Після цього я, звичайно, більше не наважився просить його допомогти розв'язати задачу. Пішов до Ігоря, і ми вдвох розв'язали її.
ДРУЗІ,
я так розумію, це коли один одному віриш, один одного шануєш, завжди виручаєш з біди і нікому не даєш покривдити. А ще друзі повинні бути вірними, чесними і справедливими.
Саме такими друзями були й ми з Ігорем Дзьобиком.
Правда, недавно я був засумнівався в його дружбі.
Сталося це в кінці червня, перед самим моїм днем народження.
Щоранку цього дня мама пекла великий смачний пиріг з полуницями, я запрошував своїх товаришів зі коли і з двору. Ми їли пиріг, цукерки, горіхи, пили шоколад, чай, грали в усякі цікаві ігри й дивилися телевізор.
А ще тато, мама і Оксана вручали мені подарунки. Що збиралися подарувати цього року тато й Оксана, не знав. Мама ж хотіла (Оксана сказала по секрету) купити роликову дошку, бо у багатьох хлопців, і в Ігоря теж, є роликові дошки, а в мене немає.
З нетерпінням чекав я дня мого народження.
Несподівано маму послали по роботі в термінове Відрядження. Мама обіцяла повернутися до неділі — саме на неділю випав у цьому році мій день народження. І раптом вона зателефонувала в четвер увечері й сказала, що змушена затриматися у відрядженні. Вона заздалегідь привітала мене і, як завжди, попросила допомагати татові по господарству й не кривдити Оксану.
Я радий був, що мама привітала, подякував їй за те і пообіцяв поводитися добре. А потім мені стало сумно. Це ж, якщо мама не повернеться, не буде смачного пирога, не буде таких, як завжди, веселощів і роликової дошки теж не буде.
У п'ятницю Ігор і Володька, тільки побачили мене, одразу помітили, що я засмучений, і почали розпитувати — чому? Я розповів.
— Було б чого журитися! — сказав Ігор. — Ну, і не буде пирога, й не треба. Обійдемося без нього. А веселощі будуть, не хвилюйся! Хіба ми коли-небудь нудьгуємо, як збираємося разом? Ось тільки роликову дошку тобі доведеться почекати, мабуть, аж до наступного дня народження…
— А може, мати привезе її з відрядження! — висловив своє припущення Володька.
Словом, хлопці втішали, як могли, і я повеселішав. Знову нагадав їм, щоб вони не забули, прийшли до мене в неділю. Запросив ще й інших своїх друзів та приятелів.
Кажу — повеселішав. Правильно. Але ненадовго…
У суботу заходжу в клас, бачу — Ігор з Володькою розглядають щось у картонній коробочці. Побачили мене, одразу закрили її і сховали в парту.
"Чого це вони від мене криються?" — здивувався я.
Підійшов зніяковіло до них, запитав:
— Що там у вас?
— Де? — повернувся до мене Ігор.
— У коробочці, яку ви заховали в парту.
— А-а… — зам'явся він і перевів розмову на інше: — Мати більше не дзвонила?
— Не дзвонила! — розсердився я і відійшов, ображений.
"Подумаєш, знайшли якийсь непотріб і не хочуть показувати… Ну й милуйтеся ним самі, мені байдуже…"
Проте, якщо сказати відверто, було зовсім не байдуже. Не тому, що хотілося побачити, що в них у коробочці. Воно мене не дуже цікавило. Я обурився тим, як хлопці повелися зі мною.
Надто було образливо на Ігоря: найближчий друг — і щось приховує від мене. І з ким? З Володькою, з яким приятелює усього кілька днів і то завдяки мені, бо це ж я їх здружив, запросивши обох до себе на день народження.
Ні, я не сердився, що Ігор заприятелював з Володькою. Ну, заприятелював, так заприятелював, хто заборонить? Володька — хлопець нормальний. Вчиться добре, веселий, справедливий. За це всі його люблять і обирають то ланковим, то старостою класу. А ще й спортсмен. Ніхто в класі не вміє так виконувати різні вправи на турніку, як він. З ним цікаво приятелювати. Але ж і старих друзів забувати не можна!..
На всіх уроках я сидів мовчки, хоча Ігор і пробував завести зі мною розмову. І під час перерв теж уникав його. А Володька — той сам обминав мене, певно, відчув, що завинив, і йому було соромно.
Після уроків я довго блукав дніпровськими схилами і гадав: заспокоюся, забуду образу. Та чомусь все одно не міг ні заспокоїтися, ні образу забути.
Коли повертався під вечір додому, наткнувся на Сергія Потапенка, який поливав з відра кленочок. Мабуть, все-таки зрозумів, чого ми з дядьком Павлом сміялися, як він хвалився деревцем. Тепер Сергій сам доглядає його. І перестав гніватися на нас з дядьком Павлом.
— Ти в кіно був? — запитав Сергій, побачивши в мене портфель.
— Ні, ходив понад Дніпром. Чогось голова розболілась на уроках.
— Хочеш, таблетку винесу?
— Не треба. Сама перестане.
Сергій вилив під кленочок усю воду, поставив на землю відро.
— Що, в тебе іменини?
— Звідки знаєш?
— Ігор і Володька казали, що ти їх запросив до себе на завтра.
— Та запросив… — скривився я. — Хочеш, приходь і ти. Тільки пирога не буде. Мама у відрядженні.
Мені хотілося розповісти Сергієві про Ігоря і Володьку, але я стримався. Ще подумає — розкис, нюні розпустив… Поговорили про те про се, і я пішов додому.
У нашому дворі на асфальті було намальовані пройдою великі криві класи. Перед ними, як журавель одній нозі стояла Оксана з биткою в руці. Побачила мене, вигукнула:
— Ага, а я щось знаю!
— Ну, і знай собі на здоров'я, — відмахнувся я.
Але Оксана не вгамувалася і далі, неначе папуга вигукувала: "Ага!.. Ага!.. Ага!.." Одначе, що вона знала не казала. І тільки тоді, коли я вже заходив в під'їзд, крикнула:
— Он Ігор з Володькою казали… — і затнулась.
Мене її слова ніби лозиною шмагонули.
Повернувся, підійшов до неї і загрозливо спитав:
— Що вони казали?
Та Оксана, зморщивши свого гострого носа, відказала єхидно, щоб подратувати мене:
— А нічого!
Я спересердя штовхнув її. Вона стала на обидві ноги, показала мені язик, кинула битку в найдальшу клітинку-клас і застрибала, приспівуючи:
— Ромко-дурко! Ромко-дурко!..
— Ось я тобі дам "дурка"! — кинувши портфель, погнався я за нею.
Мабуть, добряче відлупцював би, та раптом у двір на повній швидкості заїхав Ігор на роликовій дошці. Він, хвацько розвернувшись, зіскочив з дошки й підштовхнув її до мене.
— Ну, як? Скажи, гарна, хоч і саморобка?
Очі його світилися захоплено.
Я пригадав Сергія Потапенка, коли той хвастався кленочком, і зневажливо відповів:
— Так собі… Бувають і кращі…
Навмисне не похвалив, щоб не задавався. А насправді вона була просто чудова: всі чотири коліщата в підшипниках, обтягнуті пругкими гумовими обідками, зручна, лише не пофарбована дощечка для ніг.
— Та ти придивись, придивись! — не відставав Ігор. — Такої ні в кого нема!
— І навіщо вона тобі? У тебе ж є уже одна. — Нічого, — усміхнувся Ігор, — і ця теж знадобиться.
— А де ти її взяв?
— Зробив.
— Сам зробив? — не повірив я.
— Ні, не сам. Дехто помагав… — мовив загадково. — Залишилося тільки дощечку пофарбувати. Тобі який колір більше подобається — червоний чи зелений? Володька каже, що зелений буде гарніший.
"Ясно, ясно, хто йому помагав…" — здогадався я.
І таке зло мене взяло…
— То й цілуйся зі своїм Володькою! — процідив і крізь зуби, підхопив портфель і подався до під'їзду.
— От дивак! — прокричала мені вслід Оксана. — Ромко-дурко!
Тата дома не було. На столі лежала записка — пішов у гастроном за покупками.
На плиті у каструлі стояв ще теплий борщ, на сковорідці — котлети. Це тато сам приготував. Він у нас чудовий кулінар, уміє не гірше мами готувати різні страви. Однак їсти мені не хотілося, хоч від ранку не їв. Сів за уроки. Але в голову нічого не йшло, і я відклав книжки.
Згадав про Оксану. Треба піти до неї і випитати, що їй наговорили про мене Ігор з Володькою.
Та Оксани у дворі вже не було. Подружки сказали: пішла з Ігорем до Володьки.
Знову Володька… Відчув, що можу зненавидіти його. Всі прикрощі почалися через нього, тільки через його.
Темніло. Оксані пора бути вдома, а її все нема й нема. І чого ото попленталася до Володьки?
Я неквапливо йшов вулицею, сподіваючись зустріти Оксану, коли вона повертатиметься додому. Раз пройшовся, вдруге, втретє — а сестри все немає!
Уже зовсім стемніло. Що робити? Тепер мені від тата перепаде. Може, зайти до Володьки? Але дуже не хотілося його бачити.
Володька жив на першому поверсі. Вікно його кімнати світилося, через відчинену кватирку долинали голоси.
Цікаво, про що вони розмовляють?
Я підійшов до вікна, вхопився за карниз, підтягнувся й зазирнув у кімнату.
"О-о, і Сергій там! І його, бач, заманили…"
Оксана стояла біля хлопців, тримала в руці якийсь паперовий згорток. Вона щось сказала, і всі засміялися. Я не почув її слів, але чомусь був певен, що вони кепкують з мене. Від пекучої образи хотілося крикнути їм щось зле, дошкульне…
Грюкнули вхідні двері. Я відскочив од вікна, перебіг на протилежний бік вулиці й сховався в тінь під деревами. Не піду до Володьки! Чекатиму, поки Оксана сама вийде.
(Продовження на наступній сторінці)