— Ні, не буде сього! — гукали пани. — Цей проклятий хлоп-схизматик поруйнував наші маєтки. Він лютий ворог наш. Порубаємо його тіло на шматки та кинемо псам на сніданок!
Пани з лютістю скинули Нечаєву труну геть набік і, викинувши тіло на підлогу, почали сікти його шаблями на шматочки, коли тут несподівано кинулася до них Пріся Мельничка і, мов божевільна, почала виривати з рук шаблі, гукаючи несамовито:
— Вбийте мене! Вбийте раніше мене!
— Наречена Нечаєва! — сказав хтось, і це зрятувало її од смерті.
Польські вояки зв'язали її й послали до Калиновського.
Про тіло ж Нечаєве зважили так:
— Собаки не їстимуть його! Краще повкидати ці шматки в річку!
Так і зробили. Тільки коли складали порубане тіло козакове в мішок, то голова Нечаєва десь зникла, і, хоч як її розшукували, а так і не знайшли...
ІV
Того ж дня, як вороги знущалися над тілом славного Нечая, до города Вінниці біг конем молоденький хлопець у польському вбранні. Він сидів охляп на коні і, придержуючи однією рукою біля боку торбу, другою скільки духу гнав коня.
Вбігши в місто, він попростував до полковничого будинку. Вартові біля будинку пізнали, що той хлопець був джура полковника Нечая, Петрик, і впустили його просто до Богуна.
— Пане полковнику! — ледве дихаючи, почав Петрик, ставши перед Богуном. — Ти нічого не знаєш, не відаєш: вже ж твого побратима, славного Данила Нечая, на світі немає!.. Його біле тіло вороги порубали на дрібні шматочки і вкинули в річку під лід. Увесь повк Брацлавський загинув у Красному; тільки я врятувався — через те, що переодягся в оце вбрання польське... Я привіз з собою... голову славного полковника!.. — Голос у хлопця затремтів од сліз, у горлі стисло...
— Голову? — спитав Богун, жахнувшись. — Ти ж кажеш, що ляхи порубали і вкинули Нечаєве тіло в річку?..
— Так, пане полковнику! — одказав хлопець. — Та тільки голову я одрятував: я, перебраний, вільно увійшов у замок саме тоді, коли Нечаєва наречена однімала у панів його порубане тіло. Під час колотнечі я непомітно вхопив голову свого названого батька, сховав її під полу, виніс і привіз тобі, щоб хоч голову поховати як годиться...
— Де ж... голова?..— спитав зрушений Богун.
— Ось!.. — одказав хлопець і витяг з торби голову Нечаєву.
Богун охнув, тяжко вражений:
— Це він! Це побратим мій Данило! — скрикнув вінницький полковник, коли Петрик постановив голову перед його очі. Голова була мерзла, бо саме був місяць лютий і стояли добрі морози.
Подивився Богун на товаришеву голову, перехрестився... та й похиливсь. Лютий жаль узяв його за серце!
— Чому ж ти, братику мій нещасний, — говорив він немов до себе, — не подав мені звістки про ворогів? Я подав би тобі помочі, і не загинув би ти передчасно... Говори, джуро, все, як сталося це лихо.
Петрик розповідав про все, що бачив і чув.
Вислухавши тяжкі вісті, Богун одвіз Нечаєву голову у монастир, що стояв біля Бугу, і наказав ченцям зараз правити по душі славного козака панахиду. Далі він послав по писаря, щоб написати гетьманові про наскок ляхів і просити помочі, а осавулові наказав послати по всіх сотнях звістку, щоб усі збиралися до Вінниці.
Другого дня відбувся почесний похорон Нечаєвий. На цвинтарі біля монастиря викопали яму; з одного боку стало, кілька сот козаків з мушкетами, а по другому боці мало не всі мешканці з Вінниці. Коли скінчилася у церкві одправа, Богун і сотники винесли на плечах труну з головою Нечаєвою і почали спускати її в яму. Попи заспівали "вічну пам'ять", а козаки без ліку палили з мушкетів на честь славному лицареві козацькому.
Після того, як яму засипали, Богун голосно сказав:
— Пером тобі земля, побратиме мій Данило! Поклав ти свою голову за волю неньки України і придбав собі й усьому козацтву невмирущу славу! Спи спокойно і будь певний, що товариство козацьке за тебе помститься!
Поховавши побратима, Богун почав готуватись до війни з ляхами. Він знав уже, що в Калиновського й Ланцкоронського війська удесятеро більше, ніж у його, оборонити всю Вінницю своїм повком він не зможе, а тільки вигубить своє військо. Одначе й покинути Вінницю він нізащо не хотів, бо тим способом відчинив би двері Калиновському до руйнування всієї України. Через те Богун зважив лаштувати до бою монастир і засісти там усім повком, поки гетьман подасть помочі.
Монастир стояв на острові річки Бугу, і підійти до його полякам можна було тілько льодом. Перше всього Богун надумав трохи зменшити польське військо, щоб легше було з ним змагатись. З цією метою він звелів попрорубувати уподовж річки великі ополонки і через ніч, коли ополонки пришерхли од морозу, притрусив їх соломою та снігом.
Через кілька день до Бугу наблизився Ланцкоронський з половиною польського війська, Калиновський же лишився трохи позаду. Щоб заманути поляків у ополонки, Богун з двома сотнями вийшов Ланцкоронському назустріч за Буг і, наказавши козакам трохи постріляти з мушкетів, кинувся мовбито тікати до монастиря, обережно обминаючи ополонки.
— А, прокляті хлопи!.. — гукав услід козакам Ланцкоронський. — Злякалися? Буде й вам те, що було вашим братам у Красному!
І він з кількома хоругвами найкращого війська кинувся наздоганяти Богуна. Великою лавою бігли польські вояки льодом — простісінько на ополонки!.. Враз затріщав тоненький лід під вагою, під людьми та кіньми, і мало не всі польські вояки опинилися разом з кіньми у воді. Багатьох з них підхопила бистрина, і вони враз пішли під лід; інші ж билися у воді, топили коней своєю вагою і хапалися за кригу, намагаючись вилізти; проте, дуже мало хто врятувався. Тільки ті вояки польські, що не встигли добігти до ополонок, лишилися цілі і, витягши з ополонки свого необачного гетьмана Ланцкоронського, подалися з ним назад до свого війська.
Почувши, що Богун вигубив найкращі хоругви польського війська, Калиновський запалився і приступив до Вінниці всім військом. Зразу він обступив монастир і почав його штурмувати; але козаки дали йому добру одсіч.
Побачивши, що козаки стоять міцно, Калиновський одійшов трохи од монастиря, поробив окопи і почав бити монастир з гармат. Але Богун і сього сподівався та зарані наготовив кілька сот лантухів з піском, щоб гасити ворожі бомби та закидати у пробитих стінах дірки.
Так минув цілий тиждень; Калиновський, побачивши, що козакам діється мало шкоди від його гармат через те, що вони далеко, присунувся з тими гарматами ближче. Тоді Богун, щоб не дати польському війську зруйнувати монастиря, зробив серед ночі з двома сотнями козаків несподіваний на ворогів наскок. Польське військо саме спало, і через те в йому зчинився великий шарварок. Поки Богун на чолі однієї своєї сотні рубався з поляками, друга його сотня попсувала ворожі гармати, а поки поляки прийшли до пам'яті та впорядкувалися до оборони, то вже Богун зібрав своїх козаків і повернувся до монастиря.
Щоб помститись, Калиновський на другу ніч наказав війську несподівано напасти на монастир. Він сподівався, що після вчорашньої перемоги козаки гулятимуть; одначе Богун з козаками сам щоночі пильнував на башті. Отож він і побачив, що ляхи нишком обступають монастир... Тоді Богун навмисне звелів вартовим не стріляти і вдавати, неначе вони сплять, а сам тихо підняв увесь повк і поставив козаків поза стінами.
Зрадівши, що козаки сплять і не стріляють, поляки почали приставляти до стін драбини і натовпом підійшли до брами; але тільки що вони полізли по драбинах, як на їх враз полетіло з стін каміння й цілі колоди, і засвистіли кулі. Під стінами монастиря зчинився страшенний шарварок — і, як морська хвиля відбігає од міцних скель берега, так і ляхи відшахнулися од монастирських стін.
Та й це не минулося польському військові, бо зараз Богун з кількома сотнями вершників вибіг з-під брами, доганяв ворогів і рубав їх.
Прогаявши під Вінницею ще два тижні і бачачи, що Богун нічого не боїться та мало не щоночі робить на переднє польське військо наскоки, Калиновський надумав згубити його тим, від чого загинув Нечай, і послав до його посланців, а через тих посланців вихваляв Богунове звитяжство і передав у дарунок козакам десять кухов горілки, а самому полковникові красуню Мельничку, бо ту Мельничку Калиновський забрав з Красного й возив з собою.
Богун подарунки прийняв і з своєї руки просив передати від його Калиновському сто коней, тих самих, що козаки повитягали з ополонок.
— Вклоніться від мене його ясновельможності, — сказав Богун наприкінці посланцям, нишком сміючись, — та перекажіть, що подаровану горілку мої козаки питимуть тоді, як польського війська вже не буде на Вкраїні.
Посланцям не дуже-то сподобалась така подяка, однак треба було з тим вертатись до свого табору.
Тільки посланці вийшли, як Пріся, що ввесь час стояла біля дверей, зап'ята чорним запиналом, впала до ніг Богунові, ридаючи:
— Зарубай мене, славний козаче, своєю шаблею або звели скарати на шибениці! То ж через мене загинув твій побратим Данило, бо загостювався в мене! Несила мені тепер жити на світі!.. Лихо мені — я кохала його з малих літ!
— Устань, удово! — спокійно сказав Богун. — Якщо ти любила Данила, то Бог тобі й простить. Не ти, а сам Данило згубив себе своєю необачністю. Живи тут у монастирі, поки скінчиться війна, а тим часом обміркуєш, як тобі жити далі. Хоч ти й "подарована" мені, як бранка, та звісно ж — я вертаю тобі волю!
Мельничка вклонилася Богунові й одказала:
(Продовження на наступній сторінці)