Отже я вернувся з двірця знайомою дорогою, ще раз оглянув Флоріянську Браму, та "Рондель" — круглу низьку вежу, куди колись закидали всяких злочинців; ще походив по місту й пішов перед 12-ою обідати в першу ресторацію. Виявилось, що це — й ресторація, й кав’ярня вкупі. Дуже гарна й дуже цікава тим, що по стінах намальовано різні малюнки, пороблено всякі підписи, написано ноти й тому подібне. Обіду ще не давали, а я мав з собою різні листівки з малюнками Кракова й понаписував привітання: побратимові Яркові, Старушкові, Тіні, Олексію Івановичу й Харитині. Харитині послав картку з образом Ченстохівської Богоматері; певно, вона потім повісить цю картку на стіну, як "іконку".
Ледве я скінчив писати картки,— дали мені й обід. Я швидко пообідав, але ж у мене була ще ціла година, так я ще й випив "бялу каву по-віденському". Дуже це смачна штука: така пінка зверху (зветься — "мелянж"), дуже солодка, й до неї — два тістечка. Куди ж смачніше, як, бувало, в Полтаві у "Грека", де бурсаки крали тістечка!
Одне слово, я цілком вже оговтався й почуваю себе в Середній Європі як вдома.
А ще Іоганн Карлович говорить: — "Дивись, щоб не вскочив у якусь пригоду!" В яку ж я можу вскочити пригоду, коли я тут почуваю себе дуже добре, нічого не боюся й ні від кого не залежу?..
От, і у Величці у мене все пройшло дуже добре.
Я сів у потяг, а коли приїхав до Велички, то, навіть нікого не розпитуючись, дійшов до копалень, бо йшов за тими туристами, що приїхали в одному потягу зо мною. А що це були туристи — про те легко догадатись,— бо вони всіх розпитували, куди й як, а потім побачив я поміж них того француза й іспанку, що з ними вкупі ми вчора обдивлялися Вавель.
Коли повз довгої стіни ми дійшли до контори копалень, де треба було брати квитки на спуск до шахт,— то вони мене пізнали й ми привіталися, як знайомі.
Довелося трошки підождати, а потім нам дали полотняну одіж, декому — ліхтарики й ми пішли до вінди . Ух, як і шугнуло ж під землю! Аж отороп взяла: швидко, швидко летить машина в чорний колодязь і, здається, немає й дна тій ямі!
Взагалі, як ми вже опинилися в підземному царстві,— то я просто отетерів. І у сні мені ніколи того не марилося, що я побачив. Яке величчя природи, яка чарівна краса: що таке після того синематограф чи навіть театр?! Дуже я дякую тому Шульцевому офіцерові, що спізнився з Відня. Бо й справді — була б страшна шкода не побачити такого дива предивного! Потім я вже довідався, що ми всього ще й не бачили через непорозуміння. Нас було 13 чоловіка туристів і жоден не розумів добре польської мови, а через те ми не зрозуміли, що треба було зажадати, щоб нам дали квитки першої класи "з освітленням". А ми пішли по квитках третьої класи й не бачили тої чарівної краси, яка буває при повному освітленні підземних шахт .
Але ж і те, що ми бачили — просто казковий сон. Кам’яна сіль — біла, як крига, прозора й міцна, вистилає стіни величезних печер, на зводах яких вона звисає, мов колосальні крижані смоктуни, або, як там казали,— сталактити. Страшенної вишини ті печери, здається — до 40 метрів, тобто мало не 20 сажнів, а є й ще вищі.
Але насамперед ми прийшли до Каплиці. Це — висічена в соляній скелі ціла невеличка церківця, в якій все зроблено з самої солі: й панікадило, й ставники, й постави святих. Ця церківця зветься — "Каплиця св. Антонія". На вівтарі — хрест з розп’ятим Христом, білий, мов з криги; дві постави ченців навколюшках; по обох боках — статуї святих. Кілька разів на рік тут буває служба, а робітники заходять сюди молитися щодня.
Який же чудовий, фантастичний вигляд все це мало, коли запалили бенгальський вогонь — червоний та зелений! Все заблищало, переливало різними кольорами.
Всі були в захопленні.
Потім з каплиці ми пішли до "Печер Урсулінок", що має чудовий вхід з соляних скиб; потім до інших печер і йшли такими переходами, що підперті з обох боків дерев’яними підпорками. В тих проходах долі місцями прокладено залізні рейки, а місцями між ними протікає вода.
Я помочив пальця й лизнув, а вона солона, як ропа. Величезна печера, здається "Михаловиця", яка має заввишки 36 метрів, а 28 — завширшки. Ми далі перейшли до мосту, біля якого стоять дві величезні піраміди, звідкіль починається вхід у залу "Францішкову". Тут також стоїть чудова постава з солі якогось князя австрійського. Потім перейшли в нову печеру з якимись тяжами з солі, наче стовпи чи колони. Це все ми спускалися глибше й глибше, аж поки не потрапили до зали "Архікнязя Альбрехта". Це вже майже на півтораста метрів під землею! На жаль, глибше було не вільно, а тим часом шахти йдуть більш, як на 280 метрів, тобто глибше, як на чверть версти!
Ну, чисто тобі, як "Мандрівка до центра Землі" у Жюль Верна. І дивно, що там тепло, але не парко, добре повітря й так приємно пахне. За залою Альбрехтовою — відпочинок, є там навіть буфет: можна випити води тощо, й дещо з’їсти. Майже всі туристи їли, бо вони не догадалися пообідати, а я тільки взяв тістечко й купив собі на пам’ятку шматок солі та соляний хрестик.
Але на цьому підземна мандрівка не скінчилася. Саме цікаве було далі — так звана "Пекельна язда", де раніше шахтарі спускалися вниз, в провалля по мотузах, а потім — чудове фантастичне озеро під землею, в печері. Яке воно чарівне, коли запалили бенгальські вогні, а ми їхали поромом на другий берег!
Ага, добре, що не забув записати. Тут вийшла маленька комедія.
Коли ми пливли, іспанка звернулася до мене з якимсь запитанням. Я, звісно, не зрозумів. Тоді француз, очевидно, жартуючи, переказав мені по-німецькому:
— Ви, каже, певне, рибалка, то "фрау" вас і питає, чи не знаєте, які риби водяться в цьому озері?
Я, не довго думаючи, також жартом відповів:
— В такій солоній воді мабуть водяться тільки дуже солоні оселедці.
Всім це дуже сподобалося, тільки провідник, не сміючись, по-німецькому сказав, що я помилився, бо вода тут не солона.
Це справді — дивина! Я хотів був сам спробувати, як ми перепливали, але вже стало темно й я побоявся оступитись, але ж йому не повірив. Однак це — правда; бо те саме казав і Шульц, та ще Іоганн Карлович додав, що добре я зробив, що не попробував, бо якби булькнув у ту воду, то навряд чи мене б витягли. Він каже, що там дістати дна важче, як у Ворсклі, бо те озеро дуже глибоке.
Крім того озера, там, в копальнях є ще аж 16 озер, але вже солоних.
Потім ми ще побували в "Каплиці св. Хреста" й у "Пясковій Скелі". Остання зала — зала про танці "Лєтов". Тут, справді, колись бували бали з танцями…
Більше шахт ми не бачили, а їх ще є чимало. Потім мені казали, що в одній з цих зал впорядковував пишні банкети генерал Суворов, коли переходив Альпи...
Взагалі там можна було би добре жити, в цих соляних нетрях землі...
Величка дає силу солі, бо там працюють майже півтори тисячі робітників, що обламують соляні скелі особливими сокирами (мотиками) та ломами, вантажать її на вагонетки, а потім ту сіль обробляють в так звані "балвани", що нагадують штучну кригу. Частину тих кам’яних шматків на особливім заводі, який стоїть нагорі, перетирають на дрібну сіль, яку ми звичайно їмо.
Обходити всіх копалень, хоч би і дозволяли, не можна й за довгий час, бо самих більших печер є понад 70, з яких одна заввишки в 48 метрів,— а всього ходів — завдовжки на 600 кілометрів тобто більш як на 540 верст. Всі ці печери лежать в семи поверхах. Але нас пускали тільки в перші три поверхи.
Коли ми вийшли нагору, то таки й справді, наче те все бачилось не в дійсності, а у сні.
Сама Величка — маленьке місто. Близько — непоказна річечка Зрава. Нічого особливо в місті нема; переважно в ньому живуть ті копачі, що працюють в шахтах. Досить гарний парк перед помешканням шахтового уряду, але взимку він не робить враження.
Ми були під землею більш двох годин. В пів на шосту я вже приїхав до Кракова. В дорозі ми зовсім познайомились з французом та іспанкою й говорили про всяку-всячину. Але мені чогось француз не подобався: він все жартує, а коли я щось розпитувався серйозно,— то все відповідає якісь вигадки, ніби з мене глузуючи...
Вони їдуть кудись в "Закопане", де, як казав француз, "закопують у землю тих, хто туди приїздить". Як потім мені казав Шульц, це він натякав на те, що туди їдуть хворі на сухоти й дехто вмирає. Але ж взагалі там можна добре вигоїтись.
До речі, Іоганн Карлович сказав одну фразу, яка мене здивувала, але якої він не схотів з мені пояснити.
Коли я оповідав, що француз поїхав в Закопане, де "закопують людей", то Шульц по-своєму криво всміхнувся й промовив:
— "Цілком зайво він туди поїхав. Швидко ми їх закопаємо і на їхній землі!"
Взагалі за кордоном Іоганн Карлович наче якось перемінився: він якийсь бравіший, рішучий і не такий добрий та плохий, як був у Полтаві. Певне, його дратує, що не можна швидше їхати до Баварії...
— — —
Складаюсь. Через годину виїздимо до Праги. Хоча б пощастило нам цю ніч з "пальонцих" перетворитися на "пань", а то будемо світити очима, як сови!..
— — —
28-го березоля, 1914-го року. Прага.
(Продовження на наступній сторінці)