459 Ibidem. Тією самою конфірмацією присужена кара і всім іншим арештованим: "Гулака (25 років), яко головного керманича товариства, закинути в Шлісельбурзьку фортецю на три роки, а потім заслати його під пильний догляд в далекі провінції. Костомарова (27 років, властиво, тоді 30) замкнути в фортеці на один рік, а потім заслати в яку великоросійську губернію на службу, але не по "ученой части" і під пильний догляд. Білозерського — Орлов радив спершу замкнути в фортеці на чотири місяці, а потім повернути на службу, тільки не на Україні. Цар звелів: "За щирість просто на службу в Олонецьку губернію під догляд". Куліша (26 років) Орлов радив замкнути в фортеці на 4 місяці, а потім вирядити в яку далеку губернію на службу під догляд, не дозволяючи йому їздити на Україну, і щоб цензура звертала найпильнішу увагу, коли він буде що писати і друковати. Цар звелів: заборонити йому писати і вирядити на службу в Вологду. Навроцького закинути на півроку в арешт на гаупвахті, а потім заслати в яку далеку губернію на службу під догляд. Андрузького (19 років) і Посяду (властиво. Посяденка) вирядити в Казань, щоб там скінчили науку університетську, а потім заслати в далекі губернії на службу під догляд і не дозволяти їздити на Україну. Надруковані твори: Шевченка "Кобзар", Костомарова "Українські балади" і "Вітка" і Кулішеві "Повесть об украинском народе", "Україна" і "Михайло Чернишенко" заборонити і не дозволяти більш продавати. І граф Орлов, і цар не забули віддячити донощикові Петрову: велено було взяти його на службу в те саме "III отделение", надавши йому права укінченого студента, хоч він і не скінчив університету; видати йому 500 карб[ованців] на одежу ("обмундирование"), а перегодом, уважаючи на його щирість на службі, зробити йому відповідну запомогу грошову. З інших джерел (Рус[ская] ст[арина]. — 1888. — Кн. XI) відомо, що сей Петров, служачи в "III отд[елении]", викрав якусь резолюцію царську про коней жандарського дивізіону і вкупі з анонімним доносом на Дубельта одіслав її до царя "яко доказ, що в "III отделении" за гроші можна добути все". Цар звелів вистежити донощика. Слідство довело, що донос зробив Петров; він повинився і признався, що зробив те, керуючись помстою. Цар звелів закинути його в фортеці в тюрму на цілий рік, а потім заслати під догляд поліції в Олонецьку губернію. Випустили його з заслання лишень р. 1870. Помер він р. 1883; живучи на волі, вже страшенно бідовав, перебиваючись заробіт ком з лекції музики. /243/
Матері Петрова цар звелів давати пенсії не 100, а 200 р. Звернули увагу на матір і на невісту Костомарова: як відомо мені з джерел, ще не оголошених, велено було матері Костомарова і жінці Куліша, доки син першої і чоловік другої сидітимуть в фортеці, видавати ту саму платню, яку брали на службі Костомаров і Куліш до арешту їх. Насамкінець велено було видати грошові запомоги: Мазуровій з дочкою на дорогу в Київ три сотні карбованців, а Білозерському, Посяденку, Андрузькому і Навроцькому по дві сотні кожному "на обмундирование" (на одежу б то). Знаємо, що Білозерський був людина геть не вбога.
30 мая привели в хату "III отделения" Шевченка і товаришів його, щоб вичитати їм царський присуд. Шевченко, як розповів Костомаров 460, нестеменно спокійно вислухав той незвичайно жорстокий присуд і на запитання, що він скаже? — мовив, що почуває, що заробив на тяжку кару і признає справедливість царської волі.
Жодної причини нема не йняти віри словам Костомарова, але ж в словах його ми чуємо єдине іронію, звісно, не з Шевченка. Річ очевидна, що Шевченкової відповідь не можна брати за щиру. Шевченко не сподівався, та й не було жодної причини сподіватися на таку жорстоко-тяжку кару. Почувши такий присуд, він яко людина вдачі перейнятливої, певна річ, зумився. Лишитися спокійним не можна було; чоловік і з риб’ячою кров’ю здригнув би! Спостережений Костомаровим "спокій" дійсне не був спокоєм; то була німа приголомшеність духу і всього організму, несподівано придавленого присудом такої кари. Відповідь Шевченка треба вважати просто за несвідому, автоматичну; вона стає перед нами свідком і того, як " третєодділенські" судді поводилися з нашим поетом! За тими обставинами, за якими перебував тоді Шевченко, іншої відповіді і не можна було висловити. Найпростіша гуманність повинна б була сказати Дубельтові, що не личить йому вдаватися до приголомшеного поета з таким запитанням. Та й до чого і нащо було те запитання? Можливе і потрібне воно тільки в суді, коли вичитують присуд, на який можлива апеляція або касація; а тут про се і речі не могло бути! Поміркуймо тільки: що зробили б Шевченкові, коли б він на запитання Дубельта дав був щиру відповідь? коли б він присуд назвав власним його йменням? Ми маємо спроможність запевне сказати, якої був думки Тарас про висловлений йому присуд. На другий день він написав вірші: "Понад полем іде". В них читаємо:
Мужика й шинкаря,
Сироту кобзаря —
460 Рус[ская] отар[ина]. — 1880. — Кн. III. — С. 601. /244/
Приспівує старий, косить,
Кладе горами покоси,
Не мине й царя.
І мене не мине,
На чужині зітне,
За решоткою задавить 461.
Не трудно зрозуміти думку сих віршів і дух їх, а щоб виразніш став перед нас внутрішній образ поета в ту годину, коли йому вичитано конфірмацію, наведемо оцінку присуду, висловлену Тарасом в своїх "Записках" 462, тоді вже коли він відбув кару і був визволений, себто р. 1857. "Скільки пам’ятаю себе, — каже він, — коли я був ще дитиною, мене солдати не вабили, як се звичайно буває з дітьми. А коли почав я приходити в ті літа, коли справи вже розумієш, так у мене прокинулося непереможене гидовання до "христолюбивого воїнства". Відповідно тому, як ширшали мої зносини з людьми оцього "христолюбивого" стану, гидовання моє більшало і зростало до нудоти. І треба ж було облесливій долі моїй так люто поглумитися з мене: взяла вона та й кинула мене в найсмердючу гущу оцього "христолюбивого" стану. Коли б я був душогубом, кровопивцем, то й тоді не можна б було примірковати задля мене більш тяжкої кари, як завдати мене солдатом до війська. А до того мені заборонили писати 463 і малювати і відібрали найблагороднішу частину життя мого. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б виректи такого холодного присуду нелюдського. Бездушні справники огидливо до останньої ниточки справили його. Август-поганин, засилаючи Назона до хижих готів, не боронив йому писати і малювати, а християнин Микола заборонив мені і те й друге. Обидва вони деспоти, але один з них християнин XIX віку. Республіка Флорентинська, напівхижа, розбісована християнка середніх віків, і вона все-таки не поводилася так з своїми непокірливими горожанами, от хоч з Дантом Альфєрі" (У Шевченка Альгієрі. — Ред.).
461 Кобзар. — 1876. Т. І. — С. 216.
462 Кобзар. — Т. III. — С. 18 і 19 [запис від 19 черв. 1857 р.].
463 Заборону писати в практиці російських кар стрічаємо не вперше. Відомо, що священику Федору Левицькому, засланому в монастир, заборонено було давати папір і атрамент. Див. Русск[ая] стар[ина]. — 1885. — Кн. І. — С. 119 — 127.
Кару, присужену царем Костомарову і Кулішеві, Шевченко уважав (хоч і не зовсім вірно, як побачимо) ще більш тяжкою морально. "Я, — писав він до княжни Рєпніної з /245/ Орська 24 жовтня р. 1847 464, все-таки вважаю себе щасливим, коли прирівняти до Костомарова і Куліша. у першого, — блага неня старенька, а в останнього — прекрасна жінка молода; і я не тямлю, за яке злочинство вони так страшенно покарані?"
Варто спинитися та обмізковати питання: чи не прибільшує Шевченко лиходійної сторони присуду?
Розглянути присуд і обмірковати його поглядом права і закону — річ цілком не можлива. Бачимо, що в "докладі" шефа жандарів ніже єдиним словом не згадано про який-будь закон, немов в Росії жодного закону нема. Тим часом, коли в Росії організовано інституцію жандарів, так потребу її доводили нічим більш, як потребою доглядати, щоб в Росії пановав закон. Доклад графа Орлова перш за все знехтовав грунтовний закон російський, що ні в кого і ніхто, опріч певного суду, не може одібрати приналежних йому прав горожанських, та й суд може одібрати тільки за злочинну подію, заборонену законом, доведену перед судом певними доказами, кваліфіковану судом і припасовану до відповідного їй закону карного. Бачили ми, що у Шевченка одібрано без суду права горожанина і художника і призначено йому кару, якої жоден закон не призначає.
На Шевченка наложено чотири кари: заслання без терміну ; заслання в солдати; заборона писати і заборона малювати. Будемо далі бачити, наскільки люто тяжкі задля поета-художника були оці кари і яким невимовно пекельним огнем вони мордовали його цілих десять років; тепер же нагадаємо лишень думку Куліша про ті кари: "Правителям імперії р. 1847, — каже він 465, — здавалося ділом дрібним запроторити в російську преісподню мужичу дитину, що писала вірші не знати якою мовою. Тепер оця дитина стоїть поруч дитини панської, поруч Пушкіна, і як усе чесне, усе благородне, усе високе умом в Росії йде слідом Пушкіна, так усе, що є істинно людського на Вкраїні, іде за стягом Шевченка. Обидва поети обдаровані великими дарами природи; Шевченко ще більш, ніж Пушкін. Коли б судді Шевченкові знали своє стійло і не мішалися б у такі речі, яких їм не дано розуміти, тоді б те серце, що засвітилося спасенною думкою спокутовати гріх щербатої долі Тарасової, не пройшов би гострий меч" 466.
(Продовження на наступній сторінці)