Та "Бог не без милості, а козак не без долі"! Якось перетерпимо, якось викрутимось,— і знову заживемо всі вкупі тихо й спокійно. А ти, мій котичку хороший, соколику мій ріднесенький,— не сумуй, не журись, а держи себе в руках. Слухай старших, питайся доброї поради у В’ячеслава В’ячеславовича, не ображай Харитини й корись дяді. То нічого, що він трошки строгий чоловік, але ж він тебе не зобижатиме: він мені обіцяв.
Вибач, голубе, що пишу так мало: я слаба й мене душить застуда (легенька інфлуенца), так, що тяжко писати. Та й не можна затримувати чоловіка, який згодився довезти мої листи.
Чи ти одібрав листа від татуся? Він майже здоров, зовсім бадьорий і так само, як я, вірить, що ти себе будеш шанувати, вчитимешся й не зробиш нічого, що могло б стати для нас прикрістю.
Най же благословить тебе Цариця Небесна, а я тебе міцно, міцно обнімаю й цілую, цілую. Твоя неня. Цілуй Харитину й кланяйся знайомим. Разом пишу й В’ячеславу В’ячеславовичу. Ще раз цілую тебе. Ти — моє життя! 10/Х".
— — —
До Старушка ж мамуся пише також, що вона захворіла й на кілька днів відстала від етапу, але має догнати тата в Іркутську, де їх партія затримається надовше в Олександрівськім острозі. Вона просить послати їй грошей, бо треба багато їх в дорозі — й на теплу одежу, й на їжу, й на хабарі. Для того вона присилає Старушкові татову довіреність і доручення заставити нашу садибу. Усю пошту просить послати до Іркутського. Одного не можу я зрозуміти: де ж дівся татин лист? Може мені дядя не віддав? Доведеться зайти до нього!
От, добрий В’ячеслав В’ячеславович: негайно здобув тисячу карбованців і вже послав, а тепер вже приїхав заставити садибу. Каже: за два-три дні він зробить все, тільки якихсь нема ще формальностей і через це заставу буде можна відібрати не раніш, як за місяць. Тим-то він і послав мамусі тисячу негайно.
Який же я щасливий, що принаймні мої любі живі. Я так боявся, що з ними трапилось якесь велике лихо, а інфлуенца — то нічого: я вже сам двічі хворів на неї, а за чотири-п’ять днів — вже зовсім здоровий.
Розповідав тільки той чоловік, що він раз бачив маму: каже, дуже схудла й постаріла. Бачив і тата: у нього знову борода! Я собі не уявляю, який він може бути тепер!
Каже, дуже знущаються, іроди, в дорозі... а за віщо?.. Де правда на світі?..
— — —
Новий Рік я зустрічав у Іоганна Карловича. У нього ще був один земляк — учитель німецької мови з дівочого інституту.
Іоганн Карлович угощав нас пивом; а коли годинник показав 12, налив вина й сказав промову. Він говорив, що наступає новий річ, який може бути історичним роком, бо може принести великі зміни в світі. Потім ми пили за "Deutschland".
Я запропонував випити за розвиток українського письменства й культури...
Додому я вернувсь аж коло першої години вночі, і мені було страшенно сумно на душі!..
— — —
Ну, прощай, Полтаво! Треба їхати якнайшвидше до Києва, щоб встигнути побачитись з моїми любими Скибенками! Та треба пошукати собі помешкання...
Вчора здибався з Кукубенком. Він зустрів мене дуже ласкаво, як старий приятель. Ми довго ходили по місті й розмовляли. Але в мене зостався на душі негарний слід від цієї зустрічі. Куб, якого я ще торік вважав за такого поважного та розумного,— тепер мені видався якимсь відсталим. Ну, куди ж його рівняти, наприклад, до Ярослава! Ярко — то ж цілком культурна людина! А цього з кожних трьох речей, про які заходить мова,— дві дивує. А коли я показав наш "Волосожар", то він рішучо не вірив, що це писали ми самі. Каже, що це нам пишуть "студенти"! Головне, його здивували відділи "політичний" та рецензії театральні, бо він навіть не знав, що таке "фойє" в театрі, або — "інтерпретація" чи "кордебалет", що у нас всі знають.
Як все-таки Київ поширює розумовий обрій людини!
Між іншим, Куб дуже зацікавився історією мого вигнання з семінарії й теж розповів кумедну пригоду, яка трапилась у них восени на лекції святого письма. "Сирах" почав оповідати про апостола Павла й саме в той момент, як сказав: "Апостол Павел говоріт...
— "Три деревні, два села; восемь дєвок, один я" — гаркнули москалі, що якраз опинились під вікном.
"Сирах" перечекав до паузи, потім ледве промовив нову фразу: "Дальше апостол пішет — "цєлуйте Акілу, Пріскілу і...
— "Сашеньку, Машеньку, Душеньку, Наташеньку"...— гаркнула нова громада москалів під вікном.
Вся класа до того сміялася, що "Сирах" припинив урок, а потім всім було поставлено за той місяць 4 за поведінку.
Розповідав ще, що Копецького таки вигнали з семінарії і ось за що. Якось Тхір був діжурним в класі. Прийшов на свій урок "Кипа" й помітив, що на класній іконі — павутина.
— Хто діжурний? Чому діжурний не подбав, щоб не було павутини? — напустився, як завше, "Кипа".
Тоді Копецький приніс з уборної рогожану брудну швабру й почав нею шарувати по образу. Звісно, його вигнали того ж дня, не вважаючи навіть на те, що він — "протоієрейський синок".
Розповідав Куб ще багато всякої дещиці, але не варто записувати...
Ми попрощались тепло, отже я після того думав, що ми обоє навряд чи будемо вже шукати взаємного зближення!..
Взагалі видко, що у них, в семінарії дуже розростається, "нігілізм", та "атеїзм" — а в нас цікавляться "соціальними питаннями" та справою "національною".
— — —
Ні, таки Скибенки — наче мої рідні! Вони, навіть від’їздячи, не забули про мене. Кость Іванович умовився з своїм товаришем по службі — лікарем Вершинським, щоб він прийняв мене до весни на кватиру. Каже Скибенко, що Вершинський — "тоже малорос" й визнає лише "шевченковський язик", а не вигадану "галицьку мову",— однак людина хороша: добрий чесний.
Як тяжко розлучатися мені з моїм любим побратимом: наче серця шматочок відриваю від себе! Ми говоримо майже цілі ночі.
На Великдень я умовився до них поїхати у Вороніж. А тепер нема часу писати! Треба їм помагати вкладатись, післязавтра виряджатиму, і післязавтра ж йду вперше до гімназії, й знову до чужих людей на прожиття!..
— — —
Ну, й "дядюшка"!.. І досі все кипить у мене всередині!
Я мусив піти до нього, щоб довідатись, якого листа писав мені тато. Коли я прийшов,— Миша і Ваня кинулись до мене, наче між нами не було жодних непорозумінь, наче це і не вони ябедили на мене та оббріхували мене! Мені було неприємно, але я не виявив моєї досади, бо, й справді, вони здуру таки часто й не розуміють, що роблять гидоту.
Вони страшенно здивувалися, побачивши мене у формі гімназіальній. Їм, правда, дуже хотілося мене подражнити, та не було як, бо я не в казенній гімназії, де дражнять гімназистів відповідно до тієї цифри, що стоїть на гербі: "К. 2 Г." — кабанові 2 годи; "К. 5 Г." — кабанові 5 годів і т. д., замість "Київська 2-га чи 5-та гімназія".
Я спитався дядю. Він спав. Я мусив чекати, поки він встане. Вийшла тьотя й почала мене розпитувати про те, про інше — і спочатку говорила мені "Ви". Нарешті вийшов дядя — заспаний, в підтяжках, без камізельки, з розкуйовдженою головою. (Мабуть знову був п’яний).
Він прижмурив одне око, углядівши мене, а потім так ущипливо запитав,— навіть не сказав "здоров": — Фу-ти, ну-ти, ка-кой франт! Ну, что скажетє, молодой человєк?
В мене так і закипіло всередині. Я вчув, як я почервонів, але ж зціпив зуби, щоб втриматись, і сказав зовсім спокійно, як справжній джентльмен:
— Здрастуйте, дядю! Я нічого не маю вам сказати, а прийшов за тим, щоб ви мені сказали: чи одібрали ви для мене листа від тата й чому ви мені його не прислали?
Зовсім несподівано для мене дядя наче якось змішався.
— Ага! Це ти про той лист?! — заговорив він, навіть по-українському.— Так, так, я зараз його пошукаю.
Він шукав довго-довго, а потім ніяково мені заявив, що він зараз знайти не може, але обов’язково знайде й пришле Мишою.
Як мені було прикро й тяжко: єдиний лист від тата, й того мені не дали. Мабуть десь п’яний загубив у своєму клубі. Коли я вже виходив, тьотя мені сказала:
— Да ти не безпокойся, он найдется; собственно говоря, там нічево не било важного.
— А ви ж як знаєте, що там було писано? Листа ж тато писав мені, а не вам? — спитався я.
— Нєт, я только так думаю... Что же может особеннаво пісать тебе папа?
Я нічого більше не сказав, поклонився й пішов.
Звісно, для вас там не може бути нічого "особеннаво", а мені й одне слово від мого нещасного татуся було б за щастя!..
— — —
Ах, як тяжко, важко переживати свою самітність!
"Не заллється співом серце,
Не затуже знов:
З ран гарячих, ран кривавих
Тихо капа кров.
По краплині кров спадає,
Крапля в краплю б’є
І, вмираючи, співає
Серденько моє!.." (О. Олесь).
— — —
(Продовження на наступній сторінці)