Сума обставин життя жовніра, найпаче життя в казармі, в неволі, на чужині, не могла не вплинути і на фізичне, і на психічне здоров’я Шевченка, Він занепав спершу на ревматизм, а восени р. 1847 в фортеці між жовнірами прокинулася страшенна цинга, — не минула вона і Тараса 516. Недуг ревматизму так розвивався, що начальство мусило дозволити Шевченкові на час недугу перебратися з казарми на приватну кватиру — до якогось уральського козака. Здається, такому дозволу сприяв новий командир роти. Нема звістки, чи довго хорував Шевченко і який саме час він жив не в казармі; але не буде помилки гадати, що час сей був невеликий, не більш як місяць 517, і скоро поетові полегшало від ревматизму, начальство, не вважаючи на-цингу, перегнало його знов у казарму.
516 У Чалого — лист до Лизогуба, с 68
517 Оце коротке перебування не в казармі сталось приводом якомусь Е-ву подати в "Самарской газете" звістку (передруковану в " Зорі" 1894 р. [№ 8; — С. 189]), буцім Шевченко жив в Орську не в казармах, а окремо на кватирі у козака. Е-в — ймовірно, Єпанешников, син В. Т. Єпанешникова, штабс-капітана, командира 3-ї роти Оренбурзького лінійного батальйону.
З листів до Рєпніної і до Лизогуба знати, що в кінці жовтня Тарас перебував в казармі і про недуг нічого ще не писав; в листі до Лизогуба 11 грудня /271/ він вже каже: "До всього лиха треба було ще й занедужати: восени мучив мене ревматизм, а тепер цинга; у мене її зроду не було, а тепер така напала, що аж страшно". В листі до Василя Лазаревського Тарас 20 грудня р. 1848 між іншого писав: "...опріч всіх лих, що душу мою катують, Бог покарав мене ще й недугом тілесним. Занедужав я спершу ревматизмом — тяжкий недуг; та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибіг йому, потроху помагав, і я прозябав собі (чеврів) хоч у поганій, та вольній хатині; также бачте, щоб я не змалював (бо малювати мені заказано) свого недугу (углем у комині), то й положили за благо перевести мене знов в казарму до люльок, смороду і зику. Став я потроху привикати, а тут спіткала мене цинга люта, і я тепер, мов Іов той на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачити свою безталанну Україну, то благав би Господа о смерті.
Так Дніпро крутоберегий
І надія, брате!
Не дають мені в неволі
О смерті благати.
Іноді нудьга так мене за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу. Якби те все розказувати, що я терплю тепер, то й за тиждень не розказав би... Попросіть Перовсь кого, щоб він хоч з казарми мене визволив... Якби мені ри совати (малювати) тільки можна було, то б я і не журився б собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини..." 518
Ніщо ж як не малювання і спричинилося тому, що начальство, не вважаючи на цингу, перегнало поета-художника знов до казарми. Перебуваючи на приватній кватирі, Шевченко не спроможен був не малювати і "намалював (так писали до мене з Орська) якусь картину на вище начальство і комусь її показав. А Орське начальство скоро довідалося про ту картину, одібрало її, знівечило, а Шевченкові звеліло зараз же перебратися знов до казарми".
Ось яка алегорія була намальована на тій картині, як розповів М. Н. Бажанов 519: на малюнку стояло українське село з усіма аксесуарами південної природи.
518 Киев[ская] стар[ина]. — 1891. — Кн. II. — [С. 212 — 213].
519 Русск[ие] вед[омости]. — 1895. — № 242.
На першому місці стояла старенька хатка, обгороджена високим частоколом. Блакитне небо — іноді охмарене; з-за хмар інколи /272/ пробивається соняшне проміння і через щілини високої горожі золотить хатку мальовничими узорами. Лицем до горожі, а спиною до хатки стоїть міністр освіти (граф Уваров). У його в розставлених руках розгорнена солдатська шинеля сіра; він наставляє її проти сонця, щоб затулити проміння, не дати йому світити на хату і таким робом хату держати в темноті.
Щодо психічного становища, то вже саме перебування 2 місяці в тюрмі, опити, нелюдсько-сувора конфірмація і заслання жовніром в Азію — повинні були пригнобити Тарасів дух. В Оренбурзі поклонники його земляки Сергій Левицький, Лазаревські, Александровський і інші своїм сердешним привітанням трохи підбадьорили були поетову душу; але ж, коли він прибув до Орська, де все було новим для його — і природа, і люди, і їх звичаї, і де він на власні очі побачив, яку "широку тюрму-могилу" приготовили йому судді III отділенія, — він неминуче повинен був підупасти і підупав духом.
Професор Стороженко з першого листа Шевченка до Рєпніної виводить, що Шевченко яко сущий українець силкується вдарити лихом об землю і гумористично глянути на свою долю; але се йому не вдається . Правда, в листі до Лазаревського 521 20 грудня р. 1847 Тарас признається, що він "спершу сміливо глянув у вічі своєму лихові і думав, що то була сила волі, аж ні! то була гордість сліпа. Я не розгледів дна тієї безодні, в яку упав. А тепер, як розгледів, дак душа моя убога розсипалась, мов пилина перед лицем вітру. Не по-християнськи, брате мій! Знаю, — пише він далі, — а що ж діяти? Опріч того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріч всіх лих, що душу катують, Бог покарай мене ще й недугом тілесним..."
520 Киев[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 7].
521 Ibidem. — 1891. — Кн. II. — [С. 212].
Те, що Шевченко називає в сьому листі "сліпою гордістю", була, властиво, натуральна реакція великого духу правди й самосвідомості — проти самовласті та лиходійних вчинків над ним Дубельта, Орлова й інших: почалася вона ще разом з арештом і стояла до приїзду в Орськ. Тим-то бачимо, що коли везли арештованого Шевченка з Києва до Петербурга, коли він був в тюрмі і на опитах, він був веселий і жартовав. Але ж Орськ хоч і не зламав його духу, бо суще великого духу не можна зламати, — але причавив, /273/ приголомшив. Ще і в Орську якийсь час, мабуть, доки не занепав на ревматизм, а ще гірш на цингу, — Тарас силкувався підтримувати реакцію свого духу; але вже в липні помічаємо, що в душі його починає творитися все оте, що він висловив Лазаревському і в чому до того часу не хотів і сам собі признатися. Почуття приголомшеності і підупад духу без Тарасової волі пробилися наоколо і показали себе незримо для самого його. В листі його до Фундуклія бачимо виразні ознаки того, що психічна сторона поета вийшла з нормальної колії. Ознаками тими стають мені орфографічні помилки. Хто хоче уявити собі ненормальне становище змученої душі поета, нехай зауважить на орфографічні і стилістичні помилки в російських писаннях його. Правда, що Шевченко ніколи без орфографічних помилок не писав, але ж бачимо, що з часу заслання його вони зростають, більшають, бачимо їх найбільшу рясноту в листах, писаних 1847 — 1853. Потім вони потроху все меншають і вже під кінець року 1857 приходять, можна сказати, до своєї первісної норми. Взявши на увагу Тарасові листи, писані р. 1842, 47, 50 і 57, — я спостерігаю в першому одну орфографічну помилку пересічно на 11 слів; в другому — на 6; в третьому — на 7; в останньому — на 12.
Річ давно відома, що в орфографії і взагалі в писанні, як і в розмові, відбивається становище людського духу. Теж відома річ, який тяжкий вплив на душу чоловіка має цинга. Зазирнувши в Шевченків лист, писаний до Лизогуба під час того недугу, ми помічаємо там незвичайно грубі орфографічні помилки. Наприклад, наймення власні: Біг, Оде са, Іванович і т. ін. Тарас починає з маленької літери. Трохи згодом у листі до Рєпніної бачимо ще більші гріхи проти російської граматики, наприклад, "какбы, отосна" і т. ін.
Таким чином, хоч би Тарас і не сказав був нам того, що сказав у листах до Лизогуба, Рєпніної, до Лазаревського про тяжке становище його духу, дак ми б довідались про останнє з самої лишень орфографії і стилістики його листів.
Та, кажу ще раз, при тих обставинах, в яких він опинився по приїзді в Орську фортецю, дух його жодним чином не міг бути в тому нормальному становищі, в якому, він був звичайно до арешту. Жодним чином не можна було йому не вийти з колії нормальної. Можна тільки дивоватися тому, що пережиті Шевченком в Орську, потім в Оренбурзі і в Новопетровську обставини, утиски і гнобительство не довели його до божевілля. Се показує нам незвичайну міць його духу взагалі, міць його духово-морального організму. /274/
IV
Новий 1848 рік поет наш зустрів, "наче той Іов на гноїщі" 522. "Лихо діється зо мною, — тужить він і в листі до Лизогуба 523, — та не одно, а всі лиха впали на мою голову: одно те, що нудьга і безнадія давить моє серце, а друге те, що нездужаю: з того часу, як привезли мене в сей край, перетерпів ревматизм і цингу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю, де дітися, і чи не чудно — скажіть: як принесли ваш лист, мені полегшало, так що на третій день мені вже можна було писати оцей коротенький лист".
(Продовження на наступній сторінці)