ні єдиної людини не мав коло себе Куліш, щоб думала інше; а проте прямував своєю дорогою і пильно дбав про українську будущину. Ще бувши у Києві, звів він докупи скількохсь приятелів; в сій-то невеличкій громаді зародилась перва думка — видавання книжок, потрібних для самопознания українського, і споруди простолюдних шкіл по панських добрах. Думка була нахилити до сього деяких панів-гуманістів і тим положити основу народній освіті на Вкраїні. Частенько писав Куліш із столиці до Білозерського, то до Костомарова, то до інших, піддержуючи їх духа. А вони не такі були козаки, щоб їх треба було збоку підпирати. Вони осадили межи себе й Шевченка, здержуючи його завзяте бурлацтво. Раз по раз вони сходились і вели широкі розмови про всю Слов'янщину. От тоді ж то Шевченко понаписував високі свої твори "До мертвих і живи х", "Шафарикові" і інші 64. Що вони проміж собою науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами, і з одного сього розумно — яким високим духом київська громадка українська дихала. Обняла вона своєю думкою увесь мир слов'янський і глибоко зрозуміла, що дух українського люду більш, ніж який інший, здоліє той мир ув одно живе тіло стулити. Віра Христова і історія слов'ян була їм світом і теплом до великого подвигу. Святе Письмо всі вони добре знали і з великою шаною почитували. І стали вони твердо на такій думці, що не на дипломацію треба слов'янам уповати; що до сього діла треба нових людей і сили нової, а тією силою повинна бути чистота серця, праведна освіта, свобода простого люду і християнська самопожертва. Щоб же всьому мирові було розумно, що тут Україна не поставлена альфою і омегою 65, признали вони своїми патронами всеслов'янських апостолів Кирила і Мефодія66 і назвали свою громаду Кирило-Мефодієвим братством 6Т. Найвиразнішим параграфом устави сього братства було приречено — тільки тих приймати до себе, хто був знаємий з непорочного життя і праведної освіти. Другим знов параграфом застережено — щоб у сьому ділі ніколи тим робом не ходжено, як у єзуїтів 68, що для своєї мети байдуже їм було про способи. Найкращим способом ширити свою проповідь уважали вони усне й печатне слово й добру науку дівчат як матірок і сестер тих діятелів, що мали колись вирости серед стуманілого люду і холодного, лінивого панства. Тим-то вони постановили піклуватись, щоб на Вкраїні постало якнайбільш письменного й тямущого жіноцтва. Не в централізоване государство заміряли вони скупити всі слов'янські народи, а в вільний союз під протекторатом російського імператора. А як імперія його доти не згідна була о притулити до себе слов'янської федерації, доки не очистилась би з ганьби кріпацтва, то установлено було — помалу-мало підготовляти і панів, і уряд до зрозуміння сеї спасенної громадської потреби за поміччю науки і намови, а простий люд — до нової кращої долі — за поміччю шкіл; розпочати ж се діло повинні були пани-гуманісти у своїх селах. Оце ж то те саме, що вславило царя Олександра II 69 вовіки по всьому світові, підняли були на себе люде убогі й незнаємі ще за його панотця, царя Миколая. Споглянемо ж, як зрозумів Миколай Первий того благого духа, що возніс сих людей так високо.

Опасувались вони писати до свого приятеля Куліша про братство; давали тільки йому знати, що вони почасти розмовляють громадно про всякі поважні речі. А він їм на се відписував: "Хвалитесь мені словами,— та не матиме сили ваше слово, поки ви не заходитесь коло діла. Ділом вашим нехай би була щира праця над освітою самих себе і інших. Занедбайте політику. Сам собою настане час, що від нашого слова упадуть стіни єрихонські" 70. Розуміючи, що Куліш туди ж манівцем простує, куди вони широкий шлях прокладують, і що діло їх, як уряд не зрозуміє його, станеться для них небезпечним — змовились вони не показувати Кулішу устави і до братства його не зазивати. Так же само і Шевченка держали вони оддалік щодо братства71.

Тим часом Куліш, добре працюючи над своєю освітою в Петербурзі, звернув на себе увагу не одного Плетньова. Незадовго перед ним умер слов'яніст Прейсп, ад'юнкт Русской Академии. Академія, послухавшись Плетньова, наважилась послати своїм коштом Куліша за границю, щоб, вернувшись, осяг порожнє місце Прейса в Академії і порожню кафедру слов'янських літератур в університеті. Отож і поїхав Куліш зимою за границю — через Україну. їхати йому можна б було просто до Львова, Праги і в Німещину, та бажав він побачитись із панотцем своїм, що лежав у недузі (мати його вмерла ще тоді, як він бідував у Києві); а до того була думка заручитись із сестрою Білозерського, щоб собі запевнити миле подружжя. Так і сталось. Тільки всовітувались приятелі, Куліш із Білозер-ським, їхати вкупі до Чехів, та й панночку, повінчавши, везти з собою, щоб вона світу побачила, поки ще доведеться жити в столиці. Через Київ і Волинь прямували вони у Варшаву, а за ними вже лиха доля хижим яструбом гналась. Не чуючи біди, вони, дорогою упиваючись непечатаними творами Шевченковими, задумали визвати його за границю яко художника, щоб його талант іще ширше розпустив там крила. Молода Кулішиха, така ж, як і сам він, ентузіастка, віддавала на його жертву для матері України усе своє віно (три тисячі карбованців). Написали до Тараса, щоб він собі вистаравсь пашпорт академічний, а грошима вони вже його обмислять.

Веселі і щасливі прибули всі троє в Варшаву. На той час верховодив там земляк їх Стороженко73 (сенатор). Куліш унадивсь до його ходити, бо він манив його якимись великої ваги документами, що ніби в його на Вкраїні заховані. Намісником тоді був князь Паскевич 74, також полтавець. Стороженко йому приподобавсь, між іншим, і споминками про Україну, бо любив Паскевич рідний край, та любив по-панськи — нічого для його не робив і не жертвував. Одного дня Стороженко, розговорившись із Паскевичем про козащину, і каже: "От, ваша світлость, коли хочете, у мене тепер є українець! — так уже чистої крові козак".— "Хто ж се такий?" — "От такий і такий Куліш".— "Е! так ти приведи його до мене",— каже Паскевич; а тут саме подають йому пакет із столиці. Розпечатав — глянув: "Гарний,— каже,— твій козак чистої крові! Ось його велять під арешт узяти".

Арештовано Куліша, а потім і Білозерського. Повезли їх жандарі до столиці. Куліш і досі дякує Паскевичеві, що таки зглянувсь на його і звелів везти його не на перекладному возі, а в скарбовій колясь Допитувались у Куліша в Трейтьому отді-ленні царської канцелярії'5, чи правда тому, що він заміряв бути гетьманом українським? Одвітував їм з усмішкою: "Спитайте перше, чи багацько в мене грошей при душі, чи великі маю добра, чи родич я або приятель вельможним панам?" Роблено виписи із його листів, перетовковувано по-своєму і казано йому одвітувати по тим виписам; постерігши підступний погляд на його речі, Куліш закипів праведним гнівом і, забувши, де він, розходивсь так, як його прадід, Гарячий Куліш, у пасіці. Треба ж тут і те спом'янути, що — як у первий раз почав йому генерал Дубельт76 казати, яка жде його доля (щоб залякати),—перед очима Куліша пройшла його жінка кохана і її мати, котру дуже любив і поважав; у голові його закрутилось, він захитавсь і впав би, коли б не підбіг і не посадив його Писарєв 77 київський, що тут же вертівсь, коло Дубельта, у фраку із звіздою. Після того Дубельт почав на допросах до Куліша лащитись, і листи своєї жінки йому показувати, і царським милосердєм заспокоювати, і всячину йому по-приятельськи оповідати, аби що-небудь випитати; та Кулішеві ні в чому було признаватись, опріч того, що він свій край любив, як свою душу, і рад би був для його добра хоч би в тачку каторжника запрягтися — не то що. Молоде серце вбачало тоді в Дубельтових річах не лукавство, а щирий погляд на неповинну жертву нерозумної політики, і дякувало йому щирістю.

"Цар думає, що ми вороги йому,— казав Куліш,— а ми були б йому найвірнішйми слугами, аби він схотів, щоб ми помагали йому працювати на добро руському мирові". Отже шкода сліпому про живопись, а глухому про музику правити. Узяли вони таку думку, що Куліш — прехитра лисиця: все робиться по його думці, а він собі гетьманує над усіма безпечне, наче й не він; причепитись до його було ні за що. Отже таки знайшли його виноватим: як він смів написати у своїй "П о-вісті об українськім народі", що сьому народові не подоба у крепацтві бути і що він туманіє від сього. І за те діло, котре сталося славою Олександра II, отець його осудив Куліша посадити на два місяці в кріпость, а потім заслати далеко від столиці! 78

(Продовження на наступній сторінці)