Подаю тут фотографію з художницьки зробленого Шев-/258/ченком ще року 1847 малюнка з тієї казарми. Жаль бере, як глянеш на той малюнок! Я бачу довгу, понизьку хату, набиту людьми. На першому плані "нари", на них повно жовнірів, полягали горопашні — як хто спромігся: одному ніде примостити свої ноги: вони висять у його: у другого з "нар" звисли руки, у того голова. Біля "нар" поскидані чоботи: а інші лежать в чоботях. Знати, що люде в сій групі потомлені. За ними йде друга група, що розважає свою тугу горілкою, проганяє нею утому і нудьгу; тут іде, як кажуть, "безшабашна" гульня, співи, галас, регіт — щось дике, нелюдське. Праворуч від "нар" під стіною на ослінчику примостився сам Тарас: він лагодить свою амуніцію; перед ним мале киргизча. Гляньте на стіни казарми: там порозвішувані штани, сорочки, солдатська муніція. В казармі повітря густе, аж темне. Легко уявити собі, яке воно чисте, який спокій в тій казармі! Додаймо до сього малюнка, що в казарму позганяли людей з різних країв "несходимої" Росії: люде різних народностей, релігій, різних характерів, різних темпераментів... люде, загнані сюди силоміць, люде зневолені, примушені таїти свої думки і бажання; люде, примушені зовсім згубити або сховати своє Я, своє почуття людської гідності, свій "образ Божий", примушені "об’єдинитися" в автоматичній постаті жовніра, зневоленого, приголомшеного військовою дисципліною і зброєю її — бійкою!.. В такому житлі нема, та й не може бути чоловіка; тут тільки жовнір. Чоловіка тут сховано десь глибоко-преглибоко. Щоденне життя в казармі провадилося таким чином. О 6 годині ранком барабан будив жовнірів, а за годину знов барабанили, щоб жовніри виходили на муштру. Муштровались з рушницями цілих три години! Годину спочивали, потім обідали хлібом та нікчемною стравою і знов спочивали годину, а спочивши, знов на дві години муштроватися. Після муштри, трохи спочивши, починали новобранців, значить, між ними й Шевченка, навчати "словесності", себто проказувати на словах титули, наймення, наймення по батьку, прізвище — усього начальства від фельдфебеля аж до військового міністра, разом з тим навчали, як вітати і величати кожного начальника. Після "словесності" вечеряли, ставали на молитву: о годині 9 барабан бив "зорю" і в казарму приходила ніч. "Солдати-товариші починали тоді, — писав Шевченко до княжни Рєпніної (VI, 49), — розповідати, кого били в той день, кого обіцяли вибити; галас, крик, балалайка". Нерви Тарасові не виносили цього пекла; він інколи втікав до кого-будь з офіцерів, офіцери /259/ приймали його по-товариськи, але траплялося, що в кватері офіцера гірше, ніж в казармі. Він вертався до "смердючої хати" і тут, каже він:
Осядуть думи: розіб’ють
На стократ серце і надію
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть
І спинять ніч: часи літами,
Віками глухо потечуть...
І я кривавими сльозами
Не раз постелю омочу.
Перелічу і дні, і літа,
Коли я, де, кого любив?
Кому яке добро зробив?
Журба, нудьга, скорботи так гризли душу і серце, що поет-жовнір благав Бога:
...щоб світало.
Мов волі, сонця світу жду...
Цвіркун замовкне; "зорю" б’ють; —
Благаю Бога, щоб смеркало,
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати 497.
497 Кобзарь. — 1876. — Т. II. — С. 108 — [109].
Так день крізь день минав тиждень. Приходила неділя. "Крадучися, неначе злодій", поза валами фортеці, виходив Тарас понад Уралом в степ широкий, мов на волю. Орська околиця з її степом-пустинею не заспокоювала його. "Місце вість тутешня, — писав він до княжни Рєпніної 24 жовтня 1847 р. — сумна, одноманітна; худорляві річки Урал і Ор, сірії гори голі та киргизький степ без краю. Інколи степ оживає, коли наїдуть бухарські каравани на верблюдах, але вони своїм життям ще прибільшують тугу". І у стра дальника-поета
Болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою,
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
Понад чужим полем
І я ніби оживаю
На полі, на волі. /260/
І на гору високую
Виходжу, дивлюся,
І згадую Україну,
І згадать боюся.
І там степи, і тут степи,
Та тут не такії, —
Руді-руді, аж червоні,
А там голубії,
Зеленії, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами...
А тут бур’ян, піски, тали,
І хоч би насміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од споконвіку і донині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили...
"Айда в казарми, айда в неволю!" —
Неначе крикне хто надо мною,
І я прокинуся! Поза горою
Вертаюсь, крадуся поза Уралом,
Неначе злодій той, поза валами...
В наведених віршах (з послання до Козачковського) поет так виразно намалював нам тяжке страждання душі своєї, що всякі коментарі здаються мені зайвими; скажу тільки, що, не зрозумівши того становища душі Тарасової, в якому була вона тоді, коли водила рукою його, як писав він оці вірші, не можна зрозуміти і ваги не тільки послання "До Козачковського", але майже що і вс іх поетичних творів Тарасових, написаних на засланні. Сі вірші я вважаю за початок того циклу Тарасових творів, написаних на засланні, в яких без волі автора, червоною ниткою пробивається суб’єктивне почуття заподіяної над ним неправди. Кажу: без волі автора, бо Шевченко не був злопам’ятливим, але ж, як і кожна людина, не спроможен був одірватися від самого себе У кожного хоч трохи талановитого письменника траплявся на віку такий вчинок, що, так мовити, панує по всіх його творах, переміняючи тільки форму. Так і у Шев ченка — почуття неволі переходить по всіх його творах. Се почуття панує в творах його над усім; воно кермує талантом його змалку і до останку; воно виявляє, на мою думку, разом і вдачу того народу, вірним сином якого Шев-/261/ченко був до останньої хвилини свого безталанного і повного великого трагізму життя. Тим-то, найпаче в "невольничій поезії" Шевченка, народне, літературне і авторське Я так суцільно злилися, що роз’єднати їх — річ неможлива.
II
Таким чином, пересидівши два місяці в тюрмі і опинившись у "смердячій" казармі, Шевченко перш за все мусив тяжко каратися муштрою. До муштри не тільки не було в його жодного хисту, але він мимо своєї волі гидовав єю. "Ще як був я дитиною, — читаємо в його журналі 498, — мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити до того віку, що вже розумієш справи, дак у мене прокинулося непереможне гидовання до "христолюбивого воїнства". Гидовання моє більшало відповідно більшанню моїх зносин з людьми оцього "христолюбивого" звання. Не скажу, чи воно случаєм, чи справді так є, але мені не траплялося навіть з гвардії зустріти путящого чоловіка в мундирі. Коли трапиться людина твереза, дак неминуче темна і хвастун. А коли буде хоч з невеличкою іскрою розуму і світу, так теж хвастун, а до того ще й п’яниця, лінтюга і розпутник. Річ натуральна, що гидовання зростало у мене до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так уразливо і з такою злістю поглумитися з мене: взяла та й пхнула мене в найсмердячу гущу оцього "христолюбивого" стану. Коли б з мене був душогуб, кровопивець, то й тоді не можна б було примірковати про мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до оренбурзького війська. От в сьому причина невимовних моїх страждань; а до всього сього мені заборонено писати і малювати; відобрано у мене найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного нелюдського присуду, а бездушні справники справили його огидливо до ниточки. Поганин Август, засилаючи Назона до хижих готів, не забороняв йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те і друге".
498 Кобзарь. — Т. III. Записки. — С. 18. [Запис від 19 черв. 1857 р.].
На лихо Тарасові, найближче начальство його в Орській фортеці — командир роти — був людина сувора, строгий формаліст і любив випити. Коли Шевченко вперше ставився /262/ перед ним, він не посоромився загрозити поетові різками, скоро він не добре поводитиметься 499. Невдатність Шевченка до служби військової була очевидна: кожен, хто б глянув на його вайлувату постать, се зразу б зрозумів. У фрунт становили його наче на те, щоб поглумитися. Уся постать його була важка, вайлувата, зовсім не придатна для солдата 500. Але капітан Глоба на се не вважав і налягав, щоб вимуштровати з нашого поета "бравого солдата".
Шевченко лишив нам споминки про те муштрованая: "Тремтить було серце, — каже він 501, — аж замирає, а я мащу собі вуси, одягаюся в мундир і стаю перед лицем командира: а лице у його з хмелю червоне. Здам іспит з муштри і насамкінець вислухаю, хоч дурне, та довге напучування, як бравий солдат повинен поводитися: за що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з "дядьки" та капрального єфрейтора. Тепер (1857 р., себто по 10 роках) сміх, та й годі, бо я вже призвичаївся, а тоді було не до сміху. Тоді я мусив похоронити в собі усяке людське почуття та мовчки, не червоніючи і не полотніючи, слухати моральне напучування з уст грабіжників і кровопійників".
(Продовження на наступній сторінці)