«Чмир (Чумазий)» Марко Кропивницький

Читати онлайн комедію Марка Кропивницького «Чмир (Чумазий)»

A- A+ A A1 A2 A3

Демко. Кінь на чотирьох ногах та й той спотикається. Бува ж і так, що чоловік скільки годів пантеличиться, а потім і схаменеться. А може, мені наврочено або починено? Я таки помічав за собою не раз: іноді зовсім наважуся не пить, отже, немов чую, як щось невидиме прямо насильно тягне тебе до Овсія... Ну, й підеш...

Варка. Розказують, що десь тут, на хуторях, проявилася така знахарка, що вишіптує від перепою.

Демко. Коли б вона сюди придибала, вже б і я пристав на те, щоб пошептала... У нас їй гарний був би заробіток: п'яниць і на пальцях не перелічиш. Як тільки згадаю, скільки день моїх марно пройшло, що одних понеділків прогуляно, то аж страшно тобі стане!

Варка. А лайка, а сварка, а гармидер?

Д и м к о. І біда! Хай їй враг, залишу! От дивись, Варко. Пив я, пив? А тепер годі, як відрубав! Шабаш!..

ЯВА 10

Ті ж і П а н а с

Панас (біжить з току). Тату, тату! Демко. А що там?

Панас. До нас у тік Конашеві бики вперлися; чисто стіжок жита розвернули. Варка. Чи не капосні!

Демко. Побіжи ж та вижени. А де ж Зінько? Панас. Пішов чогось у верби. Може, загнать биків у обору?

Демко. Віджени до Конаша та скажи, щоб не пускали удруге, бо штрап заплатять. Біжи ж швидші

Панас побіг.

Чого б то Зінько пішов у верби?

Варка. Там Марина коноплі витята з води. Оце ж свіжо прибігала.

Демко. Так що?

Варка. Хіба не помітив, яка збентежена? Я чула, як вона шепнула Вусті, що має хтось її сватати!.. Демко. Так?.. Он воно що! Шкода!.. Варка. Шкода, як Марина не буде нам за невістку. Демко. Ще й як Шкода!

Варка. Чи не позичив би Конаш карбованців з тридцяток, щоб весілля справить? По наших достатках можна б і тридцятком обійтись.

Демко. У Конаша посереду зими льоду не випросиш, а візьми у Вареника, то надінеш собі ярмо довіку.

ЯВА 11

Ті ж, староста і волосний писар.

Староста. Здрастуйте, з вівторком!

Варка і Демко. Спасибі, будьте й ви здорові!

Староста (до писаря). Здіймайте з них допроси, по всій правилі. А ви на всякий опит кажіть настоящу правду.

Волосний писар (до Демка). Як вашого отця звали?

Демко. Василем.

Волосний писар. Так. А діда вашого, батькового батька?

Демко. Семеном. Волосний писар. Так.

Демко. Ви це чинш прийшли править? Поборгуйте, будь ласка, от зберу по людях...

Волосний писар. Не перебивайте. Був у вашого отця син ще, і як його звали?

Демко. Авжеж, був. А, це за подушне знов прийшла бамага? Годів з п'ятнадцять теж присікалися були до мене за подушне, так я справив їх на братове жительство.

Волосний писар. Ви слухайте і не прикословте. Отвічайте, де ваш брат?

Демко. Як покійні батько померли, царство їм небесне, вічний покій, мені тоді було годів з десяток, не більш; а старшому братові, либонь, чотирнадцять.

Волосний писар. Як старшого вашого брата звали?

Демко. Андрієм.

Волосний писар. А де ж він числиться налицьо?

Демко. У Києві. Як зосталися ми сиротами, без отця-неньки, так старшого брата взяв за малчика у лавку якийсь купець, сказать би, приятель батьків, чи що, та й повіз його з собою у Київ, а я зостався у хуторі, там-таки, де батько наш жили на чинші. Там вже я і зріс, там і вилюднів. Сказать так, чужі люде довели до розуму, чужі й оженили... _

Волосний писар. А не писав ваш брат Андрей письма коли до вас?

Демко. О, як-то не писали? Писали, аж три письма писали. Всі письма у мене і зараз за образами лежать. Покійна

Христя Чавунова колись-то ходила на прощу у Київ, то одвідувала брата, і вони прислали нам хрестики від великомучениці.... Третє письмо, либонь, позаторік прийшло.

Варка. Позаторік же, якраз на полупетра.

Волосний писар. І ви одписували до брата?

Демко. Та я неграмотний, а тут у нас був салдатик, так я йому казав одписать, ще на першого листа. Ось піди, Варко, принеси ті листи сюди.

Варка пішла в хату.

Волосний писар. Коли ж ви одписували?

Демко. Та щоб по правді вам сказать, то, мабуть, годів з двадцяток. Скільки разів думка шибала написать щоб брат Андрій Васильович прислали грошей, що я, стало бить, при великій сем'ї і при нужді...

Варка виносе листи і дає писареві.

Раз якось Конаш згодився написать і так ловко почав листа: "Братіку мій родний, братіку єдиноутробний! Возьму перо в руки, край столу сяду і спишу я нужду горьку і свою печаль-досаду. Лети листок от охрда на осток..." Та й досі не дописав, все якось часу не було.

Волосний писар. Так брата вашого єдиноутробного звали Андреем Васильевичем Пшонкою?

Демко. Андрієм Васильевичем Пшінкою.

Староста (до писаря). Як на вашу думку, ці письма настоящі чи хвальш?

Волосний писар. По давності і мухоіспачканості надо заключить, що настоящі. (Кашля.) Тепер прочитаєм бумагу.

Староста. Хрестіться, Демку, хрестіться і ви, Варко.

Демко. Та перехреститься не штука. Чого ж би то?

Волосний писар. Брат ваш єдиноутробний, Андрей Васильевич Пшонка, волію Божією помер...

Демко і Варка. Царство небесне, вічний покій!

Демко. Братіку ріднесенький! (Хлипа.) От скільки разів збирався на прощу, оце ще недавно міркував: піду цього року у Київ, аж ось коли провідаю братіка.

Волосний писар. Горя без радості не бува.

Староста. Щоб нікоторої втіхи — не полагається, так воно від Господа милосердного!

Во лосний писар. Слухайте ж, що я вам прочитаю (читає): "Объявить мещанину Дементию Васильевичу Пшонке, что после смерти брата его, Андрея Васильевича Пшонки, умершаго в г. Киеве, в доме купца..." Отут не розберу хвамилії: чи Калинина, чи Малинина! Здається, Бадилина?

Староста загляда в лист.

Староста. Язик до Кийова доводить. Аби б тільки туди, а там у людей допитаються. Спитають, де тут такий-то помер.

Волосний писар (чита). "В доме купца Давилина осталось духовное завещание, которым он завещал ему, Демен-тию, наличными деньгами шесть тысяч рублей серебром, находящиеся на хранении в государственном банке, домашнее имущество и одежду на сумму пятьсот рублей. Духовное завещание и опись на завещанное имущество находятся при деле у мирового судьи Подольского участка".

Староста. Бачите?

Волосний писар. Подпишіть, що вам об'явлено.

Демко (здивовано). Це ви не шуткуєте? У мене в голові все перевернулося, у вухах дзвенить... Нічого не зрозумію! Варко, ти розібрала?

Варка. Що ж тут розбирати? Бундючилися супроти нас люде, і тепер і ми підіймемо догори носа.

Писар. Верная ваша правда.

Старшина. І щоб ви знали, як я вас тепер почитую, то вже ви не Демко... Давайте сюди руку. (Бере руку Демка.) Дементя Василович та ще й господин. Понімаєте, о!

Писар. Общее уваженіє и почтеніє!..

Демко. Кажете, шість тисячів копиталу і одежі на п'ятсот карбованців? Варко, посилай Вустю за півквартою! Милості проеимо у господу.

Варка пішла в хату.

ЯВА 12

Ті ж і В а р е н и к.

Вареник. Ну, і не розбезсовісной ти животной? Неначе у нього миліон триста тисяч. А, господа началники! (Чоломкається.) Супостате ти, Демку!

Демко. Ну-ну, тепер вже Демка нема, а Дементя Васильович.

Вареник. Що таке?

Демко. А таке, що я тепер тобі не робітник та й нікому не бондар! (Скида з себе хвартуха, ремінець з голови.) Хай хто інший бондарює, а я попаную! (Жбурля хвартуха і ремінець.)

Вареник. Вже насмоктався? Хто ж це тебе намочив? Демко (до писаря). Прочитайте, пожалуста, отому дурневі рішеніє! (Іде в хату.)

Писар. Получив агромадноє наслідство!.. Вареник. Та-ак? Так треба проздравить, до речі і в куми попросить... (Хутко йде в хату.)

Завіса.

ДІЯ ДРУГА

Середина хати Демкової, піч, лави, піл, стіл і таке інше.

ЯВА 1

Входить Варка, за нею Вареник.

Вареник. Істину говорю вам, що бачив Дементія Васильовича учора в городі і думав, що вже вони у собственім дому.

Варка. Чого ж він там воловозиться? Три тижні як поїхав у Кийов, другий вертався б скоріш додому, а він ще й в городі засів.

Вареник. Тепер у Дементія Васильовича можуть буть діла по всій путі від Кийова і аж сюди. (Сіда.) Варка. Певно, там загуляв?

Вареник. Не без того, єсть малость, тільки вони соблюдають себе.

Варка. Тут борошна ані пилиночки; нікому зерна віднести до млина: Зінько заслаб, а Панаса старий взяв з собою в Кийов...

Вареник. Чому ж ви мені не сказали про борошно? Та скільки завгодно! Ай, розбезсовісная ж ви!..

Варка. А потім віддавай вам вдвоє?..

Вареник. От ви й не знаєте, яка у мене совість. А може, я й нічого не взяв би? А що перш я брав процент чи вигоду з Дементія Васильовича, так то ж другий рощот... Перш, бувало, я і вилаю Дементія Васильовича, і до роботи пригоню. Бувало, кажу: "Не п'янствуй, Демку, труждайся, Бог труди любить..." От тепер Господь милосердний і наградив Дементія Васильовича і, може, через мою навуку... Знаєте, не хто, як Бог!

Варка. Сваха Конашиха вже на глум мене підіймала, що ніякого наслідствія нема, що то одні вигадки.

Вареник. Єсть наслідствіє. Як списано у бумазі, то все воно єсть. Дементій Васильович вже навчилися пихи такої: ніби з тобою говорять, а дивляться он куди. Чудодій! Не було б наслідствія, не були б і вони при такім соблюдена своєї гордості.

Варка. Коли б, борони, Боже, не обікрали його.

Вареник. Деньги вони у городськой банок положили, а мущество при них. Кажете, синок ваш недужий? Чим же?

Варка. Така думка мене шиба, чи не з любощів.

(Продовження на наступній сторінці)