Зразу освітилась.
З-під завіси хтось у пишних
Шатах появився,
Сумовитий і велишний
На жінок дивився.
Перед ним вона, тремтюща,
Низько поклонилась
І, мов тінь легка, мовчуща
Із божниці скрилась.
ДУМА П'ЯТА
«Мамо, цар!» — рече Маруся,
І тихеньким словом
Стрепенулась паньматуся
Мов нежданним громом.
Обізветься стиха гласом
Кротко сумовитим
Той, кого стара вважала
Звіром ядовитим.
«Не про вас я цар... Прийшов я
Гістю привітати
І тобі, кохана, слово
Радісне сказати:
Патріарх сьогодні служить
Всім своїм собором
В Сербській церкві, і співати
Будуть гарним хором.
Вас обох туди галера
Повезе молитись
І на службу християнську,
На народ дивитись». —
«Царю! — прорекла старенька. —
Ті галерні муки
Гірко бачить, мов сама я
Впала кату в руки». —
«Та галера, паніматко,
Зветься тріумфова:
Наготовлена к тріумфу
Славного героя.
Не годилось би цариці
На таке дивитись,
Ідучи до церкви Богу
Руському молитись». —
«А кому ж воно годиться?» —
«Бідному народу,
Що терпить од гайдамацтва
Незчисленну шкоду,
Да тому, хто настигає
Хижаків у полі,
Розбиває-потопляє,
Їх чайки на морі.
Се йому хвала в народі,
Що козак проклятий
На галері, мов у пеклі,
Мусить погибати.
Про сю славу наші кобзи
Дзвонять по базарах,
Мов громи гримлять на небі
У блискучих хмарах.
Бо ще й досі в нас у Кафі
Головешки тліють 58,
А в Синопі й Трапезонті
Попели біліють 59.
І крівцею над Босфором
Червоніють мури,
Що річками розливали
Хижі гайдабури». —
«Ми мстимось за кривди, царю,
За ясир, пожари,
Що Вкраїну розоряють
Турки да татаре». —
«Ваш закон велить не мститесь:
Бо на небі Мститель;
Коли ж неба вам не треба,
То й прав розоритель.
Наш закон велить нам правде
Під мечем шукати:
Поки правди не докажем,
Поти воювати.
Ви мститесь, а ми караєм
Волею святою,
Що дає нам царювати
Сили правотою.
А над нами і над вами
Той самий Создатель,
Всіх народів цар верховний
І законодатель.
Коли Він за вас не мститься,
Дак не вам би й мститись:
Перед присудом небесним
Лучче б вам смиритись.
Греки, серби, і болгаре,
І жиди, й вірмене,
І албанці, й молдаване
Хиляться під мене.
А ви що? Ви з Сагайдашним 60
І на християнство
Так по-вовчому рветеся,
Як на мусульманство.
І нема між вами правди
Ані щастя-долі,
Опріч п'янства, да гультяйства,
Та дурної волі.
Ви мститесь, говориш, нене, —
І повік так буде?..
О запеклі, безсердечні
І безумні люде!
Не повік вам пліндрувати
Кафи та Синопи,
Трапезонтом прославляти
Козака в Європі.
Мов той вітер попід небом
Чорні хмари гонить,
Так про вашу марну славу
Темна кобза дзвонить.
Поти дикими полями
Будете скитатись,
Покіль козаки хижацтвом
Будуть величатись,
Вже бунчук царський у мене
Має за ворітьми:
Двину з усіма башами,
Як орел із дітьми.
Рушимо в козацьку землю
Під покровом Божим
І кінець паскудним вашим
Подвигам положим!»
Слухає старенька мати,
І язик німіє;
Кров палка у ветхих жилах
Гусне, холодіє.
Затрусились руки й ноги...
«Не лякайсь, матусю, —
Каже цар, — і не турбуйся
За свою Марусю.
Я не горе їй готую,
Вічну славу й шану,
Що вона любов святую
Принесла Осману;
Що вона йому небесним
Світом засвітила,
Його духа, мов на чисті
Крила підхопила.
Тим і хоче він здобути
Вашу Україну,
Що таку вродила дивну,
Неземну людину».
Із ясних очей в цариці
Іскрами сипнуло,
І лице палким рум'янцем,
Як огнем, спахнуло.
Мов кинджал, вона в Османа
Погляд затопила,
До потужного султана
Так заговорила:
«І се, царю милостивий,
Зветься в вас любов'ю,
Щоб мої степи та ниви
Позливати кров'ю;
Щоб мій рідний край коханий
Скрізь повоювати,
Попалити вбогі хати,
І церкви, й палати?» —
«Ні, сього не бійсь від мене,
Дніпрова Царице,
Зоре осяйна, червона,
Сонце білолице!
Вирушу я так потужно,
Що безумством буде
Проти мене воювати...
Схаменуться люде.
І поникнуть головою
Всі передо мною.
Я на Кам'янець, на Київ
Наступлю п'ятою.
На Дніпрі-Славуті й Рос»
Помурую башти,
Щоб з Москви вам ані з Польщі
Не було напасти.
Обгородимо Вкраїну,
Зробим Божим раєм,
Віру вірою покинем
І звичай звичаєм.
І сей рай від супостата
Буде ваш, султана,
Рідного по Бозі брата
І слуги. Османа.
Я тобі й ту оборону,
Башти подарую,
Мов на голову корону
Пишну, дорогую.
І блищатимеш ти з родом
Над своїм народом,
Як веселка між восходом
Сонця і заходом.
І не буде вже козацтво
Бурею літати
Та моє впокійне царство
Дерти-руйнувати.
А засяде по левадах,
По садах співочих,
Беручи поживу з стада
Та з волів робочих.
Не сумуй, моя лиліє,
Про войну ворожу;
Уповай на слово щире
Та на милость Божу.
А тепер ідіть, молітесь
Богу предків ваших,
Да прихилить до нас душі
Ненавидців наших!»
І злегенька до Марусі
(Продовження на наступній сторінці)