Я сидів у затишній теплій кабіні, відповідав на його запитання, обіцяв ще частіше провідувати свого друга і дивувався, чого це дядькові Павлові захотілося мене теж підвезти. Адже я не просився. Чудний якийсь!..
Врешті зважився, запитав:
— Дядю, чого ви мене везете?
— Що, що? — не зрозумів дядько Павло.
— Ну, чого ви захотіли підвезти мене додому?
— А-а, ти он про що, — усміхнувся він, не відводячи очей від дороги. — А ти думаєш чого?
— Не знаю.
— Тоді подумай ще, може, догадаєшся.
Думав я, думав, але здогадатися не міг.
Та яка б там була причина, мені все одно приємно, що він так зробив.
Пообідавши, я зайшов до Ігоря. Йому вже покращало, температура була нормальна, горло не боліло. Лікар сказав, що днів через три-чотири можна йти до школи, Я розповів про шкільні новини, продиктував домашні завдання і пообіцяв увечері ще навідатися, як приведу Оксану з дитсадка і мама повернеться з роботи. Потім я вийшов на вулицю погуляти.
"Москвич" все ще стояв у дворі, а засмучений дядько Павло ходив довкола нього і щось шукав. Виявилося, він завів ручкою машину, прогрів мотор і хотів уже їхати, але несподівано кудись поділася заводна ручка.
— Це яка ручка — така залізна, покручена? — запитав я.
— Еге ж, залізна, покручена, — повеселішав дядько Павло. — Ти звідки знаєш? Бачив десь?
— Угу, — кивнув, — у кабіні бачив. Вона під ногами в мене лежала, як ми сюди їхали.
— А-а, — знову спохмурнів дядько Павло. — Я гадав, може, ти в когось із хлопців бачив. Так наче тут не було нікого. І де вона запропастилася?..
Він ще трохи пошукав, але ручки так і не знайшов. Поїхав без неї.
"А справді, куди вона могла подітися? — дивувався я. — Не інакше, як у снігу десь лежить. Дядько Павло поклав її, хуртовина й замела".
Попросив у двірника лопату, почав розгрібати сніг у тому місці, де стояла машина.
Ось лопата наткнулась на щось тверде. Відкопав. Цеглина. Потім вийняв із замету поламаний спортивний обруч. Раптом — дзень! — вона, ручка, та самісінька, яку бачив у кабіні.
Хотів однести її Ігореві, щоб він передав батькові, але передумав і забрав до себе додому. Захотілося самому віддати.
Коли посутеніло, дядько Павло приїхав з роботи. Я загледів із вікна машину, схопив ручку й вибіг надвір.
— Ось вона, я знайшов, — простягнув дядькові Павлові.
Він дуже зрадів, похвалив мене:
— От молодець, от молодець!.. Узимку без неї ніяк не можна. Мотор холоне, доводиться прокручувати ручкою. А ще акумулятор слабенький.
Радів і я, що поміг дядькові Павлові.
Він помітив це, усміхнувся, як тоді в машині, й запитав:
— Ну, так ти, думаю, тепер уже зрозумів, чого я тебе додому підвіз?
— Ні, — похитав головою, — не зрозумів.
— Гм… Ну, добре, тоді скажи, навіщо ти шукав оцю ручку?
— Вона ж вам потрібна…
— Звичайно, потрібна. Та я не про це. Як би простіше пояснити?.. Скажи: тобі приємно було, коли я тебе віз?
— Приємно.
— А зараз, коли ти ручку мою знайшов?
— І зараз приємно.
— От бачиш. І мені так само приємно і тепер, коли ти мені поміг, і тоді, коли я тобі поміг.
Дивись, таж правду дядько Павло сказав. Як же я сам не здогадався?..
ВЕСЕЛА ДОРОГА —
ми так ми називаємо бруківку в старому провулку, в якому живуть Володька Струк і його сусід — жаднюга й не хвалько Сергій Потапенко з п'ятого класу.
Чому "весела"?
А ось послухайте.
Коли нам з Оксаною дідусь і бабуся подарували санчата і я вийшов з ними на вулицю, одразу звідкись появився Володька. Підбіг, кивнув на санчата:
— Твої?
— Мої.
— Давай разом кататися. Ти мене повозиш, я — тебе.
— Давай. Але спочатку ти мене везтимеш.
Я побоювався, щоб Володька не обдурив. Он Сергій Потапенко попросив у мене електричного ліхтарика, світив цілий вечір. Обіцяв за те зробити стрілячку і не зробив. Сказав, що не знайшов такої, як треба, трубочки.
Та Володька, як видно, не збирався обманювати.
— Нехай буде по-твоєму, — погодився він.
— Де ж ми кататимемось? — спитав я.
— Хочеш на веселу дорогу?
— Куди, куди?
— У мій провулок. Туди всі наші пішли.
— А чого там весела дорога?
— Поїхали — взнаєш.
Ми вдвох ухопили санчата за мотузок І помчали вперед.
Біля повороту в провулок Володька спинився, знову перепитав:
— Значить, домовились, я тебе везу до того кінця провулка, а ти мене назад, сюди?
— Домовились.
— Ну, тоді сідай.
Я умостився на санчатах, скомандував:
— Поганяй!
Володька смикнув мотузок, повернув за ріг, дико вигукнув:
— Розступи-ись!.. — і подався дорогою, яку чомусь назвали веселою.
Дорога ж була звичайнісінька, таких ще трохи лишилося в старих районах Києва. Вузька, крута, вимолена каменем. Весною, влітку і восени по ній зрідка їздять машини, мотоцикли, а зимою обминають, бо вона занесена снігом. Зате дітворі тут — розкіш! Катаються на лижах і санчатах з ранку до вечора.
Хлопці й дівчата, вчувши Володьчин крик, оглянулися й побачили мене на санчатах.
— Ура!.. Новачок! Новачок! — і одразу розступилися, пропускаючи нас.
Володька біг в'їждженою колією вниз. Санчата легко мчали згори. Він лише тримався за мотузок та стерігся, щоб не спіткнутися і не впасти.
Мені аж дух забивало від швидкої їзди. Розпашіле обличчя кололи іскорки-сніжинки, в грудях приємний холодок. Здавалося, їхав би і їхав отак безкінечно.
Та, на жаль, спуск скоро закінчився, дорога вирівнялася, добігши до іншої, широкої, асфальтованої.
— Ху! — видихнув Володька й повалився на кучугуру.
Я встав із санчат і присів біля нього.
— Здорово! Правда?
Він так задихався, що не міг відповісти, тільки головою кивнув. Коли ж віддихався, то повернув санчата в протилежний бік, сів на них.
— Ну, тепер вези ти.
Я взявся за мотузок, смикнув санчата, глянув наперед і зупинився.
— Куди везти, нагору? — спитав здивовано.
— Угу, — кивнув Володька.
— Ні, краще і я звезу тебе вниз! Як ти мене.
— Навіщо? — знизав плечима Володька: він мовби ще більше здивувався, ніж я.
— Таж нагору важко везти…
Дітлахи, що зібралися довкола нас, засміялися.
— Е ні, — заперечив Володька. — Вези, як домовились!
Лише тепер я зрозумів: Володька все-таки перехитрив мене.
— Тоді давай двічі звезу тебе згори, — запропонував йому.
Був певен: він погодиться.
Але Володька стояв на своєму, вимагав:
— Вези, нагору!
Мені дуже не хотілося бути в дурниках.
"Може, взагалі відмовитись? — міркував гарячково. — Це ж несправедливо!.. Ні, не можна, — обіцяв же. Всі і так уже регочуть, що пристав на таке, а якщо відмовлюся — то й зовсім засміють і нечесним обізвуть… А що, коли?.."
Я ступив до Володьки, шепнув йому на вухо.
— Пхи! — закопилив він губу і проказав навмисне голосно, щоб усі чули: — Не треба мені твого ліхтарика. Не викручуйся, вези!
Що було робити? Довелося скоритись. І я потягнув санчата нагору.
Слідом за нами рушив і веселий, гомінкий гурт.
"Ну, зажди, зажди, я тобі колись помщуся! — закипала в мене образа на Володьку. — Ох і помщуся…"
Спершу було неважко — дорога спочатку підіймалась полого. Потім усе стрімкішала й стрімкішала. А далі й зовсім стала крута. Я спинився перепочити, ну але Володька замахав руками:
— Хіба це їзда? Я не відпочивав, коли тебе віз, і ти не відпочивай! Тягни!
Всі знову засміялися. Я також усміхнувся, аби не подумали, що образився, і потягнув далі.
Коли ж ненароком спіткнувся і мало не впав, підпихати санчата взялися дівчата. Та Володька їх відігнав:
— Ану киш! Мені ніхто не помагав, і йому не помагайте! Нехай сам…
Тепер сміх уже не вгавав. Навіть малюки-дошкільнята, які не відразу збагнули, що й до чого, теж почали хихикати, підстрибувати довкола нас. Ну просто як у цирку.
І сталася дивина! Я і сам незчувся, як розвеселився.
Що мене тоді розвеселило — і зараз не збагну. Чи то загальний сміх, чи Володьчині жарти-дотепи? А може, те, що я згарячу піддався на його підступну, але і зовсім не образливу умову. Адже лише це одне уже може розвеселити.
Де поділася моя неприязнь до Володьки, до всіх хлопців та дівчат. Сміявся разом з ними. І це навіть сили мені додало. Перекинув мотузок на груди, попідруки, напружився і почав дертися нагору. То нічого, що впрів і захекався, зате видерся без будь-чиєї допомоги. Сам!
Володька прудко підхопився з санчат.
— Ну, тепер зрозумів, чого дорога називається веселою?
Я незлобливо штовхнув його кулаком під бік:
— Зрозумів.
(Продовження на наступній сторінці)