«Жизнь Куліша» Пантелеймон Куліш

Читати онлайн автобіографічну повість Пантелеймона Куліша «Жизнь Куліша»

A- A+ A A1 A2 A3

Тим часом жив Куліш у великій нужді. Довідавшись про се, рекомендував його Максимович інспекторові училищ Київського учебного округа Юзефовичеві Михайлові. Зглянувся сей добродій на дотепного юношу і послав його учителем на Волинь, у Луцьке дворянське училище 38. Там Куліш пробував сім місяців. Потім переведено його у Київ у таке ж училище 39. Тут Юзефович піклувавсь коло його навдивовижу: вистачав йому усякі книжки і рукописі, обороняв його від усякої напасті і, вже сказати, пригрів йому душу по-людськи. Року 1842 поміг йому напечатати роман "Михайло Чарнышенко"4U, а р. 1844 і 1845 дав йому спромогу об'їхати і обійти Київську губернію. Тут-то зачерпнуті були матеріали до "Записок

0 Южной Руси".

Тоді ж спознавсь Куліш із польським писателем Грабов-ським 42 Михайлом. Жив той у Чигириищині, в селі Олександ-ровці, де прийняв його у себе в домі за милого гостя. Споминав Куліш про се гостювання яко про найщасливше своє врем'я. Пізнав у Грабовському справдешнього писателя, писателя з талантом. Народні легенди, традиції про гайдамак

1 всяке інше добро, що назбирав Куліш у Київщині,— всім тим любовав Грабовський яко артист і піднімав угору дух молодому писателеві. Тут же перед Кулішем відкрилися польські матеріали до історії України. Яких йому треба було книжок — вистачав Грабовський у Київ; а потім познакомив його з славним бібліоманом Свідзінським. Сей для його також не жалував нічого і таку мав прихильність до його, що як заїхав Куліш до його у Ходорков, та не застав случаем господаря дома, так йому подано ключ від бібліотеки і ввесь дім до його услуг представлено. їздючи навкруги Ходоркова, Куліш, за підмогою ходорковського економа, розвивав старосвітські могили. Тоді написав він, веселий і щасливий, свою ідилію "О р и с я" у тому ж таки Ходоркові. А у Грабовського в домі, поїхавши до його другим літом, скомпонував Куліш поему "У к р а ї н а" 43. Грабовський яко артист стояв вище свого товариства польського і його політичного погляду. Слухав він літніми ночами читання Кулішевого,— і так йому дещо подобалось, що, було, припинить його: "Постривайте: побіжу жінці скажу, який се гарний образ!" Деякі вийми з "У к р а ї-н и" списав він і послав був Крашевському 44 у його "Athe-neum", да той не зваживсь напечатать, щоб, мовляв, "піе па-razic sie naszej publicznoáci!" *. Скажімо тут, що Куліш як у поемі, так і всюди інде виявляв свій щирий погляд на старовину лядську. Ні Грабовського, ані Свідзінського не вражала щирість Кулішева з його помилками і часом сліпим завзяттєм. Толеранції у ляхів українських тоді було більш, ніж послі. Розказував Куліш, що брат знаного митрополита Головин-ського, поважний пан, бачившись з ним у Свідзінського, промовив до його такі слова: "Україна ваша; на Вкраїні ви аборигени, а ми пришельці". Грабовський до самої смерті своєї кореспондував з Кулішем і був з ним у приятельстві; а тим часом відома річ, що поляки мають Куліша за найбільшого свого ворога 45, тільки ж — які поляки? — божевільні! Розумна часть поляків шанувала і повинна його шанувати, слідом Грабовського. Щоб знали, які в них були свободомисленні на обидві сторони погляди, напечатаємо тут один з багатьох листів Грабовського до Куліша, з автографа *:

"Отримав я з рук Юзефовича чотири томи Ланових повістей 46, з яких усі незнайомі мені вже прочитав і, перебуваючи ще під враженням від них, сідаю писати до Пана ці кілька слів.

Насамперед мушу Панові сказати, що я давно не пишу жодних літературних листів і давно не утруднюю себе критикою; я закинув це, бо польська література, якою я колись займався надзвичайно старанно й дбайливо, зробилась тепер невимовно дурною і тривіальною. "Відколи це? І чому?" — певне, Пан запитає. З того часу, як зробилась тенденційною. Якщо Пан читає польські книжки і газети, то, певне, знає, що це таке — тенденція? Цим безугавно хваляться і тішаться. Це значить, що теперішні польські письмовці в кожному своєму творінні ставлять перед собою насамперед мету ніби політичну, ніби патріотичну, демократичну etc. Панів первенствующий польський поет, чий чотиривірш Пан цитує (в "Майорі") 47, явно належить до цієї категорії партачів. Пан, отже, бачить, що зі своєї точки зору (слушність якої мені легко було б довести) занепад польської літератури я приписую головним чином тенденційності.

Пан не сумнівається, що я Пана завжди любив як людину; я мав Пана за одного з найздібніших і найрозумніших людей, яких я зустрів у своєму житті; але зізнаюсь Панові, що як про письменника я не мав надто великих ілюзій, а бачачи, як ти щораз виразніше потопаєш у тенденційності, втрачав і рештки надії. Два останні томи Пайового зібрання вивели мене з омани. Я пізнав у Панові справжнього письменника, справжню поетичну натуру, митця, сповненого сили й розуму, і схиляюсь перед ним з пошаною. У моїх очах змінилося уявлення про Пана, а оскільки не сумніваєшся у моїй дружбі, то зрозумієш, що принесло це мені сердечну, найживішу радість. Важко, справді, повірити, що ця сама рука, яка писала "Чарнишенка", "Однорога", навіть "Чорну раду", здатна була написати дрібні повісті двох останніх томів. Я назвав їх дрібними, та як же вони перевищують тих перших майстерністю, такою істинною, що скажу — вічною цінністю! У своїх історичних романах Пан силкується поетизувати свій предмет; до певної міри це тобі вдається, але знати труд і муки цього поетизування, і будь-що-будь, ти зробив-таки щось х у д о ж н є; в "Ч о р н і й раді" сама важливість предмету надає творові значення, але з мистецького боку він дуже слабий; виведені в ньому персонажі дерев'яні, не розмовляють, не рухаються, не живуть, за всіх автор говорить, автор їх тягне і ними соває *.

Чим же вирізняються повісті двох інших томів? Там повно, там, справді, скрізь надлишок поезії, але поезії, що випливає з самої правди і дійсності; зображених там осіб можна відразу пізнати як таких, котрі живуть і завжди житимуть повнотою і правдою буття, що ним так наділяє своє творіння геній. "Феклуша" — це шедевр,— сцена ловлі раків, вдало названа селянкою; дві інші повісті теж гарні, тільки чимось тій першій поступаються. "Потомки гайдамаків" — повість у своєму роді так само досконала, як "Феклуша". Поетичне забарвлення, якого в ній чимало, анітрохи не шкодить правді, а характер народу — і глибоко досліджений, і правдивий,— бачить, отже, Пан, що я не тільки не маю жодної відрази до цього образу, а й навіть почуваю до нього найживішу симпатію, тим-то теж маю право сказати, що нота, додана у вступі до цієї повісті, зовсім ні до чого. Наговорив ти в ній багато неправди. Не поляки вигадали слово гайдамака — гайдамаки теж були неабиякі розбійники і грабіжники; грабували вони своїх так само, як і ляхів; ти сам зобразив пограбування Кулика і добре знаєш, що вони грабували без докору совісті навіть Церкву. Коли в політичних бунтах і в справжній громадянській війні озброєні волоцюги брали живу участь і верховодили (Пан знає, що так було),— досить природно поляки називали ті збіговиська збіговиська-ми гайдамацькими; від цього ні звична роль, ані назва гайдамаків не змінювались і не ушляхетнювались. Ще більшою є фальш, ніби поляки для своєї оборони приваблювали задніпрову людність беспримерной свободой,— свободи були обмежені, навіть кілками на окраїнах позначені; по роках свободи населення мусило обов'язково виконувати якісь повинності. Які? Це відомо, а три дні на тиждень панщини з душі запровадили допіру уряд у повернених провінціях. Таким чином, усе, про що Пан мовить у цьому вступі, помилкове і непотрібне. Пан не є і, в и д н о, не буде істориком, але ти — поет! Є чим утішитися!

(Продовження на наступній сторінці)