В обох на голові, і поніміли...
І незримою рукою
Занавіс одкрилась;
Мов зорею огняною
Хата освітилась.
Сонечко, мов жар, горіло,
Жевріло над морем,
Як надія в серці тихім
Над бездонним горем.
Освітило теплим світом
Божники з богами,
Що стояли під квітками
Та під рушниками.
А Пречиста в ту хвилину
Як жива стояла,
І дитину, мов картину,
На руках держала, —
Вірної любові й жизні
Символ благодатній...
Його й простий розуміє
Серцем розум хатній.
І в тім світі теплім, тихім,
Що мов з неба лився,
Вісник мира і утіхи
Ангелом явився.
Став і до Марусі руки
Простирав, мов крила,
І мовчав: сама за нього
Постать говорила.
І немовби їй молився,
І немов журився:
Бо до неї якось любо
Стиха похилився...
Се був той, хто дав їй берло
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями, —
Берло, жизні знак і смерті,
Ключ, що відмикає
Всі в'язниці і на волю
В'язнів випускає.
І взяла той ключ Маруся,
І поцілувала,
І з плачем цареві в ноги
Мовчазна упала.
Мовчазна, бо повна дяки
За можбу велику,
У неволі повертати
Волю чоловіку...
«Встань, свята, небесна діво! —
Прорече він тихо. —
Встань, сердець великих диво,
Чистих душ утіхо!
Я у тебе сей знак власті
І можби зоставлю,
І себе, мов той преславний
Аль-Рашид 64, прославлю.
Положи його, кохана,
У ногах в богині,
Що твій розум осіяла,
На чужій чужині.
І нехай дива він творить,
Тюрми відчиняє,
Про мій дух тобі говорить
І напоминає». —
«О грозо і каро миру! —
П рорекла Маруся. —
Я тобі сказати тиру
Правду не боюся.
Смерть мою я, царю, знала,
Знала, що робила:
Я його поцілувала,
Бо й люблю, й любила.
І люблю, й любити буду
Над усяку душу:
Покіль серце б'ється в грудях,
Перестать не мушу!»
Осміхнеться цар: «Кохана!
Ти мене не знаєш,
І к о з а ц ь к о ю султана
Лютостю сповняєш.
Тільки помисли від мене
У серцях закриті:
Я все добре і мерзенне
Знаю скрізь по світі.
Щирого й єхиду знаю,
Друга й супостата
І на всяку кривду маю
І суддю, і ката.
Се ж не кривду ти вчинила».
О ти наш великий!
Дай нам правдою Твоєю
Дихати вовіки!
Ти його тогді любила,
Як мене й не взріла...
За його любов ти царства
Взяти не схотіла.
Чи мені ж тебе карате,
Ясноока зоре,
Діво, повна благодаті,
Правди й честі море!
Дай мені на тебе серцем
Праведним дивитись,
Образом твоїм небесним,
Тільки веселитись!»
Ще цареві не діймає
Українка віри,
Думку думкою впиняє,
Каже до невіри:
«Я в галеру тріумфову
Золота поклала
І йому, мов ту полову,
Все подарувала». —
«Коли б ти в моєму домі
Всі скарби забрала
І на спомин козакові
їх подарувала;
Коли б царство все забрала
З землями, морями,
І Стамбул попаювала
Проміж козаками,
А зо мною стала жити
У мужичій хаті, —
Не схотів би я й гледіти
На царські палати.
Моя зоре, моя доле!
Відай щиру правду:
Ми держали з Кантемиром
Таємничу раду,
І звелів я в таємничій
Раді Кантемиру,
Щоб він, так як ти б хотіла,
Обманив Заїру.
Заслужив козак твій смерті,
Но його скарати
Се було б найкраще в світі
Серце розтерзати.
Ні, Осман твоїм великим
Саном не жартує:
П о л о в и н у власті й сили
Він тобі дарує.
Ти чинила, що хотіла,
Як верховна сила,
І мені дарами тими
Духа веселила». —
«Знай же й ти, великий царю,
Щиру й повну правду...
Не прийми сього за зраду
Ні в тяжку досаду:
Коли б хто мені корони,
І царськії трони,
І всі берла, і всі перла,
І всі міліони,
Міліони міліонів
Дав із рук у руки, —
Не взяла б я під умову
З любленим розлуки.
У гіркій, мізерній долі
З ним воліла б жити,
Ніж на пишному престолі
Над царми сидіти». —
«Ой, мій царю, ти правдивий! -
Прорече тут мати. —
Нехай світить Божа правда
На твої палати!
І нехай тебе наставить,
Як у світі жити:
Що любові ні купити,
Ані заслужити.
Бо за гроші — всі розкоші,
За труда — награда,
А любов... Із нею й жити,
І вмирать одрада.
Ся велика Божа тайна
Цілим світом править
І турецького султана
Рівно з нами славить.
Зрозумій сю тайну, царю,
Серця глибинею:
Розлучися, не лицяйся
З донею моєю.
Нехай любить непорочна,
Кого серце каже,
З ким її рука Господня
Без примусу в'яже!» —
«Щира правда! Ти сердечна
І розумна мати:
Мова в тебе чоловічна,
Повна благодати.
Знай же: волею моєю
Править інша воля.
І з дочкою в нас твоєю
Нероздільна доля.
В людські душі ще за предків
Два духа вселились
І владиками сердець їх
Тайними вчинились:
Дух любові і дух злоби,
Правди і неправди,
Дух прихильності благої
І дух ниций зради.
Один хоче по всіх землях
Світло засвітити,
Всі народи, ніби сім'ї,
Рідними зробити.
Другий хоче мраком ночі
Божий світ окрити,
Посліпити людям очі,
Душі показити.
І бере дух злоби дикий \
Гору над любов'ю,
І ввесь Божий світ великий
(Продовження на наступній сторінці)