«Векша» Борис Комар

Читати онлайн історичну повість Бориса Комара «Векша»

A- A+ A A1 A2 A3

Давно вже мріяв про той далекий дивовижний світ, про який стільки наслухався од свого дідуся. Він-бо ходив колись із князем Олегом Царград воювати. То лише отець вважав усе те за пусті вигадки. "Якби, — казав, — так добре там було, чого ж тоді наші жебраками та каліками звідти поверталися?.." Проте дідусь зовсім не журився, що грецький меч відтяв йому вухо. Великий клопіт! Зате побачив скільки, мав що розповідати, і шана яка від усіх!.. Або й гість оцей: неоднораз, видно, бував у Греччині, а й знову ж мандрує. Та хіба тільки він — з усіх земель, кажуть, люди до неї линуть. Чому ж не послухати його поради? Тим більше, може, пощастить дещо й заробити.

Як гість приходив, матері вдома не було — по зілля на лужок ходила. Повернулася, довідалась, що Векша зібрався в далеку мандрівку, й заголосила, мовби по вмерлому. Спершу думала не випустити дитини з рідного гніздечка.

"Та чи ліпше від того буде йому?" — розсудила потім.

Їм що, старим, — і нажилися, й нагорювалися, не страшна вже ні смерть голодна, ані будь-що. Але ж синові, коли не роздобудуть ловецьких та рибальських снастей, доведеться в холопи княжі йти. А так, може, й справді отой гість київський лиху зарадить.

— Хай же щастить тобі! — бажали Векші сусіди, котрих обходив надвечір, прощаючись. — А тільки щоб повертався загодя до зими лютої. Сам бачиш, отець уже нездатний ні ратаєм бути, ні на лови ходити.

Уклонився хижі, клунчині, Даждьбогові-сонцю, що ховалося вже за густими деревами, накинув на плечі діряву свитку і рушив з отцем та матір’ю до річки.

Отець ішов, шкандибаючи, поруч Векші та все наказував, щоб слухався гостя, догоджав йому. А водночас і застерігав:

— Пильнуй тільки, аби він не ошукав тебе.

— Та ні, гість наче добрий. Вклонився мені навіть.

— А-а, від того шапка в нього не спала з голови. Всі вони в ноги кланяються, а за п’яти кусають…

Позаду дибала заплакана мати й стиха крізь сльози промовляла заклинання на дорогу:

— Бути ж тобі сильним та дужим і вдень, і в поденні, і вночі, й опівночі. Убережіть його, добрі духи, від сили вражої, від смерті наглої, від горя й лиха навісного. Убережіть на воді від утоплення, в огні від згоряння. Та не забути ж тобі, моя дитино, й нашу любов ласкаву, і наш хліб солодкий, і наше вогнище тепле. Повернутися тобі в отчину рідну, вдарити їй чолом тричі по три, припасти до сирої землі-матінки. І нехай моє слово буде дужче за воду, вище за гори, міцніше за камінь. І хто навіть у лузі всю траву випасе й не подавиться, а з моря всю воду вип’є й не захлинеться, і той нехай не здолає мого закляття…

Векша також був засмучений. Спершу зрадів, що гість його найняв, а тепер, покидаючи домівку, зажурився. Це ж не на день, не на два він помандрує. Та все між чужими людьми, в чужій стороні. До того ж — каже отець — не всі й повертаються з походу… А як вони, старі, житимуть без нього, хто їх догляне?.. Чи не погарячився, згодившись пливти так далеко й так надовго? Що, коли взяти й відмовитись, сказати бородатому: "Передумав, гостю, прости, не можу кидати матері й отця самих, недужі вони!" Адже за це той нічого лихого їм не зробить… Е ні, раз уже зладналися, треба пливти. Та й як вони тоді знову придбають те, що втратили? Сам призвів до цієї напасті, тож самому треба й викручуватись. Аби стримався був, не кинувсь на тіуна, то, може, й не пограбували б так…

На моріжку побіля самої води палало яскраве живе вогнище[5]. Молодики й дівчата, узявшись за руки, водили навколо нього танок, співаючи веснянки. Клично лунали в надвечір’ї голоси, заглушаючи тьохкання й свист солов’їв за річкою.

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати!

Радуйтесь, ліси,

Радуйтесь, зелені,

До вас весна прийшла

Свої дари принесла!..

Вгледіли Векшу друзі — підбігли, розпитують, як та що, чи надовго помандрує, чи не візьме гість іще кого собі в помічники. Заздрять йому, бо, звісно, кожному з них хотілося побачити ті казкові заморські землі.

Потім утворили знову коло, затягли в нього і Векшу, почали нову співанку:

Хвалилася берізонька перед дубочком,

Перед дубочком своєю вродою:

"Що на мені кора та біленькая,

Що на мені листя та широкеє,

Що на мені гілля та високеє".

Ой Див, Ладо, широкеє,

Ой Див, Ладо високеє!

Обізвався з гаю зелений дубочок:

"Ой не хвались, та берізонько,

Не ти свою кору та білила,

Не ти своє листя та широчила,

Не ти своє гілля та височила".

Ой Див, Ладо, білила,

Ой Див, Ладо, широчила!

"Вибілило кору Даждьбог-сонечко,

Широчив листя Стрибог-вітер,

Височив гілля та дрібен дощик".

Ой Див, Ладо, вітер,

Ой Див, Ладо, дощик!..

Розрум’янився Векша в танку, чуб скуйовдився, усмішка заграла на вустах, де й поділась жура недавня, прощальна. З обох боків — дівчата-веселухи. Уквітчані вінками з рясту та барвінку голови їхні то схиляються соромливо до його плечей, то відкидаються назад. Довгі сорочки вибілені, помережані, мають, мигтять вогненним одсвітом.

А тим часом Куделя уже очікував Векшу біля човна, — нетерпілося якнайшвидше вирушити додому. Він раніше, ніж сподівався, обійшов селище.

Зуміли-таки деякі ловці приховати від зажерливих тіунів і для себе трохи хутра. Тепер воно дісталося гостеві.

Послав опецькуватого молодика, свого челядника Путяту, виглянути. Той збіг на прибережний пагорб, довго мружився, дивився в бік селища.

— Не видно, — сказав, повернувшись. — Хіба, може, он там, де вогнище?..

Гість ще трохи пождав, далі поправив на голові шапку, яка весь час зсувалася йому на лице, обсмикнув кабот і рішуче подався на моріг. Уже віддалившись, гукнув сердито челядникові:

— Ти ж гляди, щоб течія човен не знесла!

— Не знесе — я сяду в нього.

"Еге ж, тут-таки він", — ще здаля побачив гість у колі високого Векшу.

Підступив до гурту, смикнув молодика за рукав, мовив докірливо:

— Пора, пора в дорогу, вже скоро й небо визоріє…

Векша підхопив на горбку свитку, востаннє поцілував отцю і матері руки, вклонився товариству, переплигнув ще раз через вогнище, щоб відігнати від себе все лихе, якщо воно до нього причепилося, і рушив слідом за гостем.

— Не барися ж, повертайся скоріше, — наказував отець.

— Бережи себе, дитино моя, — просила мати, витираючи сльози.

— Дивися, дівчат наших не сироти! — гукали жартома йому хлопці.

— Та чужачки не приводь! — і собі кидали навздогін дівчата.

КИЇВ

У Тетереві вже спадали весняні води. Ще недавно вони заливали луки й болота, вирували на заворотах. Зараз же то тут, то там виступали острівці, вибродили на сухе товстоногі кучеряві верби-жалібниці та стрункі явори, на нижнє гілля яких начіплялися жмути зчорнілої торішньої осоки та довгих потрощених стебел очерету. Вгамовувалась і примхлива течія.

Гостеві, певно, неоднораз доводилося плавати Тетеревом, він знав кожне селище, кожну весь[6] побіля річки. Навіть тоді, коли тих і не видно було, вказував на берег: "Отам, за ліском, Порубичі. Тут, під горою, Яружичі…"

Векша все питав його, чи скоро вони випливуть у Дніпро. Гість обіцяв: "Скоро, скоро", а насправді дісталися до нього лише опівночі.

Це сталося трохи несподівано для Векші. Він у той час так був задумався, замріявся, що аж очі приплющив. Коли ж відчув, як течія крутнула човном, а весло почало заносити, і розплющив очі, то довбанка вже стрімко мчала попід правим, повитим сутінками берегом широкої річки. Лівого зовсім не було видно.

— Ось ми й на Славутичі, — повідомив гість, хоч міг цього й не казати — Векша й сам одразу догадався про те.

"Леле, який же він могутній, який гарний, цей Дніпро!.." — захоплено роздивлявся довкола Векша.

Минуло небагато часу, як небо почало світліти, а зорі на ньому блякнути.

Зіпершись на стернове весло, Куделя підвівся й погукав до зустрічних рибалок, чи не чули вони, з яких земель уже пропливли гості на Київ.

Рибалки відказали: новгородяни пройшли чотири дні тому, любечани й смоленці раніше.

— А чернігівці? — запитав гість.

Про чернігівців рибалки не відали — адже ті пливуть Десною, а Десна вливається в Дніпро під самим Києвом, хіба того не знає Куделя. Вісті занепокоїли гостя.

— І треба ж було так гаятися! — вголос дорікав собі. — Недарма кажуть: хочеш вівцю стригти, випередь вовка. Те й вийшло. Все забрали тіуни загребущі. Скільки-то часу довелося потратити, поки роздобув хутро. А тепер ще, може, і в похід запізниться.

Цього року Куделя трохи запізно вирушив з дому — хвороба синова затримала. Княжі та боярські люди вже встигли зібрати з смердів данину, та й інші гості побували в ловців. А після них звісно яка міньба! Тож Куделя й забарився на своєму промислі.

"Невже мені не пощастить побачити тієї Греччини?" — журився й собі Векша.

(Продовження на наступній сторінці)