«Векша» Борис Комар

Читати онлайн історичну повість Бориса Комара «Векша»

A- A+ A A1 A2 A3

А як забрели в ряд, де продавались вироби руських і чужоземних умільців і зброярів, у Векші аж очі загорілися. Тут був гарний, у візерунках, глиняний та дерев’яний посуд, розставлений просто на землі; блищали різними барвами бронзові, срібні та золоті прикраси; сяяло на сонці ратне спорядження — замашні двосічні мечі, довгі списи, крицеві шоломи, дротяні нагрудники, бойові сокири…

— Де все те береться? — дивувався Векша.

— Хіба мала Русь? Самих городів он скільки, а весей — то вже й не злічити! І кожний чимось промислує. А ось по весні, як з’їдуться до Києва гості з чужих земель, отоді ще й не таке побачиш.

Торговці всіляко вихваляли свій товар, зазиваючи до себе покупців.

Гончар, щоб показати, які міцні в нього глечики і горщики, мало не з усієї сили хоробро гатив по них замашним кийком. Вони лунко видзвонювали кожен своїм голосом: малі — тоненько, середні — товстіше, а великі — густо й грубо.

Векша з Путятою, затамувавши віддих, ждали, що ось-ось якийсь горщик чи глечик не витримає удару й розсиплеться на черепки. Та посуд, видно, й справді був міцний у того гончаря — не бився.

— Залишилося два харалужні[18] мечі-кладунці! Не тупляться, не щербляться, не ламаються! — викрикував сивовусий мечник. — З таким мечем кожен стає богатирем!

Побачивши Векшу, звернувся до нього:

— Купуй, молодче, тобі достоту. З цим мечем станеш богатирем! Векша посміхнувся, відповів йому в тон древлянською примовкою:

— І смерду хочеться пива, та нема купила.

Загледівши оддалік чоловічий гурт, серед якого товпилось і кілька світловусих воїв-варяг, Векша з Путятою й собі пробралися туди.

Посеред з’юрмиська стояв високий кощавий чолов’яга. Біля нього на розстеленому мішку лежали стріли. Навряд чи ті стріли (хоч яких там тільки не було — і оперені, і зовсім неоперені, і з гострими, мов голки, наконечниками, наготовані для пернатої дичини, і з тупими для вивірок, щоб не псувати хутро, і довгі, й короткі) зібрали б стільки народу біля нього, коли б він не привів на торжище собі в помічниці красуню-доньку. Вона була напрочуд вродлива: рослава, білолиця, кароока, з довгою товстою косою й густими смолянистими бровами, її білу з помережаними рукавами й комірцем полотняну сорочку перехоплював у талії вузенький шкіряний поясок, прикрашений блискучими цвяшками й прошитий срібними дротиками. Руки нижче ліктя стискав зелений скляний обручик, на шиї висіло жовте намисто, у вухах — блискітки-сережки.

— Це Яна, — шепнув Путята. — За нею всі молодики в Києві упадають. А вона хоч би що, ні на кого й не гляне…

— Гарна яка! — ворухнув самими губами Векша, дивлячись на неї.

Він ще ніколи не бачив такої вродливої дівчини. Отак би стояв як укопаний і дивився, дивився, аби тільки вона сама того не помічала.

Та ось за кілька рядів від них зчинився такий галас, що люди, мов навіжені, натовпом кинулися туди, потягнувши за собою і Векшу з Путятою.

— Скоморохи! Скоморохи прийшли! — вигукували радо люди. Убрані в шкури лісових звірів, обвішані численними дзвіночками, скоморохи перевертались у повітрі, кукурікали по-півнячому, гелготіли по-гусячому, ревли по-ведмежому. А то ще ставили довжелезну тичину й наче вивірки, вилазили на самісінький вершечок.

Слідом за скоморохами сунула юрба, сміючись, викрикуючи, кидаючи витівникам у торби хто кусень пирога, хто солодкий коржик, хто жменю горіхів, а хто й дрібну монету, і цим ще більше заохочували їх до ігрищ.

Путяті якийсь товстун боляче наступив на ногу, і в нього одразу ж пропало бажання дивитися на скоморохів.

— Ходімо, — потягнув він Векшу з торжища.

— А може, повернемося в збройний ряд?.. — несміливо запитав Векша.

— Хай йому! — скрививсь Путята. — Не хочу, а то ще й голову одтопчуть. — Та враз прояснився: — Що, може, й тебе вже принадили чорні брівки та карі очки?..

Векша зніяковів, бо Путята відгадав-таки його думку — йому й справді хотілося ще поглянути на дівчину-красуню.

— Ет, то все марне, — махнув рукою Путята. — Давай краще підемо на Києву гору[19]. Там княжий терем подивишся.

Вони перейшли кілька хідників і видряпались по крутому узвозу на гору, окопану глибоким ровом і обнесену двома рядами гострокілля по валу. Одразу ж за валом підносилась викладена з товстелезних колод стіна з кількома вежами й ворітьми, до яких вів узвіз.

— О, звідси півсвіту можна побачити! — мовив захоплено Векша.

Прогупавши мостом через рів, минувши ворота, на яких стояли вої і безборонно пускали людей, вони вийшли на просторий двір.

Посередині двору на погорбі височіла якась рублена дерев’яна споруда. Хижа не хижа і вежа ратна не така.

— Що то? — спитав Векша. — Лихих людей тримаєте?

Розповідали, що за непослух князеві та боярам, за розбій, крадіжки винуватців у Києві замикають в якісь поруби[20]. Путята пирхнув.

— Навпаки, того, хто від них боронить.

— Кого ж це? Князя? — здивувався.

— Перуна[21].

— Невже це Перунове капище?

— Авжеж воно.

Векша не раз чув од своїх односельців, що в Києві в князевому дворі є капище з Перуном. В ньому кияни нібито освячують собі нових князів, присягають чужинцям не порушувати умов, які з ними вклали.

Те підтвердив Путята.

— Це ще Києве капище. Тут князі з воєводами та боярами завжди клятву дають чужакам у вірності. Кладуть мечі й інше ратне спорядження перед Перуном і клянуться. Наші Перуну, а ті своїм богам. Ромеї[22] з собою привозять свого бога. У них він мальований. А тепер мають на Подолі власне капище. Тільки його називають церквою святого Іллі. Але ж і підступні ці ромейці! Уже декого й з наших переманили вірити їхньому богові. Того хитрістю, того підкупом, того вмовлянням.

— А нас пустять до Перуна? — перебив Путяту Векша.

— Чого ж не пустять? Ходімо, покажу.

Двері до капища були відчинені. Путята, а за ним і Векша познімали шапки, переступили поріг.

Вгледівши Перуна, Векша аж сахнувся — такий грізний і лячний був тут бог блискавки й грому. Він стояв крицевими[23] ногами на кам’яному столі, мав довгі покручені вуса, схожі на блискавки, великі, з туриних рогів, трубчасті вуха. Та найбільше вразили молодика його проникливі, гнівні, палаючі очі і грімотливі звуки, які весь час лунали під округлим склепінням.

І в цьому капищі, як і в торжищному, біля глиняного стовпа-жертовника походжав старий волхв.

Як вийшли, Путята сказав, що йому розтлумачив один дід, чого в Перуна такі очі й голос. Очі в нього з червонястого мінливого каміння, яке пломеніє від олійного світильника, що горить у здоровецькій голові. І згуки ті зовсім не грім. То гуде порожня Перунова голова, коли волхв ходить у чревіях[24] з дерев’яною підошвою по лункій вигладженій долівці.

За капищем стояло кілька високих будівель.

— Що це — я вже сам догадався, — сказав Векша. — Князів терем. Так?

— Вгадав, — мовив Путята.

— Давай ближче підійдемо, подивимося.

— А меду-солодушки не хочеш? Сьогодні перед походом Ігор-князь розщедрився, гулянку влаштував для городян. Чуєш, як он там виграють! — показав у кінець площі, де було не менше людей, ніж на торжищі. — Можна й випити на дарівщину, й потанцювати.

— Нехай пізніше. Спочатку терем подивимось. Рушили до терема.

— Хто там? — кивнув Векша на розчинені вікна у верхній надбудові княжого терема, звідки чулися жіночі співи й сміх.

— Жона князева Ольга та її челядниці веселяться.

— Невже їх стільки в неї?

— І не злічити! Як курей у курнику.

— Навіщо? — ніяк не міг збагнути Векша. — Що вони там роблять?

— Робота знайдеться. Шиють убрання для княгині, одягають її, веселять, їсти подають.

— Хіба сама не може? Вона ж, мабуть, не каліка?

— Таке й скажеш — "каліка", — всміхнувся Путята. — Звісно, не каліка. Княгиня! Ось хто вона. Ясно?.. Ну, тепер давай меду скуштуємо, — потягнув Векшу до юрми.

— Щось не хочеться меду, — сказав Векша, коли наблизились до гульбища. — Може, краще послухаємо гудаків?

— Йди слухай, я тебе знайду, — сказав Путята й поквапився до кадубів із хмільним напоєм, де товпився простолюд.

Векша проштовхався на середину. Там, на підмостку, гудаки щосили дмухали в довгі ріжки-дудки, кілька чоловік гатили в бубни, а навколо них підстрибували захмелені танцюристи, кидаючи вгору шапки.

Путята не загаявся, швидко відшукав Векшу. Був злий, насуплений: меду йому не дісталося — спорожніли кадуби.

НЕСПОДІВАНКА

Коли б Путята не смикав Векшу за рукав, він, певно, до самої півночі простовбичив у князевому дворищі — так йому весело було на тому гульбищі.

— Та годі тобі — пора додому, — вмовляв Путята. — Ніч же. Гість сердитиметься.

— Ну, ходім уже, — врешті піддався Векша.

Вибралися з натовпу, вийшли за ворота на узвіз і подалися крутою стежкою вниз.

Раптом збоку у темному хіднику пролунав відчайдушний жіночий крик.

— Стривай!.. — зупинився Векша.

— Душать когось… — прошепотів Путята, боязко хапаючи Векшу за руку. — Тікаймо!

(Продовження на наступній сторінці)