Були в театрі. Бачили "Саву Чалого". Який могутній артист М. К. Садовський! Остання дія — це щось таке страшне, що просто волосся догори лізе. Особливо, коли Сава пише листи й йому ввижається, що його хтось кличе; а потім, коли його вбивають Кравчина з Гнатом Голим!.. Я знаю, що нема в світі страшнішого гріха, як зрадництво, але ж мені все-таки шкода Сави Чалого: мені здається, що він зраджував, вірячи, що робить добре діло!..
За вечерею, коли ми говорили про п’єсу, Кость Іванович проспівав думу про Чалого! От, яка краса! Я раніш ніколи й не знав, що є у нас такі красні думи! Найчастіше я чув тільки про "Морозенка" та про "Трьох Братів". Ми умовились з Ярком перечитати всі й вивчити мотиви. Треба добути книжку Ревуцького.
А завтра підемо в оперу на "Фауста"...
— — —
Ой, давно ж я вже не писав своїх записок. Просто нема коли. Але ж треба записати, що я був з Старушком в редакції "Ради", де Старушок мене познайомив з деякими нашими письменниками, а потім ми ходили й до друкарні. Тільки тепер я знаю, що таке коректура, шрифти, гранки, шпони, марзанчики, верстка, каса. Найбільш мене здивувала каса: там зовсім не так розложено літери, як вони йдуть в алфавіті.
— — —
Ага, так! Ще був в театрі; бачив "Запорожця за Дунаєм" та "Зимовий вечір". Що це за чудові речі!
— — —
Ех, яка ж нам з Ярком шкода! Особливо мені: в такий урочистий день і я не був в своїй рідній Полтаві! Позавчора повернувся відтіль Старушок, був у нас і розповідав, яке величне свято упорядкувала наша Полтава 10-го листопада з приводу 75-их роковин смерті Ів. Котляревського. Зібралася там сила народу, були представники всяких наших установ і з України, і з Галичини. Навіть ректор нашої семінарії говорив промову після панахиди, яку служив сам архірей. А потім була лекція, а далі — концерт, на якому співали уривки нової опери М. Лисенка — "Енеїда". А в спектаклі грав Саксаганський. Читали багато адресів (привітань), було 550 підписів від самих київських українців. Це ж не жарт, що маємо вже стільки свідомих людей в одному лише Києві!.. Свято скінчилося чудовою вечерею в Українському Клубі, де було виголошено знамениті промови!
От, щасливий В’ячеслав В’ячеславович! Навіть Кость Іванович йому заздрить, а про нас з Ярком — вже й не казати!..
— — —
Прочитав "Хіба воли ревуть, як ясла повні" й "Під тихими вербами". Хороші книги!..
Вчора цікаво пройшов день. Кость Іванович дістав з пошти нових метеликів і, позаяк була неділя, то він покликав мене та Ярка помагати йому їх розправляти. Ніколи я не думав, що їх можна посилати поштою та ще аж з Бразилії. Вчора він їх поклав на тарілки з мокрим піском і понакривав мисочками. Сьогодні вони стали зовсім м’які, наче тільки що впіймані. Ми помагали Костю Івановичу, який їх розправляв і деяким підклеював ніжки, вусики, а декому латав і крильця. Навіть з двох попсованих метеликів він зробив одного величезного з породи "морфів". Надзвичайно цікаво, що в кожнім краю живуть свої осібні метелики. Власне, вони ті ж самі, тільки в кожному краю мають інші барви й різний розмір. Наприклад, є такі метелики, що трапляються лише в околицях Києва, а ніде більше по всій Україні їх нема. А є такі, як "ліцени", що в Київщині мають вигляд непомітний, блідо-блакитного кольору, а на Кавказі ті ж самі "ліцени" — далеко більші й доціла сині та блискучі.
У Костя Івановича всі метелики складено в особливі шабатурки, де їх наколото на пробку та на торф й розложено так, що одразу видко, які метелики водяться в тій, чи іншій губернії України. А побіч з нашими поставлено їхніх родичів з чужих сторін. Щодалі на південь, ближче до екватора (рівноденника),— то метелики все більші й більші, й їх все яскравіше пофарбовано. Найбільші метелики водяться в Колумбії та Бразилії, а найчепурніщі — в Індокитаї та на о. Борнео. Мене особливо зацікавив "Антимахус" — з пустині Сахари. Це, здається, найдорожчий з метеликів і дуже рідко в якій колекції він трапляється, але він не дуже чепурний. Кость Іванович заплатив за нього 100 німецьких марок, тобто 50 карбованців, як за добре теля! Він подібний трохи до нашого "Махаона", але далеко більший. "Антимахус" такий дорогий через те, що його страшенно трудно вловити, бо він живе й сідає на самій вершині пальм, а на землю злітає лише тоді, коли в Сахарі не буває сухого повітря, що трапляється дуже рідко. В цей час на влови "Антимахусів" виїздять в Сахару особливі експедиції.
Опріч метеликів у Скибенка ще багато жучків, але виключно з України. Мені хотілося було бачити того "Золотого Жука", що про нього пише Едгар По, але Кость Іванович сміявся, сказавши, що то був не живий жук, а справжній золотий. Але ж він сам вже розповів про "Залізного Жука", який водиться лише в одному місці на цілому світі — на Залізній Горі, в Залізноводському на Кавказі. Той, справді, такий твердий, як залізо, й проколоти йому крила можна хіба гвіздком. Про жуків та метеликів є ціла особлива наука, яка зветься ентомологія. В Німеччині виходить навіть особливий часопис, присвячений цій науці, зветься він "Іріс". Дивна річ! Стільки є цікавих речей на землі, а ми в семінарії все вчимо тільки про душу та про небо й нічогісінько не знаємо про землю та про матерію!
— — —
Ярко достав в перекладі на українську мову "Ткачів" Гауптмана. Цю п’єсу до 1905 року було заборонено в Росії. Я прочитав також: страшне враження! Це п’єса — революційна!.. Через те нікому не можна признаватись, що ми її читали...
Ми з Ярком почали складати спільну українську книгозбірню. На гроші, що нам дають на трамвай та сніданок, купуємо книжки. Вже маємо з тими, що раніш було, 136 томів. Завели каталог і будемо видавати товаришам. Вчора прийшла Яркові в голову добра думка, заснувати з середнешкільників товариство "Січ" і розпочати спільне видавання часопису...
* * *
Гнітять мене думи про наших. Особливо сумно мені стало, як я прочитав допис у "Раді" з Омського про пересильні в’язниці, про біду засланців, про бунти їхні й жорстокі розправи жандармів. Ми порадились з Старушком і він посилає сьогодні депеші з плаченими відповідями в різні місця, щоб нарешті довідатись, що саме трапилось з моїми?
Так мене вимучила ця непевність та невідомість!..
— — —
Сьогодні — 1-го грудня 1913-го року — історичний день для нашого товариства: ми випустили перше число нашого часопису — "Волосожар". Ну, й попоморочилися, поки видали! Насамперед було дуже багато суперечок про назву: "січовики" все хотіли назвати "Січ", але потім цю назву відкинули, бо могла б бути плутанина, коли б однаково звалося й товариство й журнал. Майданюк все пропонував: "Україна", або "Наша Рада", але ж, позаяк такі вже видання є, то й це не пройшло. Тоді спинилися на Ярковій пропозиції — "Зоря",— а потім згадали, що такий журнал виходив раніш в Галичині. І коли я запропонував "Волосожар",— то майже всі враз на тому погодились. Мені ж доручили намалювати обкладинку, а на дальших зборах вибрали редакцію: мене в редактори, бо я можу дуже розбірно переписати, Ярослава — скарбником, щоб він збирав передплату й провадив скарбницю, а Майданюка рознощиком і друкарем. Це через те, що він один знав, як варити гектографа.
Але ж Майданюк оскандалився, і через нього перше число вийшло неповним і в ньому дуже мало малюнків. А сталося це тому, що, коли додрукували половину, то вже в бляшанці майже не зосталося гектографа, бо Майданюк поклав дуже мало желатину, а переборщив гліцерину. Отож гектограф вийшов занадто м’який і від вимивання гарячою водою, розпустився.
Тепер уже ми знаємо новий і далеко дешевший рецепт: варити не з желатину, а з клею-карюку та гліцерину. І вже сподіваємося випустити друге, "Різдвяне" число так, що не буде сором показати, кому завгодно!
Але, по правді кажучи, й перше вийшло дуже добре. Принаймні нам — редакції — воно незвичайно подобалось. Хвалили також і Скибенки, й Старушок. Ну, звичайно, деякі "критики", зоїли — так ті гудили. Але ж ніхто з них не схотів стати за друкаря замість Майданюка. Ну, та вже ми на другому числі свого докажемо!
Як буде добра передплата — а це можливо, бо дехто дав більш, як по 10 копійок за прочитання, і шість чисел ми вже продали у вічність по 50 коп.! — то ми, може, замовимо переписку на машинці. Буде так, як лекції!..
Сьогодні Яркові прийшла геніальна думка: поширити передплату по гімназійних земляцтвах, а я хочу відтіль же запросити нових співробітників. Ми чули, що там є добрячі поети й гарні малярі! Ну, годі. Треба готовити статті та малюнки на Різдвяне число...
— — —
На цих днях буде цікава вечірка в Українському Клубі й Кость Іванович обіцяв узяти мене та Ярка. Тільки доведеться понашивати чорні ґудзі на тужурки, бо учням там бути не можна.
Нас найбільше цікавить не сама вечірка, а те, що ми побачимо в клубі найзнаменитіших наших людей: і Лисенка, й Олену Пчілку, й Старицьку-Черняхівську, ту саму, що написала "Гетьмана Дорошенка". Можливо, що будуть і артисти та поети: Олесь, Чупринка, Вороний...
Просто не можемо діждатись неділі...
На концерті буде грати й Людмила Петрівна. Цікаво!..
— — —
(Продовження на наступній сторінці)