Хламушка. А що ви думаєте? Це ідея.
Спичаковський. Авжеж ідея. Спичаковський такий.
Хламушка, Ніна і Спичаковський виходять. Тим часом двоє фізкультурників вносять маленький столик і стілець і ладнають їх біля брами, прикріпивши поряд держалко з прапором,— що тріпоче на вітрі. Влаштовуються, оглядають в біноклі поле. Тут же розташувалася дівчина в білому, з червоним хрестом на брезентовій торбинці.
Мальванов (в роздумі). Невже ж. і мені треба догнати, нарешті, самого себе, як Спичаковський, щоб розв'язати цю задачу?.. Або... того мандрівця, що не поспішає... які дурниці! Невже ж я загубив секстант і компас і не знаю, куди іти? Не в Любушині ж двері справді...
Темі (обережно торкається його руки). Ігоре Миколайовичу...
Мальванов (здригнувши). А, це ти, Темі. Де б тут води роздобути, не знаєш?
Темі. О, я знаю! Я зараз принесу. Мальванов. Та постривай, куди ти! Побігла.
Темі побігла праворуч.
Мальванов. Темі!
Увіходить Любуша. Вона вдягнена дуже скромно, в береті і широкому пальті, що майже укриває її поповнілий стан. В руках у неї ворох квітів. Так іде вона до знайомої стежки. Але раптом спинилася, здивована і вражена, побачивши афішу на стіні. Настільки вражена, що не помітила, як посипалися з рук квіти. Схаменулась, провела рукою по чолу, озирнулась нетямущим поглядом. Тоді підняла розсипані квіти і, похиливши голову,
пішла своєю стежкою. Мальванов мовчки дивився на неї, стоячи оддаль з правого боку. Знімає капелюх, витирає лоба. Робить крок до Любуші, але по хвилі вагання повертається назад.
Увіходить Темі, обережно тримаючи в руках склянку води.
Темі. Єсть вода, Ігоре Миколайовичу, нарзан! Мальванов. Яка вода? На якого біса мені вода? Темі. Адже ж ви просили.
Мальванов (опам'ятавшись). Так... вода... Добре. (Несвідомо бере склянку і п'є.) Так, так, все пройшло, Темі, уплило, як вода, Барса-Кельмес.
Темі (злякано). Що з вами; Ігоре Миколайовичу? Хто тут був? Любуша? Ви її бачили?
Мальванов хитає головою.
Т е м і. То ось вона, дивіться! Ідіть мерщій, ви її доженете. Мальванов. Ні, Темі, це надто далеко. Далі, ніж Барса-Кельмес.
Темі. Нехай. І все ж таки треба дійти. Мальванов. Для чого?
Темі. Як для чого? Ви ж її любите, любили...
Мальванов. Любив... Але що дала ця любов і мені, і їй? Коли той безумець повернув її назад — до своєї могили,— я зрозумів, якою помилкою була ця любов для нас обох.
Темі. Помилкою! Але ж він вмер, то невже ж ви віддасте її мерцям самотню, покинуту, сумну? Помилка!.. Неправда. Ви відхитнулись тому, що в неї дитя під серцем, і це дитя не ваше, а його.
Мальванов (бере її руки). Яка ти дурненька, Темі! Невже ти думаєш, що це б мене спинило? О, з якою б радістю я взяв на руки цю маленьку, безсилу істоту, це рідне, а не чуже дитя. Кумедний народ ви, жінки, професійний у вас погляд на речі — жіночий.
Темі (спантеличено). Ну, то в чому ж тоді справа?
Мальванов. В чому? (Проводить рукою по лобі.) Так. Я мушу подати їй руку. Спасибі, Темі, спасибі. Що б там не було, а її не можна залишати мерцям. (Швидко йде в глибину дерев.)
Темі повільно іде в галерею. Увіходить Вернидуб. Він засмаг, змарнів. Права нога погано згинається, ходить повільно, спираючись на ціпок. Проходить стежкою, зникає за першим поворотом. Через хвилю по цьому вбігає
Таня. Тепер вона в своєму спортивному вбранні, в шовковій майці з золотою зіркою на грудях, з голими руками й ногами. Вона видимо схвильована.
Таня. Він тут! (Прикладає руки до серця.) Він тут... Серьожа! (Біжить стежкою вглибину. Зникає.)
Постать Вернидуба майнула між дерев. Він з'являється з другого боку і виходить накульгуючи на площадку, спиняється перед афішею. Читає, знімає кепку, надягає і повертається, щоб піти,— і прямо на нього майже
налітає Таня.
Таня. Серьожа! Серьожа!.. (Припадає йому на груди і плаче.)
Далека музика — почався перший забіг.
Вернидуб (упускає свій ціпок і гладить невміло Танину голову). Ну, ну, ну, чого ти, дурненька... годі.
Таня. Серьожа... Рідний... черепаха моя ненаглядна.
Вернидуб. Так... бачиш... тепер я й справді черепаха. (Пробує дістати ціпка з землі, але даремно.)
Таня (швидко підіймає ціпок). Сердешний, біднятко. (Знову плаче.)
Вернидуб. Ну, годі, Тасенько. А все-таки ти мене не догнала.
Таня. Ні, ні, тепер я тебе дожену, і вже нікому, нікому не віддам.
Вернидуб. Ну, біжи, мишка, тобі пора. Таня. Нічого, це поки малеча. Ти коли приїхав? Увечері нікуди не підеш?
Вернидуб. Сьогодні нікуди, а завтра, Тася, я їду. Таня. Як їду? Куди?
Вернидуб. Вірніш, лечу. В Онегу, Тасенько. Я-тепер летючий лікар, вроді як "Летючий голландець" 30. Там цинга недалеко,— експедиція накльовується.
Таня. Та як же це... Господи... А я думала...
Вернидуб. Не можна, Тасю,— у мене свої рахунки з простором. Невже ти думаєш, що я подарую йому цю перемогу. Немає ноги — упертість ще лишилась.
Таня. А я... а я думала...
Вбігають двоє фізкультурників.
Обидва. Товаришко Муравська! Де ви! Через десять хвилин ваша черга! Перша категорія! Таня. Значить, ти...
Вернидуб. Біжи, Тасенько, увечері побалакаємо.
Обидва. Товаришко Муравська!
Таня. Та чую! чую! Іду! Дивись же — увечері!
Біжать всі троє. Вернидуб іде праворуч. З глибини дерев виходять, продовжуючи розмову, Мальванов і Любуша.
Мальванов. Але чому? Невже ж ти мені —не віриш?
Любуша (спокійно й ласкаво). Чому? Твоїй щирості? Звичайно, вірю. Але ж цього не досить. Нам ще потрібно багато часу, щоб дійти одному до одного.
Мальванов. Ми вже пройшли цей шлях, Любуша. Хіба я не прийшов до тебе сьогодні?
Любуша (усміхаючись). І напевно, не відразу. Адже ж і ти, мабуть, вагався перше, ніж зважився на це. о Мальванов (змішався). Звідки... чому ти так думаєш?
Любуша (дуже спокійно). Та як же могло бути інакше? Як можемо зійтись ми тепер, коли не скінчилися наші шляхи? Хіба не ти сам сказав мені в ту страшну ніч: якщо хочеш бути зі мною, шукай мене там — попереду.
Мальванов. Любуша!
Любуша. Тільки тепер зрозуміла —я. велику правду цих слів... О, як багато я мушу ще йти, щоб стати гідною тебе.
Мальванов. Любуша!
Любуша. І справді! Чим була я тоді? Дурним дівчам, що слухало тільки серця, що не мало— ні сили, ні розуму, щоб обрати правдивий шлях... що шукало лише ласки і міцного плеча, до якого б могла пригорнутись.
Мальванов (глибоко зворушений). Любуша!
Любуша. Ні-ні, не протягуй до мене своєї руки, я не можу її прийняти. Я не хочу, щоб ти взяв мене тільки з жалощів. Зрозумій же, що я сама, чуєш, сама, мушу стати чогось вартою!
• Мальванов. Любуша, рідна моя Любуша!
Любуша. Ні, Ігоре, давньої Любуші вже немає... Немає вже бідної дівчинки, що розсипала тоді з щирим серцем всі свої яблука...
Мальванов (усміхаючись.). Шкодуєш?
Л ю б у ш а (не відповідаючи). Тепер я бідна... і теж нерозумна жінка, яка хоче чогось добитись. Але дай (бере його
руки), дай їй дійти самій до мети. . •
Мальванов. Без підтримки, без дружньої руки!
Любуша. Ні, тепер я не зовсім самотня, Ігоре. В мене вже є з ким іти. Це моя пісня і моя дитина. Скоро ми підемо разом.
Мальванов. І я, і я був певний, що ти схопишся за мою руку, мов сліпа! Як же я помилявся!
Любуша. Можливо, що вони ще зійдуться колись, наші шляхи. Але поки (вона хитає головою), але поки вони не зійшлись. І не треба їх з'єднувати насильно. Не сердься, коли я відповім твоїми ж словами — якщо хочеш бути зі мною, чекай мене там — попереду, коли .я стану гідною тебе. Прощай. (Виходить.)
Мальванов. Любуша! (Поривається за нею, але спиняється.)
Підходить Вернидуб.
Мальванов (бере його за руку). Так, Сергійку, складними маршрутами йде життя, складнішими, ніж цей крос...
Вернидуб (сумно усміхаючись). Яким мені вже не бігати.
Мальванов. Не сумуй, не догнав на кросі — випередиш у житті. Але слухай, Сергійко, і запам'ятай те, про що не повинен забувати жоден комуніст. Якщо ти хочеш бути попереду, пам'ятай, що ідеш вперед не тільки ти, а й ті, кого ти хочеш вести. (Виходить.)
Почався пробіг. Десь за муром одна по одній проносяться постаті бігунів. Вернидуб робить кілька кроків до рами, але зараз же повертається. Його обличчя скривлене мукою, він сідає на лавочку і схиляє голову на руки. Аж ось десь вгорі загримів мотор літака. Вернидуб підводиться, його обличчя проясніло, він підіймає вгору руку.
Вернидуб. О, простір! Ти знову мій!
Раптом за муром зростає якась тривога. Фізкультурники, що стоять біля брами, випускають біноклі й кидаються за браму. Туди ж побігла й дівчина з торбинкою. Чути окремі вигуки.
— Муравська! Це Муравська! Води!
Ті ж фізкультурники й дівчина вносять безживну Т а н ю. Вернидуб поспішає до неї.
Вернидуб. Таня! Таня! Що таке, —що з нею?
Фізкультурники (кладуть Таню на лавку). Тихше, товаришу, бачте, впала під час пробігу.
Дівчина (розстібає їй майку, підкладає пальто під ноги, бризкає водою в обличчя). Зомліла. Зараз очуняє. Мабуть, схвилювалась чимсь, перш як бігти...
Вернидуб. Таня! Голубко!..
Таня (розплющує очі). Чому... чому я тут? Боже мій!.. Я ж упала!..
Вернидуб. Тихше, голубко, не хвилюйся. (Виймає з кишені стетоскоп і слухає їй серце.)
Вбігають розпорядники кросу.
Що таке? Що з нею? Товаришко Муравська! Вернидуб, Тихше! Таня. Серьожа! Ти?
(Продовження на наступній сторінці)