«Векша» Борис Комар

Читати онлайн історичну повість Бориса Комара «Векша»

A- A+ A A1 A2 A3

Старався, гріб, мало не виштовхував човна з води, ніби тим міг зарадити своїй невдачі. Вайлакуватий Путята ледве встигав за ним махати веслом, аж упрів, бідолаха. Зате Куделю, видно пробирала ранкова прохолода. Він мерзлякувато смикав плечима, кутався в теплий кабот.

Після сніданку гість, схилившись на в’язанки хутра, сам покуняв трохи, потім дозволив подрімати й Векші та Путяті.

Пливли цілий день і ще одну ніч.

Векша, хоч уже й притомився добряче, весь час підсобляв дужій дніпровій течії нести човна, вперто загрібав веслом. Не зважав навіть на те, що Путята вороже косував на нього, а то й штовхав тихцем ліктем у бік, мовляв, угамуйся, сам спочинь і мені дай передихнути.

— Можна не гнати, встигнемо, — повеселів гість, довідавшись на світанку під Вишгородом[7], що похід чернігівців з Десни пройшов учора.

Невдовзі розвиднілось.

Векша мовчки гріб, не зводячи очей з млосного вранішнього обрію, де повноводний Дніпро єднався з безмежжям неба, Дніпро, який вільно й просторо плинув до самого Руського моря[8]. А там, за тим морем, квітла й казкова Греччина.

— Дивись, — показав гість Векші праворуч на високі пагорби, — ото біля діброви наш Киш. Ось звернемо в Почай-річку — і вже дома.

— Хиж скільки!.. — дивувався молодик. — І всі на видноті…

— Землі Руській немає чого від світу ховатися, — мовив гість з погордою. — її ворота завжди відчинені навстіж для тих, хто без меча до неї йде… Навіть далекі варяги[9] заходять у Київ, подорожуючи в Греччину. А дехто з них уже й осів у нас, слугує князеві в дружині.

— З рибальства, мабуть, люди живуть? — помітив Векша довгу низку човнів і розвішані сітки на узбережжі.

Куделя посміхнувся.

— Сама риба не смачна, молодче… Хто з рибальства, хто з ратайства, а більше з ремесел і торгу. Цього ось, — підняв торбину, в якій брязнули вироби київських умільців, — у воді не піймаєш, на ниві не засієш і на ловах не добудеш. І хіба тільки це!.. А узороччя[10] всяке хитромудре чужинське, а паволока[11], а прянощі — вони не гриби, в бору не ростуть. Треба їх здалека привозити.

Повернули в тиху, але повноводну річку, яка текла попід самісіньким городом і вливалася в Дніпро.

З-за далекої пущі, що темніла ген-ген по той бік ріки, несміливо визирнуло невиспане сонце. Позолотивши стрімкі дерев’яні вежі на горі, сивуватий дим, що вився над житлами, високі щогли на лодіях побіля берегів, воно вмилося прохолодною ранковою росою, витерло свій рум’яний вид пухнастою хмариною, що звисла над обрієм, побадьоріло й полинуло квапливо на невидимих крилах усе вгору й угору.

Враз ожили київські причали. На березі заворушився люд, розквітли на лодіях вибілені дощами й сонцем кропив’яні вітрила, загрюкали весла, залунали гучні оклики-накази кормчих.

Угледівши в натовпі блідолицього худого молодика, який махав до них руками, гість велів веслярам причалювати до нього.

Тільки-но ткнулися в берег, молодик ухопив човна за довгий ланцюг і витяг на пісок.

— Ну, як ти, синку? — запитав гість, виходячи з човна. — Більше не хворів?

— Ні, — усміхнувся молодик.

— Усі живі-здорові?

— Живі, — відрік, зацікавлено розглядаючи Векшу. — Вас уже виглядаємо.

— Наші коли відбувають?

— Через два дні.

— Гаразд. Беріть поклажу!

Векша звалив собі на плечі мало не все хутро, яке було в човні, й рушив слідом за гостем та його сином. Путяті дісталося всього кілька в’язанок і торбина.

Скрізь на березі на довгих тичинах, на кущах і просто на траві сушилися сітки, ятери, волоки та інші рибальські снасті. Побіля них групами й поодинці сиділи, гріючись на сонці, стомлені, забрьохані рибалки.

Близько до річки отарою тулилися приземкуваті закіптявілі хижі. У крихітних двориках гупали по залізу молоти, глухо, немов велетенські бубни, гули бочки, вився вгору чорний смоляний дим, пахло гаром. Тут, видно, жили ремісні люди.

Повінь ще не спала. Деякі хижі стояли у воді, і господарі бовтались там, витягаючи намоклі пожитки.

"Бідують люди й тут", — подумав Векша.

Проте що далі вгору широкою стезею-хідником[12], то обійстя ставали охайніші. А гостеве вже й зовсім не можна було рівняти з тими, що внизу. То був великий двір, огороджений високим частоколом. В одному кінці дворища стояв ладний дім з кількома різьбленими вікнами, широкими дверима. За домом — невеликий саджений гай. В другому кінці — кліті[13], погреби.

Родина висипала назустріч Куделі й завела його до господи.

Векша з Путятою склали свою поклажу біля кліті.

— Чи ведмідь, бува, не з рідні тобі? — спитав насмішкувато Путята, змірявши очима Векшу з ніг до голови.

При гостеві вони дорогою до Києва не перемовилися жодним словом.

Векша поглянув спідлоба на нього.

— У нас нема звичаю родатися з звірами, — відповів похмуро. — Коли ж у вас таке водиться, то ти з тхорів, мабуть, — і одвернувся.

— Це я пожартував, не сердься, прости на тім, — осікся Путята. — У Києві вперше?

— Атож.

— Я тебе поводжу. Перед походом у нас торг завжди великий. Люду набилося звідусіль!.. — і почав розповідати про всякі дива, що кояться на торжищі.

З гостевої хижі довго ніхто не показувався, мовби всі там поснули.

Та ось, нарешті, з дверей, витираючи рушником масні губи, повагом вийшов уже в самій сорочці й ногавицях господар і запросив Векшу з Путятою до житла.

Векша вклонився з порога Куделиній рідні, що саме вилазила з-за великого, накритого білою скатертю, густо заставленого мисками столу, зупинився зачудований.

В оселі було ясно, ніби надворі. Всі вікна із прозорої слюди, не те що вдома — одно-єдине й те затягнуте пухирем. Просторі лави, накриті килимами, мисники з цяцькованим посудом. Стіни, стеля і опасиста із комином піч помазані білою глиною, помальовані квітами й птахами. А ще на тильній глухій стіні висять меч, лук, тул[14] із стрілами, шолом, дротяна сорочка. У краснім кутку на полиці стоїть дерев’яний Велес[15], поблискуючи голубими очима-намистинами.

— Проходьте, сідайте, частуйтесь, — проспівала пристаркувата гладка гостева жона, підсовуючи на край столу миски з недоїденими стравами.

Перший сів Путята, за ним повільно опустився й Векша.

НА ТОРЖИЩІ

Як потрапезували наймити, гість сказав, позіхаючи:

— Тепер треба поспати. Веди, Путято, Векшу в кліть, покажи, де ваше ложе, — а сам уже мостився на широкій лаві.

Векша не звик спати вдень, і зараз йому не хотілося лягати, тим більше, що Путята обіцяв поводити його сьогодні по Києву.

— Ми не хочемо спати, — мовив Векша за себе й за Путяту. — Підемо город подивимось.

— Ну йдіть, — махнув рукою Куделя.

Дорогою від пристані до гостевого дворища Векша мало що встиг побачити, та й то мимохідь, бо дивився більше під ноги, щоб не перечепитися де об камінь, яких було таки чимало на стезі. Тепер, коли Путята вів його вузенькими покрученими хідниками на торжище, міг уже краще розгледіти все довкола.

Сходили з високого пагорба. Видно було, як на долоні, Поділ, широченний Дніпро, Почай-ріку, запруджену великими й малими човнами з вітрилами і без вітрил. Зліва, біля причалів, розташувалося і саме торжище, що згори скидалося на розворушений мурашник.

Ще віддалік з торжища було чути людський гомін, скрип коліс, кінське іржання, мукання худоби. А як опинилися на ньому, од усього того гамору у Векші від незвички аж голова запаморочилась.

— Що це? — зупинився Векша перед огородженим двориком біля пристані, де товпилось багато людей.

— Капище[16] Велеса, — пояснив Путята. — Гості пожертви складають богові, щоб щастило в торзі і дорозі.

Векші захотілося пробратись у дворик, подивитися.

Під дерев’яним прикриттям від дощу й негоди стояв закопаний у землю такий самісінький, як і в Куделі, тільки значно більший, бог Велес. Біля нього лежав круглий поміст-жертовник. Довкола жертовника неквапливо походжав з непокритою головою сивий бородатий волхв[17], навдивовижу схожий на самого бога, і весь час, простягаючи догори руки, півголосом проказував молитву-благання.

Гості, всякі умільці, кожен, хто прибував сюди з своїм товаром, перед тим як розпочати торг, заходили в дворик і клали чи ставили на жертовник дарунки богові. Ловець — хутро, бортник — горнятко меду, ратай — торбинку зерна, гончар — глечика, зброяр — стрілу або, як не пошкодує, то й лука чи списа, ткач — шмат полотна. Дарували все те, чим славилось київське торжище. А на ньому чого тільки не було!

Коли Векша з Путятою вийшли з дворика, вони спершу потрапили в рибний ряд. На лавах лежала і жива, і смажена, і в’ялена, і копчена риба. У діжках плавали здоровенні сазани, окуні, карасі, звивались прудкі в’юни, борсались зубаті щуки.

Далі тяглися ряди пташині, овочеві, хлібні й медові. За ними — шкіряні й хутряні.

"І хто його оце стільки здобуває? — думав Векша, подовгу простоюючи біля торговців. — Аби хоч маленьку частинку від того всього отцеві, то ми й горя не знали б. Було б удосталь і на промін, і для себе".

(Продовження на наступній сторінці)