Ні язику попівському, ні оку:
Ніколи ж бо попа не допускають
В коші до себе, мов джуму жорстоку,
І молитви, — рече, — самі собі читають». —
XI
«Заїро, годі вже про чоловіка.
Кажи про діло. Не йому се знати:
Бо він — невіра, розумом каліка». —
«Каліка сей вас буде рятувати,
І розуму в рятунку стільки явить,
Що возвеличить ваш народ нікчемний
І серед вас ім'я своє прославить
Не тим, чим мотлох славиться корчемний,
Безощадний палій, кровоточитель темний». —
ХІІ
«Не розуміємо тебе, Заїро». —
«Мій муж із Кочубеєм рідне браттє.
Ваш Кочубей Левко — брат Кантемира.
Одно у них обличчє і завзяттє,
Одна на світ їх мати породила».
Маруся дивиться на матір...
«Доню, —
Промовила старенька, — се Заїра
Говорить щиру правду. Ми з тобою
Не знали, що Левків отець та був невіра.
ХІІІ
Його малим ухоплено в Нагаях,
І за Порогами у християнстві
Згодовано і в рицарських звичаях». —
«Дак мій Левко родивсь у мусульманстві?..
О, хто б не був отець його і мати,
За кожну іскру жизні дорогої
І за одно словце його віддати
Готова я царські мої палати
І жизні сотню літ щасливої земної!» —
XIV
«Коли готова, то й віддай, царице,
Як оддала б і я за Кантемира!
На небесах твій дух возвеселиться», —
Рече поважним голосом Заїра.
«Готова, о, готова, сестро!.. Боже!
Ти чуєш з неба... О Пречиста Мати!
Нехай твоя свята рука поможе
Мені Левка з неволі рятувати!»
І, знявшись, почала солодкими ридати.
XV
«Моя царице! — каже їй Заїра. —
Година дорога. Я сповістити
Про все негайно мушу Кантемира,
Щоб діло починав своє робити.
Учора він просив, благав султана
Подарувати жизнь йому Левкову,
Та не вблагав запеклого Османа.
Звелів собі на блюді козакову
Прислати голову у баню мармурову.
XVI
Та не блідій, не зціплюй рук, царице.
Він пійде в баню ще аж завтра вранці,
А ввечері, як Геспер 63 загориться,
На волі вже з Левком всі будуть бранці.
їх сорок душ самого отамання
Сидить у Чорній башті над водою,
Ждучи свого страшенного карання.
Попливемо туди удвох з тобою,
І будеш ти сама Левковою судьбою». —
XVII
«Як се, Заїро? Я не розумію». —
«Ось як. Історія се вже давняшня,
Та розказати добре не зумію.
Розмова мужа із царем вчорашня
Йому відкрила на Османа очі:
Що він у нього не гетьман великий,
А парубок малий, підпарубочий.
І ганьбою було б йому навіки —
Про турків розливать крові людської ріки.
XVIII
Не хоче більш Османові служити,
А ввійде в мир і лад із козаками
І вкупі будуть москаля душити,
Ляха й волоха бити й пліндрувати». —
«Як! — прорекла на се старенька мати, —
Сього вовік не може бути-статись,
Щоб нам на християн із вами встати
І вкупі у людській крові купатись!..
То чим же нам тогді, яким народом зватись?» —
XIX
«А станеться, — відказує Заїра, —
Бо не дадуть ляхи самим вам знятись
І без орди страшної Кантемира
Од ворогів своїх оборонятись». —
«Марусю! Вибирай, моя дитино:
Чи в Києві царицею назватись
І рідну ущасливити країну,
Чи од вінця царського відказатись
І християнськую прийняти тут кончину?» —
XX
«Я вибрала, матусю, ясна зоре!
Не знаю, що з того братерства буде:
Чи людям щастє, чи велике горе,
Чи славитимуть, чи клястимуть люде
Мого Левка і з ним невіру-брата:
Я знаю тільки те, що жизнь і волю
Йому даю, обороню від ката,
І він помститься за свою неволю,
Про те ж не думаю, що станеться зо мною». —
XXI
«О серце пресвяте! — рече Заїра. —
На диво Бог явив тебе народу...
Не для одного, бачу, Кантемира
Він дав таку в печалях осолоду.
О сестро рідна! Ні, ти не цариця:
Ти, сестро, вища всіх цариць великих!
Ім'я твоє на небесах святиться,
І ангельські тебе прославлять лики...
Покинь сей грішний мир, сумний, кривавий, дикий!»
XXII
І сльози добрі, перла многоцінні,
Живущою, зцілющою водою
Лились, природи дар святий, безцінний,
І обіймалася сестра з сестрою...
«Покину, о, покину, як терновий
Вінок, і там, на небі, панотцеві
Скажу: «Ти був премудр і свят у слові.
Бери мене на ручки, і Отцеві
Небесному хвались: «Ось мій вінець лавровий!»
XXIII
А ти, матусю, ти, мов голубиця,
Мов дух святий, на небо вознесешся,
І возсіяєш, і возвеселишся,
І сміхом херувимським возсмієшся:
Бо породила душу чесну, чисту,
Що не схотіла грішно царювати...
Побачу там я і Христа, й Пречисту
І припаду їй до подолу шати:
«Ти, Ти мене любить навчила і страдатиі» —
XXIV
«О раю! Де ти? Що ти? Як ти сяєш? —
Промовила зтатарена русинка. — -
Коли ти так цвітами процвітаєш,
Як на землі любов'ю вірна жінка, —
Воістину ти диво невимовне,
Ти — добрості Господньої пучина!
І, як стебло кадила благовонне,
До тебе лине ся свята людина...
Се чисту дань дає Аллахові Вкраїна».
ПІСНЯ СЬОМА
ДУМА ПЕРВА
Дивна чутка по Стамбулу,
Дивна вість літає:
Падишах своїй цариці
Берло довіряє!
Берло, жизні знак і смерті,
Власті над військами,
Над галерами, скарбами,
Землями й морями.
І не море на Босфорі
Вре та в берег плеще:
Від тополі до тополі
Чадра чадрі шепче...
І не вітер по дібровах
Чинарі гойдає:
До чалми чалму розмова
Тиха нахиляє.
«Мабуть, вже кончина світу,
Що султан великий
Догоджає без завіту
Норовам русинки.
Повеліла — і знак смерті,
Жизні, ба й потуги
У руках блищить у неї,
Турку для наруги.
На коліна (о пророку!)
Став перед блідою,
І назвав (о стид Востоку!)
Дівою святою.
І своє наслідне берло
(О сини й унуки!),
Мов жіноче веретено,
їй подав у руки».
ДУМА ДРУГА
Віє вітер, повіває,
Синє море грає;
Золотом його з заходу
Сонце заливає.
Та ні золота на морі,
Ні на небі сонця
Не вбачає бідний бранець
Із свого віконця.
Угорі над головою,
Мов каганчик, сяє,
Мутним світом кострубаті
Мури обливає.
Бо не дармо Чорною та башта зветься
Чорно, темно, сумно, гірко там живеться.
О, яке ж воно й життє у домовині!
Серце ниє у неволі на чужині;
Думка вороном літає по Вкраїні,
Кряче-плаче, покланяється родині,
Та нема рятунку при лихій годині.
Сорок їх сидить у башті без одного,
Що коня в степу сідлали вороного,
Не питаючись, не боячись нікого, —
Тих, що бурею на море налітали,
На лиман, мов стадо лебедів, спадали,
Кого стріли, жакували-пліндрували,
Супротивного у полі трупом клали,
В Чорне море каменем німим метали.
Не одну галеру на пожар пускали,
Попелами берег не один вкривали,
(Продовження на наступній сторінці)