Дякуючи добрісті Матвієва, Шевченкові не заборонено того ж дня увечері провідати Лазаревського, Тут зібралися і інші земляки, які були в Оренбурзі, і щиро повітали поета. Таким чином, Шевченко трохи не через три місяці після виїзду свого з Седнева від Лизогуба тепер вперше опинився не під арештом, не під доглядом дозорців, а серед щирих земляків освічених, почув рідне слово і щиру бесіду. Стало можна йому, коли не відпочити серцем і душею, то хоча болящі рани їх скропити тією росою спочуття щирого, дорогого кожному письменникові, що хоч не загоїть виразки, так принаймні на якусь часиночку заціпить, вгамує біль. Той вечір у Лазаревського був Тарасові тим дрібним дощиком, що в спеку серед степу оживляє рослину.
З того дня і до самого виїзду з Оренбурга в Орськ Тарас щодня бував у Лазаревського і сприятелився де з ким з своїх земляків, як-от з Левицьким, і з поклонників його Музи, як /250/ от з капітаном Герном і полковником Матвієвим. Нові приятелі заходилися дуже клопотати, чи не можна прихилити Обручова, щоб не засилав Шевченка до Орська, а лишив в Оренбурзі, але в сьому разі їм не поталанило і військове начальство вирядило його до п’ятого батальйону.
Не відомо нам, коли саме він рушив з Оренбурга, може, не раніш 23 червня; бо тільки в той день видано про се приказ і записано Шевченка на "действительную службу". Таким чином, 23 червня ми і беремо яко день похорон, відповідно волі царя Миколи I, нашого поета-художника, властиво, похорон його музи і пензля. З 23 червня не стало поета-художника Академії, а був лишень "рядовой из политических преступников Тарас Шевченко". Геній нашого слова, краса України і слов’янщини, наші національні гордощі, став безправним жовніром! З того незабутнього довіку дня не тільки офіцер, не тільки темний фельдфебель, навіть підпилий жовнір-"дядько" мав "право" знущатися, глумитися, мордовати Шевченка військовою муштрою і навіть бити своєю брудною рукою ізбранного Богом найкращого сина нашої України прекрасної.
Не трудно тепер зрозуміти, що діялося тоді в душі у Шевченка, які думки повинні були перейняти і охмарити увесь його організм духовий і моральний? Річ певна, що тоді його перейняло, обгорнуло почуття гірше за те, яке б обгорнуло чоловіка, вповні свідомого і дужого всіма сторонами, коли б його зненацька силоміць закинули-забили в тісну, холодну труну темну. В труні чоловік не довго б мордовався; він небавом задушився б, а Тарас ішов на довге мордованая в широкій труні-казармі. Він тямив, що в тяжких стражданнях фізичних і моральних він мусить проквільно умирати.
Але ж, каже Шевченко в своєму журналі, вислухавши присуд царський, я сказав собі на думці: не зроблять з мене солдата... і не зробили. Добре. Але яких же тяжких мук повинен був зазнати поет, борючись проти силковання зробити з його "бравого солдата"? Про се буде у нас річ потім, а тепер зауважимо ось на що.
Кажуть-говорять: людина може до всього призвичаїтися, до всього привикнути, опріч хіба ніколи не привикне до тюрми. А я додам, що чоловікові легше привикнути до тюрми, ніж до заслання без терміну. Таке заслання гірше, важче усякої тюрми; бо воно повсякчас мордує, бентежить і дрочить чоловіка. В тюрмі можлива самітність, людині можна /251/ тоді, принаймні ніхто не перешкодить, на дно душі своєї зазирнути, ширяти неокраєними думками, впиватися мріями, хоч одну хвилину спочити в царстві своїх ідеалів. Нічого сього не можна в казармі: товариство не дасть. Саме заслання без солдатчини, отаке-от, яке постигло Куліша, Костомарова і інших, і то вже кара люта, бо воно переломлює у чоловіка усі обставини, переміняє йому побут матеріальний і соціально-моральний. Тяжко було Костомарову покинути дорогу Україну, люблену професію та любу йому матір і свою наречену, молоду Крагельську, та замість кафедри у Києві сидіти цілий рік в самітній келії тюремній, а потім опинитися в Саратові в канцелярії і працювати в гурті сіпак. Тяжко було і небіжчику Кулішеві замість подорожі задля освіти і науки в слов’янщину мандровати в темну Тулу, поховавши надію на сподівану професорську кафедру в Петербурзі; та все не таки стежка до самоосвіти не була їм перекопана; не були вони високим муром відгороджені від хоч поодиноких людей освічених; їх не закидали в "смердячу казарму", в товариство п’яних, темних, зневолених людей під пильний і безупинний догляд темного "дядька". Їх не неволили товаришувати з п’яницями, з злодіями, з варнаками. Їх не знесилювали убогою їжею солдатською, важкою рушницею та щоденною муштрою осоружною.
Зовсім інша річ з Шевченком.
З берегів красюка-Дніпра, з старезно-славетного діда Києва, з рідної України, прекрасної своєю меланхолічно-величавою природою, Шевченка закинули на берег "сухорлявої" річки-калюжі Орі в голу пустелю, до невеличкого напівдикого міста військового Орська, та ще й тут — в смердячу казарму! Тут усе, чисто все, було про Шевченка чужою-чуженицею — гіркою, сумною, непривітною: замість ясно-голубого неба України — "небо невмите"; замість розкішних степів зелених — тут "голий, рудий степ киргизький"; замість веселих світлиць Тарновського, Лизогуба, Рєпніних і ін. — темна казарма, повна бруду та смороду; замість товариства таких світлих людей, як Костомаров, Пильчиків, Гулак, Маркович, Лизогуби, Рєпніна, — товариство темних жовнірів та п’яниць-офіцерів! Перед Шевченком три місяці назад була сподівана в Київському університеті кафедра малярства, де він навчав би освічену молодіж, — тепер він ішов на науку муштри і "шагистики". Ясні мрії про блискучу надію на Академію художеств в Києві заступила густа хмара безнадійності жахливої; замість /252/ пензля художника — рушниця важка; замість книжки і поезії — солдатська "словесність" величання начальства; замість світа взагалі — тьма і пітьма, неволя і пригнобленність духу... Перспектива перед Шевченком була в Орську занадто жахлива!
Підемо і ми за ним до Орської фортеці подивитися, як він тяжко там жив своє великомучениче життя.
ТАРАС ШЕВЧЕНКО
на першому засланню
(18/30 ЧЕРВНЯ 1847 — 17/29 ЖОВТНЯ 1850 р.)
...Горе нам
Невольникам і сиротам
В степу безкраїм за Уралом.
Т. Шевченко
I
Той п’ятий батальйон Оренбурзького війська, до якого записали Шевченка, перебував залогою в невеличкому повітовому місті-фортеці Орську: сюди і вирядили поета з Оренбурга.
З Оренбурга до Орська 265 верстов (майже 300 кілометрів). Цікава річ: яким робом спростовав Шевченко сей немалий степовий шлях: чи пішки, чи на конях? Виразної певної відповіді — доки що на се інтересне питання — нема: мусимо добути її з тих розкиданих дрібних звісток, які нам трапилися по джерелах.
Спершу Косарєв подав звістку 475, що Шевченка препроводили в Орськ", а потім Юдін 476 додав, що "бригадний командир 14 червня вирядив Шевченка етапним "порядком" (ладом) в команді поручника Почетова 477 в Орськ, куди поет прибув 22 червня". З таких звісток можна б гадати, що поет простовав пішки — і йшов вісім день; але таку гадку нівечить вже сама трудність, йти вісім день без спочину і проходити щодня безлюдним степом під час літньої спеки і духоти по 33 верстви! Нарешті таку гадку зовсім знівечила новіша урядова звістка : начальник етапу поручник
475 Киев[ская] стар[ина]. — 1890. — Кн. II. — С. 130.
476 Русс[кий] архив. — 1898. — Кн. III. — С. 464
477 Почешева. — Ред.
478 Кам[ско]-Волж[ский] край. — 1897. — № 307.
Почетов подав 18 червня за № 957 донесення, що "рядового Тараса Шевченка вирядив до Орська того же /254/ дня". Значить, в дорозі Шевченко був не більше п’яти день: а за такий час вже цілком неможливо перейти 265 верст, щодня б то по 53 версти! Очевидно, що Шевченка з Оренбурга в Орськ повезли кіньми.
Ледве чи можна гадати, що військовий уряд дав свої кошти на переїзд Шевченка поштовими кіньми до Орська: у самого ж Шевченка, річ певна, грошей не було. Але недоста чу грошей легко було уладнати. Тепер вже запевне відомо мені, що з початку червня р. 1847 приїздив до Оренбурга, раніш трохи, ніж Шевченко, Василь Лазаревський 479. Отож він і привіз братові свому Федорові і іншим землякам, які тоді були в Оренбурзі, сумну звістку про долю нашого поета. Ми вже відаємо, як приязно, як щиро Федор Лазаревський і інші українці привітали "рядового" Шевченка. Вже ж, річ певна, що не можна було їм допустити, щоб віщий кобзар України простовав 265 верстов пішки: вони скинулися і дали на ту подорож гроші, і поетові можна було прохати начальство, щоб дозволило везти його поштовими кіньми коштом його самого. Що Шевченко їхав, а не йшов з Оренбурга до Орська, так сю думку мою підпирає і власне оповідання Тараса про подорож Сокири до Орська 480.
На подорож Ваті (в "Близнятах") варто зауважити ще й через те, що тут стріваємо порівняння села й людності великоруської з українською. Село великоруське малює Шевченко непривітним, нечепурним, як і саму людність. Навпа ки — село Островна (по дорозі в Орськ) заселене зайдами-українцями, і тут, як і на Україні в селі, "ті ж верби зелені, такі ж хатки біленькі, закутані в зелень; дівчинка в плахті, заквітчана, жене корову". Побачивши Островну, поет "аж заплакав, так живо нагадала вона йому рідний край прекрасний". Далі поет намалював картину щиросердої привітливості островнянських українців 481. Островна так глибоко врізалася в серце поета, що він співав про неї і в віршах: "Ну що б, здавалося, слова..."
(Продовження на наступній сторінці)