Вона зіскочила з стільця, взяла ложку, вийняла з банки велику чорну сливу. Ох і смачна, видно!.. Але Оксана все одно їсти не буде — не можна, мама сердитиметься. Хіба що лизне язиком — та й годі…
І в наступній банці, яку вона відкрила, було сливове. Далі були банки з абрикосовим, полуничним, смородинним. Щоб часом не помилитися, Оксана з кожної набирала по ложці — перевіряла…
Як перевірила всі банки, знову позакривала їх кришками, облизала ложку, стілець поставила на місце. А тут саме і я повернувся додому. Зайшов на кухню її одразу почав пильно придивлятися до Оксани. Вона аж знітилася.
— Може, думаєш, я варення брала, еге? — спитала, примруживши очі. — Так от, не брала. Я тільки рахувала банки і перевіряла, яке в них варення. Знаєш, скільки з нас?..
— Зажди, зажди! — перебив я її. — А що це в тебе на носі, на лобі?
— Де, де?
Оксана тернула рукою себе по обличчю, а воно й справді було у варенні.
Оксана сама здивувалася, звідки в неї взялося на носі й на лобі варення. Хіба, може, залишилося з самого ранку, як пила чай? Але ж вона умивалася аж двічі після того…
— Добре, не виправдовуйся, — сказав я. — Іди ще раз умийся!
Оксана нічого не відповіла. З похиленою головою покірно пішла у ванну.
Коли вмилася, вона призналася мені, як все сталося.
Попросила тільки, щоб я не розповідав про те ні мамі, ні татові. Боялася, що мама буде її лаяти, а тато кепкуватиме.
Я пообіцяв мовчати, але з умовою: нехай вона поклянеться, що такого більше з нею не трапиться. Оксана поклялася.
Історію з варенням я, звичайно, утаїв од мами. Бо, коли бути справедливим, то теж винен: не послухався її і залишив Оксану вдома саму. Хоч розповісти, може, й треба було.
Нехай мама знала б, яка в неї улюблениця-доня, і більше не дорікала мені, як ото дорікнула колись: Оксана, мовляв, і слухняніша, і ввічливіша, і працьовитіша за мене.
Мама давно сказала це, мені ж і досі кривдно. А винуваті в тому
ГРУШІ — ДВІ І ОДНА
Якось ми з Оксаною сиділи на лаві у сквері. Повз нас стежкою пройшла бабуся. В одній руці вона несла кошик з грушами, другою спиралася на сукувату палицю.
Спіткнулася бабуся об камінець, що лежав на стежці, і мало не впала. А кошик не втримала, випустила з рук, і груші розсипалися.
— От лихо! — скрушно зітхнувши, мовила бабуся.
Відкинула палицею камінець і заходилася збирати груші.
Тільки їй, старенькій, важко було нахилятися. Та ще й недобачала: мацає, мацає рукою навколо себе, поки знайде якусь грушу.
Я підійшов до бабусі і почав показувати, де вони лежать.
— Ось… ось… — тикав пальцем. А коли бабуся мацала не там, куди показував, то аж сердився — Та не там! Ось тут!
До нас підбігла Оксана. Але вона не стала підказувати. Присіла навпочіпки, швиденько визбирала груші у фартушок і висипала в кошик.
— Всі? — спитала бабуся.
— Всі! — дружно відповіли ми.
— Спасибі, дітки, що помогли, — подякувала і простягнула нам груші.
— Це тобі, дівчинко, — бабуся дала Оксані дві здоровенні з рум'яними боками груші. — А це тобі, хлопчику… — В руці у мене опинилася одна груша, також велика й рум'яна.
Бабуся ще раз подякувала, попрощалася й пішла далі.
Ми раді були. Одразу ж побігли додому розповісти мамі, як допомогли старенькій і які гарні груші вона дала нам.
Мама теж раділа, що в неї такі виховані та чемні діти.
— Молодці, молодці! — хвалила.
А потім помітила, що в Оксани дві груші, а в мене одна.
— Ти уже встиг з'їсти другу? — спитала мама.
— Ні, не їв, — відповів я. — Бабуся дала Оксані дві, а мені тільки одну.
— Чого ж це? — не зрозуміла мама.
— Не знаю… Може, тому, що Оксана дівчина або тому, що мала?
— Та ні, тут щось не те, — не погодилась мама. — Ану розкажіть докладніше, як ви допомагали бабусі.
І ми розповіли.
— Отепер мені зрозуміло, чому вона тобі, Ромо, тільки одну грушу дала, — сказала мама. — А могла б і зовсім не давати.
— Чому? — зніяковів я.
— А ти сам добре поміркуй, — відповіла мама і почала розхвалювати Оксану.
Вона і вихована, і ввічлива, І трудолюбива. Оксана така, Оксана сяка…
Ну, та досить все про Оксану та про Оксану. Треба ж іще й про інших розповісти. І найперше, мабуть, про свого найближчого шкільного друга. Щоб ви знали, який він
ІГОР ДЗЬОБИК
Товаришів у мене багато — у школі, в нашому й сусідніх дворах. Але найбільше я дружу з Ігорем.
Ми живемо в одному будинку, в одному під'їзді, на одному поверсі, навчаємось в одному класі і сидимо за одною партою.
Всі кажуть, ніби ми й схожі між собою — як брати. І справді: обидва біляві, кирпаті, сіроокі, б обох веснянки.
Та в чомусь і не схожі.
Ігор, наприклад, носить черевики тридцять шостого розміру, я — тридцять четвертого, він має зріст метр тридцять дев'ять сантиметрів, я — на три сантиметри нижчий. Зате я вмію, як захочу, ворушити вухами, а в нього ніяк не виходить.
Яка в нас дружба — судіть з такої пригоди.
Коли похолодало і випав сніг, Ігореві купили зелені вовняні рукавички. М'якенькі і теплі-теплі.
Я теж захотів такі самі. Мама купила й мені.
Одного разу на великій перерві ми кидалися сніжками.
Як подзвонили на урок, припинили гру, вбігли в клас, глянули: у мене немає лівої рукавички, в нього — правої.
Наступної перерви майже всім класом їх шукали. Увесь сніг перерили в шкільному дворі і не знайшли.
— Ну, де вона пропала? — сумував Ігор. — Тепер мама буде лаяти…
— І мене… — журився я.
Після того ми неуважно слухали на уроках учителів, все думали про загублені рукавички і про те, як пояснити вдома, де вони поділися.
Мені ще нічого. Мама, звісно, спочатку погнівається, обізве гавою-роззявою, потім пересердиться і знову ж купить інші рукавички. Ще й тато, може, заступиться "З ким, — скаже, — такого не буває?.." Бо минулої зими він також загубив десь, і навіть не одну, а обидві свої шкіряні рукавиці.
А ось Ігореві більше перепаде. В нього мати суворіша і заступитися, мабуть, не буде кому — його ж батько, певно, ніколи не губив рукавиць.
"А що, як віддати йому свою рукавичку? — раптом подумав я. — В нього — права, в мене — ліва. Якраз буде пара!.."
Авжеж, так і зроблю — віддам. Тоді мати нічого не взнає і не лаятиме його.
Але ж Ігор може й не взяти. Звісно, не візьме.
Скаже: "Чого це ти мені свою віддаєш? Бери краще мою".
І, звичайно, він трохи матиме рацію. Я виручу Ігоря, і йому буде зовсім добре. А мені? Мені — гірше. Так хоч одну рукавичку принесу додому, і мама менше гніватиметься. А як жодної не буде, тоді сердитиметься дужче, це ж ясно.
Ні, віддам Ігореві свою рукавичку так, щоб він і не знав про це!
На останньому уроці я непомітно засунув рукавичку поглибше в Ігорів портфель і тішився собі. Ото здивується він, як знайде! Прийде зі школи, повитягає з портфеля книжки і зошити, тоді — зирк! — аж у ньому й друга рукавичка спокійненько лежить…
"Як вона тут опинилася? Мабуть, хтось із хлопців навмисне сховав, щоб покепкувати з мене", — подумає і радий-радий буде, що так щасливо все закінчиться.
Однак вийшло зовсім непередбачене, дивуватися довелося мені.
Коли я викладав удома на стіл із свого портфеля книжки та зошити, то разом з ними витяг і зелену вовняну рукавичку.
Спершу я подумав, що ми з Ігорем переплутали портфелі. Таке вже не раз було, бо вони однакові. Подивився на зошити — мої. Значить, не переплутали.
А як же тоді в мій портфель попала оця рукавичка? Адже я добре пам'ятаю, що засунув її в Ігорів портфель.
Стривай, стривай, рукавичка ж із правої руки. Тепер все ясно!.. Виявляється, Ігор теж хотів мене виручити і поклав свою рукавичку в мій портфель. От сміхота, от комедія!..
Хапаю рукавичку і мерщій до Ігоря.
Тільки відчинив свої двері, як відчиняються двері квартири навпроти. Я тримаю в руці зелену вовняну рукавичку, і мій друг тримає таку ж…
Потім у мене була ще одна історія. Не з Ігорем, а з його батьком, дядьком Павлом.
Обидві історії чимось схожі між собою. Може, тим, що в тій і в тій ідеться про таку звичайну, але важливу річ, як
ПОСЛУГА
Надворі хуртовина.
Зіщулившись од зустрічного вітру, що жбурлявся снігом, ішов я зі школи.
Раптом повз мене прокотив "Москвич" і зупинився. Відчинилися дверцята, з кабіни визирнув дядько Павло.
— Додому? — запитав.
— Додому.
— Сідай, підвезу.
Я швиденько заліз у машину, і "Москвич", порипуючи колесами на снігу, рушив далі.
Дядько Павло стежив за рухом на вулиці й розпитував мене, як навчаюся, чи скоро вже подужаю математику і чи не загубив я знову своїх рукавиць. Просив не забувати про хворого Ігоря, бо він сам удома дуже нудьгує.
(Продовження на наступній сторінці)