«Жизнь Куліша» Пантелеймон Куліш

Читати онлайн автобіографічну повість Пантелеймона Куліша «Жизнь Куліша»

A- A+ A A1 A2 A3

Свій заробіток зараз обернув Куліш на печатню 94, знайшовши такого чоловіка, щоб тим ділом орудував. Се була одна із ідеальних помилок його, се в йому буяв дух Уляни Терентьовни. Чоловік той, правда, добре працював коло печатні і підняв її вгору та разом з тим і сам виріс; почали його інші до себе переманювати; забув він, з якої безодні Куліш вирятував його, як він його создав із нічого. Совість того чоловіка (хвалити Бога, що не земляк!) була така, що одного разу він каже Кулішеві: "Я вже вам непотрібен; діло йтиме й без мене, а мені дають удвоє більш плати". Почувши таке, Куліш не докорив його ані півсловом... (Се в його глибока черта народної української вдачі. Знаходив Куліш між неписьменними людьми таких мудреців — і високо їх ставив — що, було, кажуть: "Не треба тих ледащиць карати: їх уже гріхом Бог покарав". А від самого Куліша ми не раз такі слова чували: "Коли мене хто зрадив або покинув, то се йому найбільша кара".) Печатня помалу-малу дійшла до упаду. Нагромадилось на їй довгу стільки, що коли б закрити її, то мусив би Куліш себе банкротом огласити. От тут би його нехай хто побачив, як він своє плече лицарське підложив під похилену будівлю. Переводив він "Историю Англии" Маколея95, аби видавець печатав його перевод у його ж печатні і оплачував житло і матеріал; а що Куліш брав за свою роботу, те роздавав робітникам... Мусив він продать свою печатню так, що замість трьох тисяч готових грошей, котрі положив на се діло, вернулось йому тільки дві тисячі карбованців, да й тих і досі не оддано. Ім'я його зосталось на печатні по умові, і дуже він про се жалкує, бо перепродано печатню у лихі руки.

Поки ж до такої біди дійшло, об'їхав Куліш із своєю жінкою мало не всю Європу, дивуючись цивілізації щасливих народів і сумуючи, що не дають лукаві люде рідну Вкраїну так уцивілізувати. Вернувшись, написав він, у Мотронівці, повість "Майор" і напечатав у журналі "Русский вестник". Катков * тоді ще не одичав розумом. Думка про народну освіту була найлюбішою думкою Кулішевою. Видав він в 1857-му році "Граматку" у п'яти тисячах примірниках і, щоб її не куповано дуже в столицях, виставив ціну півкарбованця, а на Вкраїні звелів продавати дешевше, ніж стояла йому самому; до того, багацько тих "Граматок" пороздаровував усюди. Отже знайшлися письменні та довгоухі люде, що печатно докоряли Кулішеві за наживу з "Граматки" і інших книжок! Мовчав Куліш, бо думав, що таких людей самий гріх їх карає. Трохи згодом видав він меншу "Граматку" у восьми тисячах примірниках і розпродав її за безцінь або пороздаровував. Коли ж хто думає, що Куліш заробляв гроші для самих грошей, то нехай у тих спитає, кому він давав гроші без вороття, яко научну підмогу, по сотні і по три сотні карбованців: свого часу такі люде обізвуться. А скільки від його йшло вбогому простолюддю, найпаче ж сліпим кобзарям і лірникам, то про се тільки найближчі приятелі його знають!..

Найлюбіща йому людина з простолюддя була і є хрещениця його Оленка Вовчківна, воронізька козачка, що хрестив він її, бувши ще у дяка в школі. Мати Кулішева дуже любила і стару Вовчиху, моторну говірку бабу, і її Оленку: в очу у Куліша на сій Оленці, що вже давно замужем і обсадила себе дітьми-ко-зачатами, сіяє одсвіт матернього серця. Як колись Уляна Те-рентьовна, так тепер вона бере від його запомогу.

Вернімося знов до літератури. Року 1860 видав Куліш альманах "Хату" 97. Хотів був видавати під сею назвою журнал, та йому не дозволено. Тоді взявсь за се діло Білозерський

Василь і 1861 року почав видавати "Основу" 98. Того ж року поїхав Куліш із Костомаровим купатись у морі; жили вони вкупі з місяць у Ніцці і в Монако, були в Генуї, потім роз'їхались: Костомаров вернувсь у Петербург, а Куліш довго ще вештавсь один по Італії,— проїхав у Відень, з Відня залізницею до Дунаю, Дунаєм завертав у Турещину, з Турещини опинивсь у матері Гоголя, в Полтавщині, прожив там з місяць і восени вернувсь у столицю. Був се понурий період його життя; сумував тяжко; а чого — хіба б у цілій книжці можна роз'яснити. Над Lago Maggiore * щось наче шепнуло йому стих:

Ходжу берегами — та й не находжуся...

З сього стиха виснувалась дума про Україну, а та дума повела за собою рій дум,— і так за малий час уродились "Д ос в і т к и". Тоді саме він читав Данта 99 і його біографію. Ще з Генуї писав Куліш до любого свого приятеля і земляка Глібова Леоніда 10 , шкодуючи, що сам не має вдачі до стиха, і раючи йому переказать по-нашому деякі сонети Дантові; а днів через п'ять уже не давали йому покою, мов бджоли коло вуха, свої власні стихи...

Розпущу я свої думи Та й не позбираю; Розтеклися сумуючи По рідному краю...

Дума являлась за думою. Раз щось сумно співало йому думу про бідолашного Солоницю (де гинули козаки 1596 р.), знов — про К у м е й к и (1637). Тоді ж манило його на Дунай, і, ще не бачивши Дунаю, написав він початок "Дунайської думи". Поему "Великі проводи" розпочав Куліш на пароході, пливучи Дунаєм, і томила вона його доти, поки не засів у Гоголихи, в Васильовці, всюди його тривожено або жара знемагала. Там, походжаючи, як у себе дома, попід розлогими липами та дубами понад водою, зложив він і "Великі проводи", і другу поему — "Н а с т у с ю", і багацько дечого ліричного ("Великі проводи" дуже попсовані цензурою). В поезії Куліша народна історична струна дзвенить такою правдою, як ні у кого з наших поетів; разом з тим чується велика недовідома сила рідного нашого слова і глибокий душевний сум, хоча заспів ік "Досвіткам" одзивається якоюсь вірою і надією:

Удосвіта встав я... темно ще надворі; Де-не-де по хатах ясне світло сяє,— Сяє ясне світло, як на небі зорі.. Дивуюсь — радію, у серця питаю:

— Скажи, віще серце, чи скоро світ буде?

— Ой скоро світ буде,

Прокинуться люде,

У всяке віконце

Засіяє сонце... Ой ударю ж зразу у струни живії: Прокиньтесь — вставайте старі й малії!.. Віщування новим серце моє б'ється — Через край із серця рідне слово ллється!..

Спогадаймо тут про одно діло Кулішеве, що треба б було десь попереду згадати,— та що в його житті все важить, тим байдуже мені було за план сього писання. Як умер Шевченко, то зайшла річ про пам'ятник, який би годилось над ним поставити; Куліш сказав: "Шкода того кошту і заходу. Шевченкові треба спорудити пам'ятник нерукотворний. Нехай збирається громада земляків в ім'я Тарасове, щоб взнали добре один одного, а з того — побачите, яка буде користь". Так і сталось. Почала щонеділі громада збиратись і творити малу складовину грошову на школу і інші добрі речі о імені Тарасовім. Те ж почалось у Москві; те ж і по інших городах. Незабаром огласив Куліш таку думку: що в нас на Вкраїні ремесло по селах підупало; которі ж ремесники навчаються по городах, ті набираються поганих звичаїв і псують сільський люд, мов заразою. Через те, мовив далі, і землю пашуть не так-то добре, і весь побит простолюдний стоїть у нас низько; не всюди в хаті коло дверей залізну клямку побачиш, і столярної роботи по селах дуже мало. Тим-то, казав, годилось би нам спорудити хліборобно-ремесну безплатну школу, щоб хлоп'ят навчати добре землю оброблювати, садовину порати, коло бджоли ходити, а разом з тим плуги добрі робити і всяку хатню потрібність вистачати якнайкраще. Обернемо свою складовину на таку школу, і нехай ся школа буде зватись "Тарасовою". От то буде йому найкращий пам'ятник, душі його найлюбіщий.

Послухала громада Куліша, та що по тому? Такої школи спорудити не дозволено, ба, й поданого у Міністерство внутренних діл проекту не вернено. "Дарма,— каже Куліш — і гарячий, і холодний разом.— Нехай тільки буде в нас думка про се,— то й то вже немале діло. Збирайте гроші потроху. Хоч би за свого життя ми й не допевнились пам'ятника Шевченкові,— інші після нас допевняться".

Петербурзьку українську громаду складали не самі Куліші та й не кулішівці. Усяких людців нашилось туди доволі. В бачивши теє, занедбав був Куліш громаду, та близькі приятелі благали його не відвертатись: "А то,— мовляли,— на тебе дивившись, і інші відвернуться". Мусив Куліш навідуватись деколи в громаду, та нелюба вона була йому. Мовчазний сидр він кінець стола; чужа стала йому та хата...

Київську громаду ще менш він уподобав. Постеріг він там у піснях, у річах і звичаях якесь бурлацтво. Було в тій громаді людей доволі розумних, та чогось вони перед громадською черню нахилялись. Постеріг Куліш, що громада ся довго не встоїть, і пішов геть від неї; яко ж і сталось... Поліція тут поліцією, а громадяне громадянами.

Про московську українську громаду, про полтавську і харківську порано ще говорити. Буде того, що праведна думка усюди заявлена, і початок народному self-help* зроблено. Зерно посаджене в народну душу; ніяка сила його і не дошукається,— і воно колись пустить корінь незримо і виявить могущу красу на сонці. Нехай же буде слава всім громадянам — і малим, і великим! Як ходитимуть колись сини їх у громаду, тоді вони свою давню вину розумною радою загладять.