— Ти тільки не ображайся. Ми всіх новачків так приймаємо. Думаєш, я не тягнув санки нагору? Ого! Тобі ще повезло — я легкий. А мені попався важчий. Оно Сергій! Заледве дух не вийшов…
Я поглянув на здоровенного, опецькуватого п'ятикласника Сергія Потапенка, уявив, як Володька тягнув його нагору, І співчутливо похитав головою.
— А ти мені ліхтарика пропонував! — згадав Володька. — Коли я віз Сергія, згоден був усе йому віддати, навіть шапку, чоботи, аби він погодився злізти з санчат.
— Твої чоботи на мене все одно не налізли б, — зовсім серйозно сказав густим, як у дорослого, басом Сергій. — Ось татові взув — і то тісні…
Сміх, що починав уже згасати, вибухнув з новою силою. Сміялися всі хлопці й дівчата, й найголосніше, мабуть, я і Володька.
Дорога у провулку і справді була весела.
Але одного разу, як наступила весна і в провулку розтанув сніг, на тій дорозі сталася страшна
ПРИГОДА З КОЛЯСКОЮ
І коли б не Оксана, можливо, ніхто більше не називав би її веселою.
Якось у неділю Оксана зі своїми подружками накреслили в тому провулку на тротуарі класи і тільки хотіли почати гру — з'явився міліціонер.
— Як тебе звати, дівчино? — звернувся він до Оксани.
Вона схилила набік голову й мовби проспівала:
— Окса-ана.
— А вас? — запитав подружок.
— Мене — Олеся.
— І мене — Олеся.
— Гарно вас назвали, — сподобалось міліціонерові. — А ось те, що ви затіяли на тротуарі гру, — це недобре. Тут ви заважаєте перехожим. Малюйте класи у своєму дворі.
— Там хлопці грають у м'яча.
— А ви почекайте. Нехай вони награються, тоді ви.
— Еге, "награються"!.. У них зараз весняні канікули. Ганятимуть свого м'яча до самої ночі, — сказала Оксана.
— А ви їх попросіть.
— Уже просили. Не згоджуються.
— І все-таки тротуар — не місце для гри| — мовив міліціонер і пішов до перехрестя.
Коли він завернув за ріг вулиці, Оксана кинула в першу клітину битку — квітчастий осколок з тарілки — й пострибала на одній нозі. Потім її замінила, спочатку одна Олеся, тоді друга. Перехожим вони старалися не заважати. Як хто наближався, припиняли гру, пережидали, поки пройде.
З'явилася бабуся з дитячою коляскою — дівчата відразу ж дали їй дорогу.
Але старенька, видно, не поспішала. Вона зупинилася коло них, кивнула на коляску:
— Може, й мою онуку приймете до гурту?
— Приймемо, — хором відповіли дівчата й засміялися: бабусина внучка була ще немовля.
Старенька теж усміхнулася, сказала:
— Дякуємо вам. Тільки нехай ми ще трохи підростемо, — і рушила далі.
Дівчата знову почали стрибати.
Раптом вони почули крик:
— Ой лишенько!.. Рятуйте дитину!..
Глянули: бабуся упала на тротуар і не може підвестися. А коляска із немовлям котиться вниз до перехрестя, де мчать автомашини, мотоцикли… І нікому її спинити, бо попереду у провулку нікого немає.
Ох і налякалися подружки! Завмерли й не можуть поворухнутися. Оксана теж, як стрибала на одній нозі, то так і захолола. Проте вона перша опам'яталася, кинулась з усіх сил наздоганяти коляску, яка котилася все швидше й швидше. Ось вона поминула зачинений кіоск, ящик для піску, яким посипали взимку слизькі тротуари, одну, другу тополю. Далі росла старезна товста липа, і коляска котилася прямісінько на неї.
— Ой! — скрикнула Оксана й заплющила очі: за раз коляска стукнеться об липу й перекинеться.
Ні, не стукнулась. Лише черкнула колесом шорсткий стовбур, похилилася набік, звернула з тротуару й вискочила на дорогу.
Тоді Оксана ще хутчіше побігла, аж бант на голові розв'язався і лопотів на вітрі.
Коли коляска вже наблизилась до перехрестя, її побачили перехожі й кинулись навперейми. Та якби не Оксана, мабуть, жоден із них не встиг би спинити… Страшно навіть подумати, що могло б тоді статися…
Оксана наздогнала коляску, вхопила її за ручку й завернула на тротуар.
Сестру оточив натовп. Десь узявся міліціонер, той самий, що не дозволяв Оксані і її подружкам гратися на тротуарі.
Якась товста тьотя з сумкою подумала, що це Оксана випустила коляску з немовлям, і накинулася на неї:
— Ну й гава ти! Трохи горя не заподіяла… Дивуюсь, як батьки доручають отаким няньчити дітей!..
Оксана нічого не відповіла. Стояла біля коляски і ніяк не могла віддихатися.
Та ось до натовпу пришкандибала перелякана бабуся. Вона сильно припадала на ліву ногу.
— Ой лишенько!.. Ой горенько!.. — стогнала вона. — Де моє дитятко?..
Підійшовши до коляски, вгледіла свою внучку живу-здорову й радісно схилилась до неї:
— Ти ж моя пташечко, ти ж моя крихітко…
Бабуся заспокоїлась і розповіла, як підвернула ногу, впала й випустила з рук коляску…
Міліціонер лагідно поглянув на Оксану:
— Ось кому треба дякувати, що врятувала дитину! А ви напалися на дівчинку…
— Еге ж, їй, голубоньці, їй треба дякувати, — підтвердила бабуся.
Тьоті з сумкою стало соромно, що даремно нагримала на Оксану, і вона ніяково позадкувала з натовпу.
— Скільки тобі років? — запитав Оксану міліціонер.
— Шість, — мовила стиха.
— Так ти ж герой!
— Ні, я не герой — схиливши набік голову, відповіла вона й мовби проспівала — Я — Окса-ана.
Вона щиро здивувалася: невже міліціонер не впізнав її чи, може, так швидко забув? Таж він зовсім не давно розмовляв з нею.
Міліціонер усміхнувся.
— Так, так, Оксана… Оксана… Але ти ще й герой. Справжній герой!
"СЕРГІЄВЕ" ДЕРЕВЦЕ
знають майже всі хлопці й дівчата нашої школи і нашої вулиці.
Ще б не знати, коли Сергій Потапенко кожного стрічного веде до маленького кленка, що росте в нього біля воріт, і хвалиться: "Це моє деревце!.."
І того разу було так само. Не встиг я відчинити хвіртку, він одразу:
— Ходімо покажу…
— Твоє деревце? — здогадався я.
— Ага.
— Уже бачив… Краще поможи розв'язати задачу, в мене вона не виходить.
Але Сергій ніби й не почув про задачу.
— Ти бачив тоді, як на ньому були бруньки. А зараз отакенне листя, — він розчепірив долоню.
— І тоді, і тепер бачив.
— Та ти ж не дивився в той бік, як ішов. Я помітив… Ходімо, ходімо, не упирайся! — потягнув мене.
Довелося підкоритися, бо образиться й не допоможе розв'язати задачу. Ох і важка попалася, ніяк не розв'язується! А Сергій, хоч і задавака, математик удовий, найсильніший у п'ятому класі. Для нього будь-яка задача чи приклад — дрібничка. Одне погано: даром нікому не допоможе. Все вигоду якусь шукає. Або щоб похвалили його, або щоб чимось прислужилися, як тоді, коли залізяччя нам віддав.
— Правда, гарний? — зупинився він біля молоденького кленочка.
— Гарний, — погодився я, бо таки справді гарний: стрункий, кучерявий і зелений-зелений.
— Це мій! — запишався Сергій.
Дядько Павло — він саме йшов мимо вулицею — почув нашу розмову й зупинився.
— То, кажеш, твій кленок? — звернувся до Серія.
— Мій! — гордо кивнув головою Сергій.
— А чого він твій?
— Бо мій!.. Нам у школі сказали, щоб кожен учень осадив весною деревце, ну, я і…
— Посадив?
— Еге…
— Молодець! — похвалив дядько Павло. — Виросте кленок — красень буде на весь провулок!.. Розкажи й моєму Ігореві та ось і Романові, як треба сади ти деревця, нехай і вони посадять.
— Уже пізно. Треба ранньою весною саджати, колії на деревах ще немає листя, — зі знанням справи пояснив Сергій.
— Не тільки весною, можна й восени, — зауважив дядько.
— Правильно, можна й восени, коли опаде листя, — погодився Сергій. — А саджати дерева дуже просто… Попросив я тата дістати саджанець, він дістав, викопав отут ямку, поставив у неї деревце, загорнув землею…
— Стривай, стривай! — перепинив його дядько Павло. — Щось я тебе не зовсім розумію… Ану, ясніше роз-тлумач: хто копав, хто ставив, хто загортав?
— Як хто? Кажу ж — тато, — серйозно відповів лев Сергій.
Дядько Павло посміхнувся й далі почав розпитувати:
— А тепер ти доглядаєш кленочок?
— Авжеж доглядаю. Якщо тато чи мама забудуть полити його, я нагадую. А ще наказую бабусі дивитися, щоб його не зламали.
— Ха-ха-ха!.. — засміявся дядько Павло. — Ну й від жартівник ти, хлопче, ну й фантазер!.. Подумати тільки — його деревце!.. Ха-ха-ха!..
— Еге ж, мій кленок! — Сергій здивовано втупився у дядька Павла, не міг збагнути, що його розсмішило.
Тоді не втримався і я, теж зареготав, та так голосно, що аж горобців сполохав з паркана.
Сергій насупився, поглянув сердито на нас, пробурмотів:
— Не розумію, що тут смішного…
А нам стало ще смішніше.
Він образився й перевальцем попростував у двір.
(Продовження на наступній сторінці)