Справді, Вершинські — добрі люди, нема чого казати! Але ж мені тяжко, тяжко й тяжко в їхній хатній обстановці де встановились якісь формальні відносини. І в гімназії я почуваю себе "не в своїй тарілці". Мені здається, що в семінарії далеко поважніший народ. Принаймні у нас майже ніколи я не чув розмов про "женщин", а тут — це модна тема.
Правда, у нас є гурток "українських націоналістів", до якого й я пристав, але там майже всі старші за мене. На днях підемо до українського клубу... Мені важко й оговтатись, бо я справді багато дечого не знаю з того, що в гімназії учили в попередніх класах... Тим-то мушу сидіти й сидіти за шкільними книгами й майже нема часу читати. Довелось на якийсь час зректися й музики, а про малювання і зовсім нема чого згадувати...
Про музику ж нагадує мені Тіна — дочка мого доктора: вона не кепсько грає, але все якісь "шумки" та "думки". Сама вона теж непогана,— в 4 класі й цікавиться українством. Але я мало з нею зустрічаюся...
Ну, за вроки! Треба працювать!..
..."Не зітхай, а працюй
Та одне пам’ятай:
Тільки праця одна
Захистить рідний край!.."
— — —
Крапка! Крапка над моїм життям! Я ще дуже малий, щоб перенести моє горе.
— Нема тата, нема мами! — Що ж мені тепер робити в житті?
І за що, за що ви їх убили! У — у! Прокляті, христопродавці! Будьте прокляті, ви всі, всі гнобителі й злочинці, всі гасителі духа й "мракобіси", ви — всі чорні душі чорної Москви, чорних царів, проклятих потвор з пекла!.. Вельзевули!..
Куди ж ти дивишся, Боже?! Як же Ти не поразиш їх праведним гнівом, їх, що називають себе твоїми помазаниками і точать людську, невинну кров?!.. Кров кращих людей! Ти — старий занадто, Боже! Ти не добачаєш...
— — —
Прошу вас всіх, хто перший знайде зшиток і прочитає ці слова,— виконати таку мою останню волю:
1) Все, що належиться мені і є в цій хаті, переслати по адресі: Вороніж, С.-Г. інститут, Ярославу Костевичу Скибенкові. Цей зшиток послати рекомендованим пакетом.
2) Переказати В’ячеславу В’ячеславовичу Старушкові, що я його прошу розпорядитись всім, належним моєму татові, майном, як він визнає за найкраще. Одне прошу — всі татові рукописи й бібліотеку подарувати товариству "Просвіта"; всі мої малюнки — віддати п. Шульцу, всю мамину одежу й обстановку — Харитині Хлягиній, а також якусь частину грошей. Олексія Івановича і В’ячеслава В’ячеславовича прошу взяти собі, що вони захотять. Наталі Адріяновні з подякою повертаю образок Мадонни.
3) Високоповажаних п. Вершинських, коли тільки зможуть, прошу мене вибачити, що їм роблю турботи.
Зрозумійте, люди добрі, що я більше жити не можу. Пробач і ти мені, ненько Україно! Я сподівався служити тобі, як виросту,— але ж... не довелося...
Хтось стукає в двері: це останній звук в моєму житті!
Finis! 19 січня 1914 р.
— — —
Я зостався живий... Нащо?.. Кому це потрібно?.. Фу, як нудить — і не можна підняти голови... Така ж нудота й на душі! Але ж сам і винен: треба було брати щось сильніше за сірнички!..
А все-таки, які добрі Вершинські! — вони не гніваються на мене; пан доктор щоразу промиває мені шлунок, пані така ласкава й мила. Тіна все сидить біля мене... Спасибі... Спасибі за все — й дуже добре, що не читали моїх записок!..
— — —
Що ж тепер? Що ж тепер?.. О, як я розумію Старушка, який не може говорити про москалів без скрежету зубів... Ну, я не вмер,— так я теж покажу, покажу вам свої пазурі... О!..
— — —
Я сьогодні пристав до... Хіба тепер мені чого страшно?!
Все одно — я цілком самітний на світі!..
— — —
Ми працюємо дуже добре. Ну, підождіть, підождіть! Тепер уже я знаю багато такого, що й в голову мені не могло прийти! Який новий світ! Почуваю себе, як у "Січі", як у поході! "Борітеся — поборете!"...
Мабуть кину я ці записки, бо тепер заходять такі події, що їх не можна записувати...
— — —
Радіти, чи плакати? — не знаю! Певне радіти, бо я вже й наплакався, та й ще, певне, не раз доведеться. А може, ще колись і зрадію, коли виконається наказ батька Тараса:
... "Вставайте,
Кайдани порвіте —
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!"...
Але ж за цей час, за ці всього два тижні перейшли такі величезні зміни в моєму житті, що мушу записати собі докладно: це варт зоставити на згадку, тим більше, що тепер я можу нікого не боятись. Я — вільний козак!..
Насамперед: сьогодні 9 березоля, навіть 22-го березоля, бо ж я з сьогоднішнього дня живу по новому часу й по новому календарю. Друге — я сиджу й пишу свої записки не в Полтаві, не в Києві, не деінде — а в "Народній Гостиниці", у самісінькому Львові, в Галичині, за кордоном!..
Так чудно! Як сон! І досі сам собі не вірю! Чую оркестру кав’ярні; українську і польську мову за дверима; он, на ліжку, під великою периною спить Іоганн Карлович; а я оглядаюсь по хаті, й не йму, не йму сам собі віри. Та невже ж це правда? Максиме! Чи це ж таки правда?!.. "Ха-ха-ха! Чи це ж ти, Маргарито?!.."
Але це все не сон, а дійсний факт! Максиме Крушенко! Ти — в Європі; ти — за межами проклятої "тюрми народів", за межами царства кровавих тиранів, чорної дворянської сотні і гнобителів твого нещасного народу!..
І за все це мусиш дякувати Іоганну Карловичу й любому, чесному, одчайдушному запорожцеві, моєму любому — любому В’ячеславу В’ячеславовичу...
Ну, годі вже впадати в екстаз. Запишу все цілком спокійно.
В партії українських революціонерів, до якої я вступив одразу, як мене відходили після отрути,— я згодився виконувати всі, найбільш небезпечні поручення. Я палав помстою й радий, чим можу, щоб підкопати ґрунт під осоружною "в’язницею народів" — Росією... Ну, от мені й дали на спробу поручення: вкупі ще з деким, розліпити прокламації з приводу 100-ліття народження Шевченкового. Добре. На мою долю припав район Львівської вулиці та Лук’янівки. Я почав свою роботу з Лук’янівки з 1-ої години вночі й щасливо доходив вже до кінця порученого мені шматка. Було коло 4-ої години ночі, як я ліпив свої летючки на розі Несторовського провулка, навпроти адресового столу. Коли це з-за рогу Вознесенського Спуску вихопився городовик. Я метнувся вбік — на Кудрявську вуличку; а він — за мною! А я ще перед тим, щоб було зручніше носити балцанку з клейстером та летючки,— скинув був один рукав з шинелі. Тікаю я, як олень,— а він сюрчить у свищика,— та за мною — от-от нажене!.. Тоді я через місток — й плигнув на якусь — Мирну, чи якось вона там зветься, чи може Петрівську,— не знаю,— вулицю. І коли я стрибав, то він мене вхопив за рукав — так і зосталася в нього моя шинеля. Він ще потім і стріляв,— але то вже було на шалай-балай! Поки він оббіг на Вознесенський Спуск,— я вже був у Вовчому Яру й потім вибрався до семінарського саду, а відтіль на Десятинний переулок. Ці місця я добре знаю!..
Звісно, я вже додому не пішов, бо не був певний, чи не зосталось в шинелі якихсь ознак, кому вона належиться.
На другий день була бучна демонстрація біля університету, в якій я також брав участь, уже в чужому пальті. Потім товариші зробили мені зустріч з Старушком. Він — "стріляний вовк" — і порадив мені на якийсь час виїхати з Києва до Лубен, де й в нього є друзі й де живе моя бабуня. Це було зручно зробити, бо надходила Масляна, й можна було не ходити до гімназії. Я виїхав того ж дня, вночі, але якось Лубни проспав. Тоді я поїхав просто в Полтаву, тільки не додому, а — до Шульца. Розуміється, він був здивований! Але ж мені всміхнулося щастя: через два дні він мав їхати до Києва, щоб вибрати собі на паспорт візу (дозвіл) консула до Баварії.
Ми довго радились і нарадили: що мені робити в цій дикій стороні, де все викликає у мене тільки саму ненависть?! Я почав просити його, щоб він узяв мене з собою: німецьку мову я вже досить вистудіював й можу вчитись далі в Мюнхені. Він згодився. Ми поїхали до Києва в різних вагонах. Перед тим я забіг до Харитини, попрощався з нею, хоча й не сказав їй, що й як; побіг на хвильку до Олекси Івановича, подарував йому Самзная — й знов поїхав до Києва. Перебув на конспіративній кватирі, де й довідався, що жандарми напали на мій слід, трусили в моїй хаті, позабирали книжки й найбільш цікавились малюнком друкарської каси, що я зробив собі, колі був в друкарні "Ради". Це остаточно вирішило справу. Я до речі згадав, що ще під час торішнього трусу сховав був у льоху за бантиною ті 565 карб., які були в столі у тата. Тепер же мені ще дав Старушок 300 і обіцяв вислати багато грошей, як тільки відбере заставу за нашу садибу, просто на Мюнхен. Попрощався я з Старушком, як з рідним батьком.
(Продовження на наступній сторінці)