«Векша» Борис Комар

Читати онлайн історичну повість Бориса Комара «Векша»

A- A+ A A1 A2 A3

Тільки порівнялися з волхвами, ті вмочили кропила в казанки й рясно бризнули ще теплою кров’ю на човен, на гостя, на веслярів.

Коли всі судна були освячені волхвами, на поміст з’їхав конем князь Ігор. Простягнувши руки до неба, він благав у богів удачі для походу, обіцяв їм щедре пожертвування після щасливого повернення. А на кінець закликав походян до смиренності й покори своїм богам.

Судна почали лаштуватися на річці в тому ж порядку, як і підпливали до волхвів: попереду князівські, потім воєводи і бояр, за ними човни гостей, спершу багатих, далі бідніших.

Куделина однодеревка опинилась майже в самому кінці.

Заграли в ріжки гудаки. Похід рушив з Почайни до Дніпра.

У ПОХОДІ

Біля Витичева[29], у довгій затоці, де збирались у далеку путь гості-гречники[30] руських земель і куди прибули надвечір кияни, закінчували вже готуватись до походу. В просторій улоговині всюди куріли вогнища, лунали голоси, дзвеніли сокири, пахло смолою, паклею, метушився заклопотаний люд. Хто конопатив чи досмолював човна, хто перекладав у ньому поклажу — всі дбайливо споряджались у довгу мандрівку.

Куделя, готовий хоч зараз вирушити в дорогу, поважно сидів на кормі однодеревки й розмовляв з такими ж поважними, як і сам, сусідами. Свого теплого кабота й соболиної шапки він не знімав, хоч було надто душно. Певно, вважав, що так має статечніший вигляд.

Його веслярі блукали по узбережжю.

Путята був похмурий, мов сова ополудні. День видався тихий, хоч мак сій, вітрила звисали на щоглах, як ганчір’я, весел гребці не сушили до самої затоки. Тож Путята й натер собі на руках пухирі.

Векша, зустрівши серед походян світловусих варягів, яких бачив на торжищі біля Яни (бо, певно, таки вони хотіли поглумитися над нею), дуже зрадів, що ті не залишилися в Києві. Вдоволений цим, простував поміж вогнищ, стежив за тим, що діялося в затоці, і все розпитував досвідченішого приятеля — хто з якої землі, які там звичаї, хто що везе в Царград.

Помітивши на одному великому човні закованих у ланцюги людей, що сиділи, схиливши нечесані голови, зупинився.

— А то хто такі?

— Полоненики, — неохоче відповів Путята.

— Полоненики?! Куди ж їх везуть?

— За них у Греччині добре платять. Векша жахнувся:

— Як, і наші продають людей?!

— То не наші везуть. Варяжини десь у битві їх здобули, — пояснив Путята. — Кого посікли, а цих у полон узяли. Ті заброди, як і печеніги, до всього жадібні — і до грабунків, і до розбою, і до торгу…

— Чого ж вої чи гості за них не заступляться?

— Не хочуть, мабуть. Кого не пече, той не знає, що то боляче. Ці ж полоненики — не русини. Та й варяжини оті не слугують у нас. То вони тільки упросилися разом із нами в Греччину йти. У них своя земля є, і князь свій…

— Ні, ти тільки подумай: продавати людей!.. Та ще в ланцюгах, мов псів надвірних… Що ж ромеї з ними робитимуть?

— Що захочуть, те й зроблять. Присилують задарма слугувати їм, поки ті не помруть.

Куделя навіть розсердився, коли Векша висловив і йому своє обурення.

— Не сунь у чужий чревій ноги! Затям собі: ти — наймит і нікому ні в чім не переч, хто б він не був, варяжин чи наш. Як є голова, то й носи здоровий…

Звечора, коли полягали спати, Векша довго ще не міг заснути, все думав про тих нещасних бранців. Ну ось він: помандрує, поплаває й повернеться додому. їм же, певно, ніколи не вдасться побачити рідного краю, своїх матерів, отців, братів, сестер, дітей… Які ж бо жорстокі ті варяги!.. Та й руські вої і гості добрі — не хочуть, бач, заступитися за полонеників. Заступитися… Он Куделя уже раз заступився — викупив у печенігів Путяту й зробив із нього собі холопа довічного.

Затоку покинули вдосвіта, коли тільки благословлялось на світ. Судна довгим ключем розтяглися по річці. Перед вели кияни, за ними новгородці, далі чернігівці, любечани, смоленці, полочани, в кінці пливли варяги.

Все навкруги було повите світанковою сутінню. Місяць, що висів у небі, наче величезна серга, ледь-ледь розсівав сріблясту порошу. Та ось із-за далеких лісів виглянув Даждьбог-сонце. Дихнув легкий вітерець, розвіяв ріденький вранішній туман — і походянам відкрилося прекрасне видиво.

Попереду, скільки сягало око, котив свої води Дніпро-Славутич, стриманий, лагідний, але могутній, невпинний. З обох боків пропливали береги. Правий — осяяний сонячним промінням, з віковими лісами, стрімкими кручами й глибокими яругами, а лівий — ще тьмяний, з розлогими осокорами, старезними вербами, порослими шелюгою островами й зеленими левадами.

Мовчать походяни, мовчать береги, мовчить Дніпро. Хіба що зрідка хлюпне невлад опущене у воду весло, кигикне над головою річкова чайка та зареве, немов у ріг ратний засурмить, на водопої олень-рогач.

Векша дивився в чисту дніпрову далечінь і все думав про Яну. Як це добре, що він стрів її, адже міг і розминутися. Якби не найнявся до гостя, не приплив до Києва, то навіть не знав би, що є така дівчина на світі. Та, певно, ще й сама Лада[31] помогла в цьому. І справді, ну нехай тоді, на торжищі, побачив Яну, це ще не дивно, вона там часто, мабуть, буває з отцем, і всі її бачать. Але ж увечері, коли на неї варяги напали, не хтось інший, а саме він, Векша, проходив мимо, почув її крик і побіг визволяти… Де вона зараз, що робить, чи думає про нього, як він про неї?.. Довга все ж таки путь до Царграда, це тільки пізньої осені знову побачаться… І з усієї сили загріб веслом, немовби це могло прискорити подорож.

Проте хоч і сумував за Яною, а мандрівкою своєю був задоволений. Тільки тоді, коли згадував про полонеників, яких варяги везли на продаж, хмурився, неприязно поглядав на Куделю.

Гість увесь день мовчки сидів при стерні, хіба що буркне веслярам, аби не вельми гнали однодеревку, щоб вона часом не наштовхнулася на передній човен. Лише надвечір, коли на лівому березі засиніли дими, заблищали іскри від вогнищ, озвався:

— Переяславська земля. Там ночуємо. Ждуть уже нас переяславці, у Греччину разом попливемо…

Наступного дня ще здалеку побачили високу надбережну могилу. На тій могилі походжало двоє зі списами, третій пас унизу коней.

— Ото і є край нашої землі, — сказав Куделя.

— Край? — з подивом перепитав Векша. — А чия ж вона далі?

— Нічия, дике поле, хоча й була колись наша. Уличі там сиділи. Та прийшло плем’я кочове, стало грабувати, люди настрахалися, повтікали. Тільки де-не-де у гаях-перелісках оселі ще зустрічаються. Тепер улицькі обійстя і лядини[32] травами поросли, стало поле кочовищем для печенігів. Та й наші інколи туди заходять. Простір великий, розминутись є де.

— Що воно за плем’я — оті печеніги? Які вони?

— Народ бездомний, з худоби та грабунків живе. Де напне собі шатро, там і дім йому. Худоба траву витолочить — далі мандрує… Кляті дуже!.. Мечі в них короткі, односічні й криві. Щити — мов бубни, із шкіри бичачої роблять, вдвоє, втроє складають, щоб міцніше було. І круглі такі, як бубни. Луком цілять добре, на льоту збивають. А ще краще вміють петлі волосяні кидати. Жбурне ото, вона й обів’ється навколо шиї. Далі смиконе — вершник і полетить сторчака з коня. Тут уже перебувало тих племен усяких чимало. Коли я був отакий, як оце ти з Путятою, мимо Києва, попід горою, яку називають тепер Угорською, йшло плем’я угрів. Воно подалось тоді до Дунаю та там і осіло. А ще раніше обри були, хозари заходили. Ці ж, печеніги, слідом за уграми примандрували.

Куделя замовк, вмостився зручніше на своєму сидінні. По цьому мовив осудливо:

— Богів наших не визнають. Даждьбогу, Перуну, Велесу жертв не приносять. Поклоняються своїм, а більше зорям та знаменням усяким небесним.

— І багато їх, цих печенігів?

— Навіть не злічити, як бджіл повесні. Взимку сидять біля моря, де тепліше, влітку ж, як там вигорить трава, сюди підходять, коней, худобу нам продають, а неоднораз було, що й на весі наші по українах нападали, людей кривдили.

Векша вдивлявся в нічийну землю, що вже вкривалася сутінками.

Це ж колись і Путята тут десь жив, у гаю біля Дніпра-Славутича. Лишили його печеніги оселі й рідні. Ще добре, що до своїх попав, хоча й холопом. Багато, ой багато лиха завдають Русі зайди-чужинці!..

Зазнав од кочівників лиха і дідусь Векшин. Не від печенігів, а від хозарів.

Розповідав, молодиком іще був, як наскочили вони на селище. Він саме пас коло озера корів, загледів чужаків, плигнув у воду, сопілку в рот і так просидів під водою, доки й не зникли ті.

Повернувся в селище, а там хижі й кліті спалені, посічених багато лежить, живих, певно, в полон повели, збіжжя, худобу забрали. Лише кури никають на порожніх дворищах. їх-бо, курей, не змогли переловити хозари. Та ще веприк оскаженілий гасає. Стріл у ньому, ніби голок на їжаку. Хозари, бач, і не їдять веприни, а його все одно хотіли вбити, щоб він нікому не дістався.

Пождав день, другий, думав — може, хтось іще вернеться додому, але ніхто не прийшов. Поплакав, посумував, далі розгріб завалену пічурку, в якій до нападу весь час незгасно горів Перунів вогонь, наклав у корчажець жеврила й попростував на полуніч.

Невдовзі лучилось йому селище біля Тетерева, там його й прихистили добрі люди.

Вогонь, що його приніс із собою дідусь, був не звичайний, а дарований самим Перуном. Його всі лихі духи бояться.

(Продовження на наступній сторінці)