«Жизнь Куліша» Пантелеймон Куліш

Читати онлайн автобіографічну повість Пантелеймона Куліша «Жизнь Куліша»

A- A+ A A1 A2 A3

Спершу Куліш учився дуже тупо і був послідущим між товаришами. Зупиняло його те, що не розумів великоруської книжної мови. Поки, було, навчиться гладко читати урока, то вже напам'ять його знає, а проте не розумів добре того, що витвердив з книжки. Як прийшлось до іспиту, то слебизу-вав таке, що, мовляв, не второпав би й німець. Переведено його із приготовительного класа у первий тільки за те, що гарно писав. Як же почав розуміти учевну мову, то легко став первим учнем. Нехай подивиться, хто хоче, у повість-автобіографію, як Я к о в Яковлевич учив арифметики. Отже Куліш умів рішати такі задачі, що їх не було списаних у учителя. А щодо граматики й правописі, то й не заглядував він дома у книжку: всьо йому відкрилось, наче він і родивсь письменним. У трей-тьому класі гімназії, куди переведено його з повітового училища трохи чи не первим, спознався він ближче з товаришем Сердюковим — і сей товариш стався праведним його наставником. Сердюков був двома годами старший і мав пам'ять велику. Тільки на стихах рівнявся з ним Куліш. Було, сидючи в класі, прочитають удвох баладу Жуковського 2|, і один одному скаже її напам'ять. Щодо всього іншого, то ходив Куліш до Сердюкова як до учителя, і рідко коли вони розлучались: і дома, і в гімназії все були вкупі. Для Сердюкова Куліш занедбав трохи і свого земляка Чуйкевича, що з ним ріс від семи літ і спав ув одній хаті. ї Чуйкевич товаришив з Сердюковим, та, бувши в старшому класі, не так учащав до його. Здавався Кулішеві товариш Сердюков розумнішим за всіх учителів. Може, так і було. Не мала міри прихильність його до Сердюкова, споглядав він на його, як на сонце, і багацько високого і чесного впоїв у себе від його.

У четвертому класі наскочив Куліш на такого учителя алгебри, що затемняв свої викладки, аби змусити учнів до приватних у себе лекцій. Раз не зумів Куліш розрішити задачі. Учитель звелів йому стати навколішки. Куліш одказав йому: "Коли поставите мене навколішки, то закину навіки алгебру; як же сей раз мені простите — буду добрим учнем". Учитель поставив-таки навколішки, а Куліш покинув алгебру. Прийшов роковий екзамен з алгебри. Куліш одвітував директорові, що нічогісінько не знає. А був тоді директором дуже ерудитний чоловік Тимковський 21. "Дарма,— каже,— що нічого не знаєте: опісля поправитесь". І поставив йому за екзамен повне число. Зате ж учителі словесності й історії не знали, як своїм учнем нахвалитись. З оповідання своєї матері написав тоді Куліш невеличку повістку "Ц и г а н" (див. альманах "Л ас т і в к а", виданий Гребінкою 23 1841 року, стр. 362) і ілюстрував її картинками. А "Историю" Кайданова24 (не було тоді кращої) вивчив усю напам'ять, і про що не спита учитель — він так і відріже тим високопарним складом, що тепер сміх тільки з його. Позадає, було, учитель словесності теми, то він усім товаришам понаписує композиції — кому прозою, кому віршами. Відома річ, що се все писалось по-великоруськи; отже повістку свою написав Куліш українською мовою, і прийняв її учитель за благо, похваляючи. Були вже тоді знані, опріч творів Гулака-Артемовського 25, перші повісті Квітки26. Сердюков якось подоставав усе те і, уносячись над ліричними стихами Гете27, почитував і те з великим запалом. Куліш не розумів ще тоді німещини, дак ухопивсь за українщину і випередив Сердюкова авторством далеко. Не завидував йому товариш, веселивсь його писанием, як іграшкою, і мало клав у писанні ваги. Силкувавсь тільки знати і знати.

Скоро після того попались їм у руки перві повісті Гоголя 28, і велика була радість із того читання. Усяке слово пам'ятали вони — де яке сказав Гоголь. І дивна річ: по гімзназії тоді ходило багацько переписаного з Пушкіна, Жуковського і інших прославлених поетів великоруських. Сам Куліш розказує в повісті "У л я н а Терентьовна", з якою жадобою прислухувавсь він до поезії, як собі переписував, бо книжки, опріч учевних, у сей городок не заходили (та й купити було б ні за що); Сердюков читав уже Гете і Шіллера 29: естетичность була розвита у них аж геть; отже, як показались книжки українські, то над усім тим узяли гору. Ще ж дивнішу подамо річ. Раз Куліш, зайшовши до купця по горіхи, побачив п'ять якихся книжок. То були п'ять екземплярів збірника українських народних дум і пісень, що видав Максимович 30 у Москві 1834 року; якось вони у Москві зостались купцеві у товарі. Ні ранше, ні навпослі книжками він не торгував ніякими. Ніколи хлопець не чував про сю книжку, а проте зараз купив, оддавши всі свої гроші,— і стала книжка ся у його і в Сердюкова первою над усіма іншими. Заховавсь надовго Гете з Шіллером; забули вони й про Гоголя, і про самого Квітку з його "М а р у с е ю", що не раз нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію — і всі товариші заслухались, як почав їм читати про Сомка Мушкета, про Коновченка, про Озівських братів, про Хмельницького й Барабаша. Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узявсь та й вивчив напам'ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись.

Не рівним ходом оповіданнє наше йметься, то розкажемо тут іще один епізод. Опісля, ходячи по селах і розмовляючи з народними кобзарями або дідами, брав Куліш тим, що зачне їм напам'ять думи казати. Здивуються, було, діди, ніколи такого дива не бачивши, а потім усю душу свою перед ним розкривають. Величним здається нашому народові його рідний епос, як стародавнім грекам, що мовляли: "божественний Омирос!" 31. Іноді Куліш мусив ховатись або з'їжджати геть від своїх простолюдних приятелів, бо, не чувши зроду, щоб хто промовив до них таким сердечним словом, починали круг його ширити чутку, що се царський син потай панів проміж людьми ходить. Ой, коли б то царські діти знали так простолюддє, як його Куліш знає! Не таких би вони собі людей до панування добирали... Раз він зайшов до багатого козака в хату і почав йому до своєї "Граматки" 32 читати. Буденний день був. Четверо дорослих синів поралось надворі. Старий слухав, слухав, далі відчинив кватирку: "А годі вам, діти, поратись! Ще буде час до роботи, а такого гостя не буде". І всі прийшли, посідали на лавках і слухали гостя, що вперше і востаннє бачили. Яке б то добро можна зробити людям рідним словом на Вкраїні, коли б соцькі та десяцькі зараз про таку появу, як оце розказано, становому не доносили; а становим наказано — усякого задержувати, хто з простим людом не так, як звичайно пани або мужики, розмовляє. Що то за дух праведний людський зріс би в тому народові доброму, звичайному, шановливому, коли б усяке і вчилось у школі, і слухало церковну проповідь, і читало книжки по-свойому! Була б ся земля твержею руського духу і честю всьому великому руському, та й слов'янському, мирові!..

Отож важко здавалось Кулішевому отцеві сина у городі оплачувати. Тим часом оженив старшого сина, повидавав заміж небог. Зяті почали його за опекунство позивати; втеряв багато грошей і достатку, даючи відчепного, бо жахавсь волокита судової, що і в "Ексцерпті прав малоросійських" названо її гіркою. Далі сказав навідріз: "Не буду більш у гімназії держати!" (Уляна Терентьовна вже зникла.) Подав писатель наш просьбу до директора про виход. Директор не відпустив його, а послав учителем до пана Красовського, предводителя дворянства глуховського. Вибувши там цілий рік, знайшов собі Куліш у Новгороді-Сіверському місце домашнього наставника панських дітей. Дано йому і квартиру, і жалування, й прислугу. Батько й мати двох паничів, що були в його на руках, добрі були люде; не за гувернера мали його, а за сем'янина. І жити б йому там з упокоєм, поки не скінчив би гімназії,— так ні! В Києві тоді тільки що споряджено університет 33; приймали у студенти не дуже туго. Задумав Куліш переступити в університет через два класи гімназії 34, а нікому було відраяти, бо Сердюков, попередивши його, туди ж поїхав і зробився студентом. З малими грішми полинув і він у Київ, та іспиту не видержав. Мусив знов іти у домашні наставники до одного пана; через рік вернувсь у Київ, видержав іспит і став слухати лекції по словесному, а потім — по правному факультетові35. Чуйкевич також був студентом. Сердюков перемістивсь у Москву, бо вважав для себе Київський університет ні за що.

В університеті Куліш спознався з особою, що великий вплив мала на його: то був професор "русской словесности", той самий Максимович Михайло. Приподобавсь йому Куліш тим збірником пісень, що записав від матері. Максимович став давати йому Переписувати свій збірник пісень; як же Куліш скомпонував дві легенди про воронізьких козаків, він їх напечатав у своєму альманасі "Киевлянин" 36. Вечорами закликав його до себе на почитанку. Читали вкупі народні пісні українські і розкладували по розрядам. Потім стали читати Вальтер Скотта 37 — і оце була найбільша користь Кулішеві з того спознання; професор звертав його увагу на закони іскуства, а той ловив жадібно усяке його слово. Уся Вкраїна скаже Максимовичеві спасибі за те, що вгонобляв молодий розум своєю розмовою,— не так, як інші професори, що держались проти молодого Куліша на олімпійській високості.

(Продовження на наступній сторінці)