Третя. Послухайте!.. Ви!!. Що ви тут робите? Вам, певно, треба на кухню.
Перша (смикаючи хустку і сукню в Марусі). Ні, ні. Вона, мабуть, теж зібралась на бал, дивіться, які пишні шати!.. Ха-ха!..
Четверта. Невже ти не бачиш, мила, що ти не туди потрапила?
Перша. Треба сказати, щоб її зараз же вивели. Торсають Марусю.
Маруся. Пустіть мене, здається, я вас не чіпаю.
Увіходить Фанфаріель і протовплюється через юрбу жінок, що радо
його вітають.
Фанфаріель. Бонсурр, медам. Ви вже зібрались... цариця скоро вийде, (Підходить до Марусі.) Пардон, медам, у чому річ? Що це за дівчина і чого ви її оточили. (До Марусі.) Що вам тут треба, моя мила? Ви, мабуть, когось шукаєте. Хто ви така?
X ла м у ш к а. Влопались.
Маруся. Я... я бідна українська акторка. Я хотіла пройти трохи далі, але мені не дають ходи та обіжають усі ці Любові — багато різних Любовей усіх країн... Сміються, знущаються з мене.
Хламушка. Щира правда, товаришу кондуктор! Ми ж нікого не чіпали.
Фанфаріель. Так ви акторка! Яка приємна нагода. Адже ж мені якраз потрібна акторка для одної п'єски, що я написав. Дуже радий. Ну, то ходім скоріше, я вам все розкажу.
Маруся. Але я... я, право, не знаю. Фанфаріель. Все, все пізнаєте. Ходім. Дуже радий вас бачити. (Хутко виводить Марусю.)
Хламушка йде за ним. Повне освітлення. Музика. Дами поспішно займають місця, звільнивши
середину зали.
З'являється церемоніймейстер з жезлом та інші пекельні чини, усі в золотих шатах з нашитими чорними козлами. Увіходить Л і л і т і займає своє місце на троні. Вона в найпишніших шатах свого царського сану: спокусливе вбрання архаїчного східного стилю, діамантові та золоті блискітки якого ледве прикривають її тіло. На лівій нозі золота туфля..
Фанфаріель. Все готово, царице, накажете починати бал?
Л і л і т. Починайте.
Починається великий балет. Раптом чути великий гуркіт та галас. Голос Марка за коном: "Зараз же пустіть мене сюди! Я йому покажу,
як дурити мені голову!" У ту ж мить Марко вдирається в залу, відбиваючись від кількох чортів, що його затримують.
Марко. Я вам покажу, як розводити тут бюрократизм та тяганину! Зараз же подати мені мої вагони!
Ліліт (сміється). Та тихше-бо, Марку! Чи можна ж так бешкетувати!
Мар ко. Пробачте, царице, але я вимагаю повернути мої накладні та мої вагони. Ми не можемо більш чекати. Я прохав честю, але вони тільки знущаються. То заповни анкету в півтора аршина, потім треба довідку, потім не можуть знайти нумера в журналі, а потім канцелярія закрита,— приходь взавтра.
Ліліт. Заспокойся, Марку. Твої накладні у мене, і ти їх зараз одержиш, присягаюся цією золотою туфлею, знаком любові мого повелителя Сатани. Але в пеклі свої закони, ї ти— мусиш їх поважати: Твої накладні у дванадцятої жінки зліва,— якщо ти не помиляєшся в лічбі, вони твої - і жінка, й накладні.
Марко. Мені не треба ваших баб, нам ніколи з ними вовтузитись. Дайош накладні, і годі!
Ліліт (сміючись). Але інакше не можна, ти мусиш
взяти і накладні, і жінку, або не дістанеш нічого. .
Марко. Це вже виходить примусовий асортимент — ігавантага, як у нас у Вакоті. Видно, багато у вас цього краму. Ну, то нічого робити, згода. З якого боку починати?
Ліліт (сміється). З лівого. п 1 М а р к о (підходить до ряду жінок і починає лічити). Раз, два, три, чотири.
Жінка. Стривай, Марку, невже ж ти не хочеш мене поцілувати?
Марко. Не приставай. Три, чотири, п'ять, шість.
Друга. Марку, Марку, подивись, які в мене чудові очі, ти й не бачив таких.
Марко. Не перечеплюй, осади назад! Сім, вісім, ф-фу, дев'ять, десять.
Третя. Марку, я хочу тебе поцілувати.
Марко. Я тебе так поцілую, одинадцять, дванадцять... Ф-фу, здається, доліз. Але ж ні, ага (згадує). Це тільки вимовляється дванадцять, а пишеться тринадцять. (Він рішуче хапає за руку тринадцяту жінку.) Ось!
Глухий гомін перебігає в юрбі'.
Ліліт (підводиться). Ти добре рахуєш, Марку. Мабуть, непогано у вас навчають по ваших школах. Марко. Та нічого собі, це у нас в касарні. Ліліт (з досадою). Ну, то дай йому його накладні!
Жінка простягає Маркові папери.
Марко (хоче взяти, але ніяк не потрапить). Що таке! (Тре очі.)
Регіт.
Марко. А бодай вас! Здумав! Треба лівою рукою. (Одразу хапає папери лівою рукою і з тріумфом підіймає вгору.) Маю!
Глухий гомін.
Ліліт. Віншую тебе, Марку, можеш дістати свої вагони на станції, але ще одна дрібниця — ти мусиш вибрати собі проводирку з цих жінок. Тільки дивись, шукай земну дівчину, бо наша, пекельна, не знає звідси дороги.
Марко. Ще перешкоди. Але добре. (Про себе.) Знаю, пекельні де ті, що не моргають. (Підходить до жінок і починає дмухати їм у вічі. Ті з реготом розбігаються, нарешті він хапає одну за руки.) Є! Маю! Справжнісінька наша, прямо з Пирятина28!
Ліліт (сходить із своєї естради і наближається до Марка). Ще раз віншую тебе, мій Марку, я бачу, що більшовики справді вміють допнутись того, що їм треба..: Ну, що ж... Іди, я тебе більш не затримую. Або, може, хочеш залишитись у мене? (Зазирає йому у вічі.) Подумай... Ліліт зуміє примусити тебе забути все на світі.
Марко. Дякую, царице, але у нас є така приказка: "Скінчив справу — йди".
Ліліт (сміється). Так, я знаю — "котись ковбасою" і "рукопожаття відміняються". (Зітхає.) Ну, що ж, не можна нелюба любить. Іди. Ну, то випий хоч чарку на дорогу. (Бере золотий келих з таці, що їй подають.)
Марко. Чарку випити можна. (Бере келих і підіймає вгору.) За Червону Армію! (Вихиляє одразу.) Прощавай.
Ліліт. Прощавай, Марку. (Пильно дивиться йому в очі.)
Марко (тре чоло).Бувай... Щось я хтів... (Рішуче повертається і йде наліво.) Щось у мене неначе в голові...
Жінки (перепиняють йому дорогу). Пароль? Скажи свій пароль!
Марко. Пароль, який пароль? А, пароль. (Тре чоло.) Червона Армія — ні, гвинтівка — ні, вагони — ні. Невже забув... (Зупиняється і робить кілька кроків назад.) Що таке...
Ліліт (наближається до нього). Ну, що ж, мій любий лицарю, ти хотів що-небудь у мене спитати?
Марко. Слово! Я забув моє слово!
Ліліт (бере його за обидві руки і, затягаючи до свого трону, каже, а потім співає з переконливою пристрастю). Ти забув своє слово? Не сумуй, мій Марку, не варто жаліти.
Марку, Марку, всі слова на світі
І даремні, і пусті.
Хто забув, не варто їх жаліти,.
Не жалій і ти...
Ах, чи є ж таке на світі слово, Щоб тебе не зрадило в житті, Щастя, труд, захоплення любові,,. Всі слова... нікчемні і пусті.
Не сумуй, що ти забув навіки
Слово те, що ключ для вороття.
Тільки тут ти можеш зрозуміти
Всі розгадки, щастя і життя.
Я, дружина першая Адама, Знаю тайни неба і землі...
Тільки я без слів і без обмани Вгамую бажання всі твої!
Вона сідає на свій трон і пригортає до себе Марка, що знесилений лягав у її ніг, поклавши голову їй на коліна.
,0, не сумуй, мій Марку... Я навію тобі золоті мрії, що в них ти пізнаєш і зрозумієш всі таємниці неба і землі, що над ними даремно б'ються мудреці всіх часів... Я розповім тобі чудові казки, які я пізнала від мудрого Змія на світанку буття, коли вся земля була ще чудовим садом, коли я була першою дружиною Адамовою...
Музика. Чарівні танки жінок. Увіходить Фанфаріельу фраці, з квіткою в петлиці, а за ним Спринцовка. Спринцовка сідає недалеко від естради — кону.
Фанфаріель (зупинившись край естради, звертається до пекельної публіки з промовою). Прекрасна царице, мсьє і мадам. Зараз ми маємо виставити перед вами невелику інтермедію невідомого поки автора, який хоче познайомити нас з новими досягненнями в галузі драматичного мистецтва. Взявши безпосередню участь у виставлянні цієї п'єси, я дозволю собі сказати кілька слів про ті естетичні принципи, що ними ми керувалися в оформленні цієї дрібнички. Щоб не розводити довгої дискусії, скажемо тільки, що ми за реалізм в усіх його проявах — реалізм натуралістичний, романтичний, пластичний, динамічний, статичний, екзотичний, всебічний і категоричний. Це зовсім не значить, що ми припускаємо реалізм фотографічний, практичний, синтетичний, містичний, античний, графічний або дрібничний, наше завдання — це перетворити узагальнені форми формальних узагальнень в такі абстрактні асоціації конеретних вібрацій, щоб безпосереднє спочуття емоціальних перетурбацій...
Ліліт (з міста). Фанфаріелю, здається, ти дуже далеко заїхав, дивись, не загуби дороги.
Фанфаріель. Звісно, як ви будете мене перечеплювати, то я — е-кх-гм, на чому я зупинився,— да, коли ми звернемось до емоціальних вібрацій та конкретних асоціацій, то наш реалізм набере тієї форми прокатно-моментального конструктивізму...
Ліліт. Фанфаріелю, ти знов щось напутав, може, металопрокатного?
Фанфаріель (із серцем). Та якого там металопрокатного! Прокатно... прокатно... так, здумав — плакатно-монументального!
Ліліт. Ну, добре, добре. Ми вже зрозуміли, починай краще свою виставу.
Фанфаріель. Слухаю, царице. Отже, наша мета, наше завдання полягає в тому, щоб знищити стару халтуру і, накресливши перспективи нової роботи, твердими кроками...
Ліліт (закінчує). Перейти до нової халтури.
Фанфаріель. Ми починаємо.
Ліліт. Давно пора.
Музика.
(Продовження на наступній сторінці)