От, справді, хто мене любить: Шульц, Харитина й Самзнай!
Та ще дуже до мене милий Ярко. Ми вже з ним на "ти". Він також сьогодні заходив до мене додому, щоб мене привітати й приніс пирога з яблуками, що спекла його мама. Ми мабуть будемо з ним "побратимами", бо й я його дуже люблю, й він мене також вірно любить...
Ну, це — добре. А лихе вийшло ось яке.
Коли прийшов Ярко, то я познайомив його з Мишею й Ванею. Спочатку ми запускали грамофона, грали в домино всі гуртом, а потім Миша й Ваня почали показувати, як у них в гімназії впорядковують ученики морський бій на конях. Називається це — "наумахія".
Ваня зліз Мишці на спину, як на коня, й вони почали на нас нападати. Ярко, взагалі дуже веселий, враз ув’яз в цю забавку, я й собі — і так ми роздурілись, що почали бігати спочатку по їдальні, а потім вже борюкались і у вітальні. Коли це Ванін кінь спіткнувся, зачепившись за килим, Ваня полетів сторчголов, і, падаючи, вхопився за високу лампу, що стояла на окремій підставці. Все це рухнуло разом: від абажура зостались самі черепочки, в підставці надбилась нога, а та мідяна щогла, на якій стояла лампа,— зігнулася, як латинське S. Мишка поранив руки, а Ваня набив величезну ґулю на чолі.
Пригода була досить сумна. Ми спочатку хотіли якось гуртом тую лампу справити, клеїли моїм синдетиконом абажура, але це було не можливо, бо деякі шматочки потовклися на пісок. Ніжку прив’язали дротом, а коли Ваня почав виправляти щоглу — вона переломилася, бо була всередині порожня. Мишка почав ревіти. Вечір було зіпсовано, Ярко пішов, а ми зосталися втрьох ні в сих, ні в тих.
Може, якби тьотя була дома, то якось би цю справу залагодила, або принаймні ми отак не дуріли й хлопці не починали б "наумахії". А тепер вони страшенно боялись, бо були певні, що дядя їх битиме. Вони кажуть, що він їх уже не раз бив!..
Тоді Мишка почав мене просити, щоб я сказав, ніби то я розбив лампу, бо мене дядя бити не посміє й не подужає. Мені страшенно тяжко було це зробити й я рішучо відмовився. Коли прийшла тьотя, то ми всі принишкли. Вона через те й помітила, що трапилась якась пригода, а коли побачила за чаєм у Вані ґулю на лоб й зав’язану хусткою руку у Мишки,— почала допитуватись: що сталось?
Тоді Ваня признався, що розбито лампу, але збрехав, сказавши, що я їх пхнув на неї.
Тьотя кинулась на мене. Я рішучо заявив, що я в цім не винен, а Вані сказав, що брехати — сором. Але ж вони запевняли, що дійсно було так, як вони розказують.
Ще не скінчились ці розмови, як нагодився й дядя. Він вернувся з якогось обіду й був п’яний. Почувши про цю подію, дядя почав страшенно кричати й лаятись, і вхопив Мишку за вухо. Я злякався, що він його приб’є й голосно сказав, що це зробив я й прошу його, щоб він з моїх грошей, які присилає йому Олексій Іванович, купив нову лампу.
Дядя кинувся до мене і, справді був страшний! Очі червоні, його чорна, чотирьохкутна борода якось завернулася набік, лисина налилася кров’ю. Якби його не вхопила тьотя за руку, то він і справді мене б побив. Та ж він тільки пхнув тьотю, аж у неї накладка з голови зсунулась, бо вона прийшла з гостей і була в накладці. Але ж дядя так лаявся, що я ще ніколи не чув у хаті такої лайки...
Він сказав нарешті, що я навчаю його дітей розпусти й що він буде вживати заходів, аби мене здихатись.
Дай Боже, мені цього тільки й треба...
От так почав я новий рік свого життя! За перші мої літа мені ще такого не траплялося!..
— — —
Я був у Ярка й розказав кінець цієї страшної пригоди. Його мама притягнула мене до себе й поцілувала в голову. Мені так страшно стало жаль себе, що я мало не заридав: так цілувала мене й моя мама!..
Рідна моя ненечко! Що ж це сталося з тобою? Вже ж більш, як місяць, вже майже півтора місяці, як від вас нема жодної звістки! В мене стискується серце передчуттям якоїсь біди. Може ти тяжко заслабла, може щось таке трапилось страшне?!.. Боже мій, Боже мій! Захисти моїх милих!.. Ради мене самітного!.. Не можу писати, перечекаю трішки!..
— — —
Як гарно я себе почуваю, коли буваю в Ярковій родині! Тато його служить у земстві агрономом, а мама ходить вечорами до музичної школи, де навчає гри на роялі. Вони такі завжди спокійні й милі, й обоє — щирі українці.
Коли я розказав, що дядя буде намагатись, щоб мене здихатись, Кость Іванович озвався до своєї дружини:
— А що ти думаєш, старенька, може би взяли до себе цього парубійку?
Ярко заплескав в долоні, скочив з стільця й почав кружляти по їдальні, дудючи: "Слава, слава, слава! Слава нашим запорожцям — орлам України!" Він чудово вміє "грати оркестром" — й тепер заграв з усієї сили, ледве його спинили. І то тільки тим, що Кость Іванович сказав, що він відмовиться від своєї пропозиції, бо, коли Ярко навчить і мене грати оркестром, то їх всіх виженуть з помешкання, а він не хоче перебиратись взимку навіть з таким парадом, як два оркестри!..
Людмила Петрівна підтримала чоловікову пропозицію й ми вирішили, що я буду проситись відпустити мене. Іменно: відпустити, як невільника! Вирішили потім, що цю справу слід доручити В’ячеславу В’ячеславовичу. Дай то, Господи! От, буде щастя!..
А які книжки є у Ярка та у Костя Івановича! Які колекції метеликів і гербарії — все, що буває на українських полях та по наших лісах!.. Боюсь повірити, що це можливо!..
— — —
Сталося, сталося! День 20 жовтня — видатний день мого життя. Я починаю — "третичну еру"; бо перша — в Полтаві, друга — у "дядюшки", а з учора я живу в одній хаті з Ярком. Цю ніч я спав, як убитий; мене ніщо не гризло, було тепло, а перед тим, як ми йшли спати, Людмила Петрівна, поцілувавши на добраніч Ярка, побачила, що я стою біля дверей, підійшла до мене й поцілувала мене!
Я майже, як дома: можу вільно читати, можу вільно писати, маю доброго побратима, не чую вже другий день лайки й гризотні з прислугою, маю свого стола, на якому в порядку стоять мої речі. Якби ще тільки лист од мами, де вона б написала, що все гаразд, що є надія на поворот татуся,— я був би цілком щасливий!..
У Костя Івановича найшовся в німецькій мові "Фауст" — буду читати! Ах, як я люблю Гете, особливо після того, як прочитав по-російському його "Історію і правду мого життя". Кость Іванович каже, що учений Ломброзо визнає, ніби Гете — є найбільший зо всіх геніїв світу!
— — —
Дуже мені добре! Щодень, то почуваю себе в ріднім оточенні, а головне, принаймні дома можу говорити і слухати рідну розмову. Приємно мені й те, що під час мого визволення від дяді, я познайомив В’ячеслава В’ячеславовича зі Скибенками, й він тепер до нас заходить. А сьогодні Людмила Петрівна, довідавшись, що я хотів би грати не на скрипці, а на роялі, почала мене вчити. Після першого уроку вона каже, що певне я буду здібний.
Тепер я цілісінький день за роботою й майже нема часу писати свої записки.
До речі: Старушок з мого дозволу прочитав їх і казав, щоб я писав далі. Тільки говорить, що рішучо необхідно позміняти справжні наймення на вигадані, так звані "псевдоніми". Каже: не зручно, пишучи про живих людей, називати їх прізвища. А вдруге, й небезпечно: я пишу щиру правду, а коли б мій зшиток втрапив до рук поліції, то декому б могла бути халепа. Зараз позамазую деякі прізвища і понаписую нові: В’ячеслава В’ячеславовича буду називати "Старушок" — так про нього сказав один галичанин. Але імені Садовського зміняти не буду нізащо!.. Його ж і так знає увесь світ!
Треба якнайшвидше понаписувати листи Шульцеві й Олексі Івановичу, щоб вони знали мою нову адресу.
— — —
Сьогодні від Іоганна Карловича одібрав листівку з малюнком Максимиліанеума. Він дуже радий, що мені добре й написав таку цитату з "Фауста": Es irrt der Mensh, so lang er Strebt .
Ой, як би мені вишити її на якійсь тканині й повісити в себе над ліжком! А втім, я ж можу намалювати ці слова готичними літерами акварельними фарбами на ватманськім папері. Чудесно! Так зараз і зроблю.
— — —
Ну, й попосміялися ми сьогодні. Завтра — неділя, а потім — свято; нема чого сидіти за лекціями й ми ходили з Ярком до сінематографа. Бачили Африку. Було в кіно страшенно душно, а потім ще й картина палкого сонця; от Яркові й закортіло квасу. Коли ми вертали відтіль, то він купив пляшку, засунув її під шинелю і приніс додому. В хаті — також тепло, й квас швидко зогрівся і почав шипіти крізь корку. Людмила Петрівна попереджала, що він вибухне, але Ярко не повірив й почав розв’язувати дріт. Коли це, як вискочить корка — просто йому в носа, а майже увесь квас йому в лице. Він хотів затулити пальцем,— так пішов такий водограй по всій їдальні, що ми всі поховалися під стола. Кость Іванович так сміявся, що аж йому сльози з очей бігли. Каже, що Ярко мав "квасову купіль" через те, що не хоче щосуботи ходити в баню!
Ще ми не забули цієї події, як трапилась нова. Людмила Петрівна трохи була застудилася й приймає якісь пігулки. Перед чаєм вона ковтнула таку пігулку, й наче все було гаразд. Коли вже за чаєм чогось вона почала пирхати. Каже, щось таке їй заложило носа. А потім, як пирхне — так та пігулка й вискочила в неї з носа. Знов ми всі страшенно сміялися, а найбільше Кость Іванович. От, веселий чоловік! І теж, наче товаришує з нами, наче мій тато!..
— — —
(Продовження на наступній сторінці)