464 Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. — [С. 263], листи Шевченка до [В.] Рєпніної.
465 Див.: Хуторна поезія. — [С. 29 — 40].
466 Ibidem . /246/
Виходить, що царська заборона Шевченкові писати стала забороною Україні, Слов’янщині і цілому світові скористоватися тими великими дарами, якими природа наділила Шевченка. Хто зна! до якого б високого ступня загальнолюдських ідей добра людського і поступу розвився б Шевченків талант і в які б високохудожницькі форми він вилився б, коли б не обтяла йому крил рука "III отделения"! Ті, що карали Шевченка забороною писати, добре тямили, що діяли, і мені не можна пристати на Кулішеву думку, що вони вважали дрібним ділом таку саме кару. Заборону писати вони виправдували в докладі — тим, що Шевченко своїми творами надбав собі на Україні великої слави і поваги ; от їм і йшло про те, щоб знівечити не "злочинця", а поета, щоб знівечити на Україні твори, які здавалися їм "двічі небезпечними і шкодливими" з їх погляду. Граф Орлов, немов на глум, вважає прибрані Шевченкові кари "милосердними". Він вдає, що уважає на молодий вік, на "попсованість моральну", яку треба полагодити; каже, що бажання царя завжди простує до милосердія, і радить покарати Шевченка засланням, солдатчиною та забороною писати; а цар самостійно вже, без чужої поради і мотивів, додає нову кару: заборону малювати. Шевченко кільки разів в листах до приятелів і в записках своїх стоїть на тому, що до сієї кари і приводу не було, бо він ніколи не малював нічого такого, щоб простовало проти уряду!
Коли в "правосудді" колишнього "III отделения" треба шукати якої доброї сторони, так се хіба те, що воно, нехтуючи всякий закон, відкидало формалізм, справляло свій суд дуже швидко: за два місяці воно над Шевченком і його товаришами справило і слідство, і суд і виконало присуд 467.
467 Хоча і як жорстокою здається нам кара Шевченка і товаришів, одначе, річ певна, що коли б карав їх Бібіков, так він покарав би ще більш люто; бо проти жорстокості його змагалися інколи навіть голови "III отделения". Напр[иклад], довідавшись, що дідич Григорій Галаган (від р. 1881 радник Ради державної) приймав у себе Шевченка і був близький приятель Чижова, Бібиков доводив 13/25 мая за № 21 шефу жандарів, що через те й Галаган "человек неблагонамеренный". Орлов відписав, що він не бачить "неблагонамеренности" в тому, що Галаган загарливо любить свій рідний край, одначе ж "проти українофілів буде ужито обережного і непомітного спостереження". Дійсне, 30 мая по наказу царя велено було київському і харківському генерал-губернаторам стежити, чи не лишилося у кого Шевченкових віршів і інших творів "баламутних"; а тим паче чи не живуть між українцями думки про колишню волю. Гетьманщину та про право на самостійне існовання України. Більш за все звертати увагу на тих українців, що займаються українською давниною, /247/ історією і літературою, і пильно братися, щоб в сій сфері знівечити всякі "надужиття", одначе чинити се обережно, непомітно і скількимога не роздратовувати українців ("уроженцев Малороссии"). Див.: Рус[ский] арх[ив]. — 1892. — Кн. VII. — С. 346.
V
В 31-й день мая жандарі відвезли Шевченка з тюрми "III отделения" і віддали на руки уряду військовому, щоб вирядив до Оренбурга. Костомаров, стоячи біля вікна своєї келії тюремної, бачив, як вартові жандарі вивели Шевченка з келії на тюремний двір і посадовили на бричку. Сідаючи, поет підвів голову вгору і, глянувши на тюремні вікна, побачив Костомарова, зняв шапку, усміхнувся і привітно поклонився йому 468.
Уряд військовий не гаявся справити царську конфірмацію: генія нашого слова одягли в солдатську шинелю. Військовий міністр граф Адлерберг велів фельд’єгерю підвезти Шевченка в Оренбург і віддати начальникові війська Оренбурзького генералові Обручову.
Відлер 469 2/14 червня рушив з Шевченком з Петербурга, а 9/21 т. м. о годині 11 вночі був вже в Оренбурзі 470, проїхавши, таким чином, за сім день 2110 верстов. Виходить, що за добу він пробігав не менш трьох сотень верстов. (Верства на 25 сажнів менш за кілометр). Не треба дивоватися такій бистрій їзді, хоча тоді залізниця була тільки з Петербурга до Москви. Річ відома, що в Росії, коли везуть "державних злочинців", дак везуть хоч би й кіньми день і ніч, спиняючись лишень на такий час, якого неминуче треба, щоб перепрягти коней; одно слово, тому, хто супроводить "злочинця", пильно наказували їхати "безостановочно". Про спочин не було й річі. Пити, їсти, спочивати "злочинцеві" можна тільки під той час, коли перепрягають коней або їдучи на возі. Навіть коли б "злочинець" занедужав в дорозі, дак супроводникові не забороняли при такому випадку спинитися тільки в губернському місті і тут спитатися в урядового лікаря: чи дальша їзда не причинить смерті "злочинцю" і коли ні, то їхати далі, не вважаючи на недуг. Супроводник стає повним господарем і паном "злочинця", за ним є навіть право застрілити останнього, коли б той побажав утікти.
468 Русск[ая] стар[ина]. — Кн. III. — 1880. — С. [601].
469 Віддер. — Ред.
470 Истор[ический] вестн[ик]. — 1886. — Кн. І. — С. 159 — і Киев[ская] стар[ина]. — 1893. — Кн. II. /248/
Згадуючи про оцю подорож через десять років, Шевченко, вертаючись вже з заслання, писав в свому Журналі 471: "Вдруге переїжджаю через Симбірськ і вдруге не пайдить мені подивитися на пам’ятник Карамзіну. Першим разом, 1847 р., мене везли через Симбірськ, але тоді було не до пам’ятника. Тоді я ледві встиг пообідати. Тоді мене вельми треба було нащось в Оренбурзі. Тим-то фельд’єгер не дрімав і, перегнавши тільки одну коняку поштову, на восьмий день примчав мене в Оренбург".
Начальник війська Оренбурзького на другий же день (10 червня) дав за № 25 приказ начальникові 23 пішої 472 дивізії, щоб "колишнього художника с. петербурзької Академії художеств Тараса Шевченка, обвинуваченого і пока раного за те, що писав мовою українською баламутні вірші найнахабнішого змісту, зареєстровати "рядовым" солдатом ("нижним чином") і тримати його під найпильнішим доглядом, не даючи йому писати і малювати" 473. Начальник дивізії призначив Шевченкові служити в п’ятому батальйоні, що перебував далі на схід, в Азію, в Орській фортеці.
471 Кобзар. — Т. III. — Записки. — С. 115 — [116] (9 вересня 1857 р.)
472 Піхотної. — Ред.
473 Русск[ая] стар[ина]. — 1891. — Кн. V. — С. 438.
Заким вирядили нашого поета до Орська, він мусив кільки день перебути в Оренбурзі. Оренбург був тоді містом неве личким, новим ще, "криницею", з якої культура російська військовими походами простовала на Схід, в Середню Азію. Властиво, се був осередок військовий, так мовити, "двері" з Росії європейської; тими "дверми вилітали птахи "гнізда Петрова" на киргизів і інших перехожих, вільних тубільців степових. Разом з тим Оренбург був і містом заслання "державних злочинців". Більш за все закидали сюди поляків, але і з великоросів немало таких злочинців покутували в Оренбурзькому краю свої "гріхи", напр[иклад], Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші. Нарешті, Оренбург був осередком торгу з народами Середньої Азії. Тут була таможенна комора під кермою таможенної комісії. Через се в Оренбурзі перебувало тоді чимало людей освічених, що по волі, чи по неволі, чи свідомо, чи не свідомо служили "обрусению". Були тут і наші земляки-українці на службі в таможенній комісії, між ними були Сергій Левицький і Федір Лазаревський. Вони особисто Шевченка не знали, але відали твори його. Не скажу, від кого Лазаревський довідався, /249/ що Шевченка привезли в Оренбург. У його зайнялося добре бажання побачити земляка-поета. Але Шевченко перебував в казармі військовій і, щоб побачитися там з ним, треба було дозволу начальства військового. Лазаревський вдався до свойого знайомого полковника Матвієва — людини, очевидно, доброї, і прохав у його дозволу і чим можна попільжити гірку долю поета.
— Добре! — мовив Матвієв. — Зробимо усе, що можна буде 474.
Прийшовши в казарму, Лазаревський застав, що Шевченко лежав горілиць на "нарах" (ніби ліжко), на йому була тільки сорочка та солдатські штани з грубого полотна; він уважно читав Біблію, яку ще в Петербурзі він випрохав собі, щоб читати з страшенної нудьги; бо і в тюрмі, і тут, в казармі, йому нічого іншого читати не давали.
474 Киев[ская] стар[ина]. — 1888. — Кн. X. — [С. 5], стаття [М. І.] Стороженка ["Первые четыре года ссылки Шевченко"].
Поет особисто теж не знав Лазаревського, може, й не чув про його. Маючи за собою недавній гіркий досвід, що з людьми незнайомими не треба поводитися одверто, він повітав свого гостя здержливо, але рідна мова, щирість і сльози, що блищали на очах у гостя, перемогли обережність, і він відчинив земляку-гостю двері до своєї "святої святих". Перекинувшись кількома словами, Тарас з першого ж разу сприятелився з Лазаревським, як колись у Києві з Костомаровим.
(Продовження на наступній сторінці)