— По ділу? — спитала Явдоха, а сама подумала: "Се я й без вас тямлю",— і голосно додала:— Так що ж, що по ділу? Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!
— Не треба! — відповів строгим, холодним голосом дід Передерій.— Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!
Явдоха здивованими очима кинула на діда і мовила:
— Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю... Хіба ж я з таких?..
— Чи з таких, чи не з таких — то діло не наше!
— Та про який же ви бешкет? — питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груді.
— Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!
— От вам хрест святий — не тямлю! — Явдоха перехрестилася.
Євмен суворо глянув на неї.
— Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?
— Про мене? — дивувалася Квочка.— Чим же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?
— А Походенко? А хлоста?
— От ви про що? Так що ж тут я?..
— А який ворог позивав, як не ти? — нездержливо озвався дід Василь.
— Суд присудив по закону! Вже ж і мені не можна було не позивати: землю мою забрав був, жита мені не дав, ще й мене убив був.
— Коли б убив, то б ти отут не сиділа, а в землі тліла, а то убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров'я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко — слова нема — зайшов був у голову, але ж землю тобі вернули, жито одібрали — чого ж тобі ще?
— А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!
— Хлоста — діло паскудне, сороміцьке! — говорив дід Євмен.
— Авжеж, не смачне! — перебила, всміхаючись Явдоха.
— А ти її куштувала?
Явдоха перехрестилася мовчки і сплюнула.
— От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись приходжу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди, бачу: ти по току бігаєш з зав'язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками... Було? Кажи: може, я брешу? — допитувався дід Євмен.
Явдоха почервоніла і ледві чутно промовила:
— Між чоловіком і жінкою чого не буває, людям до того зась! Тут один господь бог тільки і свідок, і суддя — більш ніхто!
Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, а потім ніби скрізь сльози промовила:
— До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?
— До того, що й ми, старі, і всі добрі люде не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу, та сором на нього клала!
— Я, дідусю? Коли се? Крий мене боже! — перебила Явдоха.— Та спитайте хоч у отця Сидора чи в кого хочте, чи скаже хто про мене, може, слово, щоб я коли з ким хоч...
— Я не про те, то жіноче діло... Хоча люде дещо про дівера і верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту... Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було, а ти, бач, що вигадала!
Квочка підбадьорилась трохи і мовила:
— Се ж, діду, не моя воля! Не я його судила, судили суди, присудили по закону.
— Присудили, се ми знаємо, та ми того не хочемо!
— Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд, вдавайтеся до нього.
— До царя далеко і клопітно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отеє ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові і не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?
У Квочки вся твар витяглася. Як же отеє так: вона стільки клопоталася, стільки платила, стільки панькалася з Тонким, а тепер усе б то те пустити внівець? Трудна річ, але відала Явдоха і те, що коли дід Євмен за що береться, так береться цупко і до краю доведе. Одначе ж тут треба Явдосі постояти за себе, а то тоді люде їй очі висміють.
— Не моя воля тепер, дідусю! — мовила Явдоха, трохи подумавши.— У мене душа добра, я його давно простила, а над різками не моя воля... Суд...
— Суд! Гм! Знаємо! — суворо говорив Євмен.— Простила, кажеш, а за що ж ти Тонкому гроші платила?
Явдоха мовчала, а дід говорив далі:
— Знаємо, знаємо, хто й за що купив Кулинці плахту, хто справив Оверкові і чоботи, і шапку, і ще там дещо. Се все ми знаємо і, коли вже на те піде, так і доведемо.... Що, Явдохо?
Явдоха мовчала, твар її почала полотніти.
— Розкинь ти, молодице, своєю головою, а вона у тебе не повстяна: яка тобі користь з того, що Походенка виб'ють різками? Ніякої, а на цілий вік сором...
— Зробив на те! Хіба мені не сором був, як він мене серед вулиці нівечив! — мовила Явдоха, але вже несміливо, тужливо, навіть неначе трохи полохливо.— Ой діду, дідусю! Коли б ви тямили, що я з Походенкових рук перетерпіла! Мати божа!.. Вона мене вирятувала, а коли б не вона!.. Що ж я йому зробила? За моє жито та мене ж і бито!.. Я нікому нічого, а на мене всі! І ви, діду! — Явдоха почала голосити і, голосячи, примовляла:— Я в біді помагала, а мені ніхто! Ніхто не заступився за мене, сама випозивала. Ніхто не поміг, а тепер, бач!.. За розбишаку, за Походенка усі! Ще й до дівера неповинного догледілись, і Кулинку... і Оверка! Матінко моя! Заступнице усерд-ная...— Явдоха заголосила так, що у дідів аж в ушах залящало.
— Годі по-дурному голосити! — озвався дід Василь.— Голосінням не поможеш, а парубка жаль.
— А мене й ні? Боже! Боже! От вже правду сказано: на похиле дерево всі кози скачуть... Ой, ой!
— Вгамуйся, Явдоха! Не голоси, а діло слухай! Ну, виб'ють Походенка: поболить йому, посвербить і заживе. Так же сором, на всіх сором... От що! А через кого? Прости, господи! Не треба, Явдохо, різок. Чуєш? — промовив з притиском дід Євмен.
— Чую, дідусю, та не моя воля!
— Так не хочеш?
— Царська воля, а не моя! ї як же так, дідусю? Коли сей раз йому минеться так, так він і вдруге? Ні! Нехай буде так, як добрі люде присудили!
— Так не хочеш? — спитав, підвівшись з ослону, дід Євмен.— Слухай же, що казатиму останнім разом! Слухай уважно та міркуй над моїм словом, на вітер його не пускай.
Нехай виб'ють Походенка, а ми на другий день до земського чи до кого там треба буде, що ти підлітків з путі божої зводила, на кривоприсягу їх підводила. Тебе за се зараз в острог, там ми тебе згноїмо!.. Отеє тобі раз!
Явдоха ще більше взялася крейдою.
— А ось тобі вдруге! — говорив дід Євмен, впершись обіруч на свій високий ціпок, а бородою на руки.— Сьогодні Походенка виб'ють, а він чирк сірником під твою стріху! Ти собі спиш, рутишся в перині, а на твоїй хаті верх палає, аж гуготить! Заким люде позбігалися... стеля на тебе бабух! Огнем тебе так і обсипало, і придавило... Прокинешся тільки на те, щоб побачити свою смерть пекельну. Отеє тобі два!
Заким Євмен говорив, Явдоху повагом переймав жах, вона все більш полотніла, почала тремтіти, банькуваті очі якось запали, стали наче нерухомі, губи посиніли. Коли дід Євмен замовк, Жмурчиха ледве чути, промовила:
— Діду, не лякайте мене! Страшно мені! За се його на Сибір, в каторгу!
— Кого його? Хто ж бачив? Хто доведе, що то Походенкова робота? А може, то зміюка підпалив? Темно, ніч-мати все покриє...
Явдоха мовчки побожно перехрестилася, руки її тряслися, ніби пропасниця їх била. Євмен мовив далі:
— А ось тобі й три буде! Отам у тебе на пастовні є липи, є між ними і дупленасті, є такі, що з кількома дуплам^, саме проти Волосожару. В дуплах чи бджоли, чи чмелі наносили смачного медку, ти його, молодице, куштувала?..
Явдоху наче хто бичем по жижках утяв! Вона не встояла і майже несвідомо сіла на ліжко. Губи її тремтіли, знати було, що вона хоче, та не зможе говорити. Останні слова Євменові були для неї такою несподіванкою, так її приголомшили, причавили, немов довбнею в тім'я її вдарило!.. Уся твар її була самий жах і нестяма.
Дід Євмен кілька хвилин мовчав, стояв нерухомо та пильно-препильно дивився на Явдоху, а вона вся тремтіла.
— Може б, води напилася? — спитав він, не зводячи з неї очей.
— Справді, дайте, ковтну!
— Дай їй, Василю!
Явдоха обіруч вхопила склянку з водою, піднесла її до рота, але склянка цокотіла об зуби і не давала Явдосі добре напитися води.
— От бач, молодице! Що неправда діє! Ще й не було нічого, а як тебе б'є! — озвався дід.— А що ж буде, подумай тільки собі, коли тебе обгорне головешками і полум'ям, коли твоє тіло шкварчатиме, а все добро твоє піде прахом, а медок твій видере з дупла Походенко...
— Ой дідусю, годі вам! Не страхайте мене, безталанної, не жахайте мене, сиротини, а то я з жаху богові душу віддам... Нехай, нехай буде по-вашому!
— Благослови, боже! І нас заспокоїш, і сама заспокоїшся, і все добро твоє буде при тобі, і господь тобі помножить його .сторицею!
За кілька хвилин краплястий піт холодний покрив Явдошине чоло. Вона мовчки втирала його, і знати було, що вона щось міркує. Дід Євмен, мабуть, спостеріг її думку і, щоб перебити її, мовив:
— Так отак, дочко! Нехай усе воно і та клята хлоста в воду кане... А щоб ти тямила, що ми Походенкові не потураємо, так нехай він прилюдно попросить у тебе прощення!
Явдоха підвела голову і глянула веселіш. Перегодом вона мовила:
(Продовження на наступній сторінці)