— Не буду я думати довго, пане полковнику, як мені жити далі: я піду до старої Нечаїхи; біля неї я росла з дитячих літ, тепер доглядатиму її до самої смерті.
Богун на те сказав:
— І добре ти надумала, чесна вдово! Се твоїй душі буде найліпша спокута; Нечаєву ж матір, вже заради її славного сина, годиться шанувати й доглянути при старості. Іди з Богом!
Щоб віддячити Калиновському за його лукаві подарунки, Богун тієї ж ночі перейшов з трьома сотнями козаків за Буг і вскочив у табір самого Калиновського. Як Божа кара, крутився він по ворожому стану, рубаючи й з правого, й з лівого плеча та шукаючи самого Калиновського, щоб стятися з ним у почесному герці. Тим часом польські вояки потроху впорядкувалися і, роздивившись, що козаків обмаль, почали оточати їх колом.
Усіявши ворожий табір трупом, Богун гукнув козакам повертати до Бугу. Всі повернули назад, але поміж возами й наметами ворожого табору козаки розпорошилися, і незабаром Богун помітив, що лишився сам. Се помітили й поляки і, пізнавши Богуна, кинулися натовпом доганяти його.
Одбиваючись од ляхів шаблею з усіх боків, Богун через хвилину був уже біля берега, коло Бугу, аж тут навперейми йому забіг польський хорунжий Рогальський з десятком жовнірів, і один з них вдарив своїм конем прямо у груди Богуновому коневі, навіть вже підняв над козаком свою шаблю...
Та не такий був Богун, щоб його вбити простому жовнірові! Голова самого жовніра покотилася від Богунової шаблі раніше, ніж шабля ворожа доторкнулася до голови полковника. Проте ця перешкода трохи затримала Богуна, бо Рогальський, падаючи, вдарив його держалном від корогви по голові, а два польські вояки з радісним криком схопили його ззаду за руки, щоб стягти з коня та живцем притягти до Калиновського на муки та на ганебну страту, — і загинув би другий славний козацький ватаг, — та не стерявся Богун, і не схибла його міць: метнув він могутніми плечима, і обидва вороги, як груші з дерева, попадали з коней; сам же полковник, здавивши коня острогами, вихопився з ворожого натовпу й вибіг на лід.
Здавалося, що славний козацький ватаг уже вирятувався, але смерть ще раз махнула своєю косою у його над головою: розпалений січею, Богун забув про свої ополонки, а вони й досі не замерзли, бо вже починалася весна. Згадав він про них тільки тоді, коли кінь його вже завалився. Проте й у цій пригоді не стерявся Богун, а, покинувши стремена, щоб не заважати коневі, почав він плавати біля нього, держачись тільки за гриву.
Радісні гуки та глузування залунали з польського боку, і вороги знов уже бігли до ополонки, щоб захопити Богуна бранцем. Та, на щастя, добрий кінь його, почувши, що на йому немає ваги, враз вихопився на кригу, а разом з ним, держачись за гриву, виліз і полковник. Тим часом Богунові козаки, роздивившись, що між ними немає полковника, вже бігли від монастиря назад і, радо вітаючи свого славного ватага, підхопили його и помчали з ним до козацького пристановища, до монастиря.
Другого дня, коли до Богуна зібралися сотники, він весело жартував:
— Добре вчора скупали мене ляхи в ополонці! Отже, щоб часом не хвалилися вони та не гадали, що я їх налякався, треба сеї ночі знову дати їм себе взнаки!
І він таки й справді знову показав себе ворогам: знову зробив несподіваний наскок і вигубив скілька сот ворожого війська.
Місяць минав, як Богун був в облозі. За цей місяць чимало вигубив він польського війська і дуже втомив ворогів своїми наскоками. Хоч для Калиновського втрата в війську й не дуже була помітна, бо до його все підходила свіжа поміч — то з-під Кам’янця, то з-під Станіславова і навіть з Варшави, — та все ж таки давнішого войовничого запалу у польському війську не було.
Одначе довідавшись, що до Богуна йде підмога, Калиновський, щоб не покинути Вінниці, не здобувши завзятого полковника, знову кинувся штурмувати монастир; та тільки й сей раз витримали козаки і дали таку одсіч, що навкруг монастиря лишилися купи ворожого трупу.
Ще не скінчилося це бойовище, як з монастирської дзвіниці побачили козаки, що йде до їх поміч. То йшов з своїм повком уманський полковник Глух.
Незабаром Богун почув пальбу з рушниць і козацьке вигукування. Козаки, уманці, увійшли у ту частину Вінниці, що звалася Нове Місто; однак, прилучитися до Богуна вони не мали змоги, бо поміж Новим Містом і монастирем стояв з військом Ланцкоронський; вибити ж Ланцкоронського звідти Глухові було трудно, бо треба було переходити річку, а лід уже завалювався.
Прождавши ще день і не діставши від уманців помочі, Богун вийшов з монастиря і вдарив на ворогів усім своїм повком. Молодецький був той наскок, і вороги не встояли: передні їх хоругви почали тікати шляхом до Бара, Калиновський та Ланцкоронський кинулися слідом, неначе б на те, щоб завернути втікачів, але й самі вже не верталися; військо ж, довідавшись, що проводарі втекли, подалося й собі геть з міста.
Богун захопив усі польські гармати, всі вози з награбованим добром і як шуліка полетів за поляками.
— Віддячимо, пани-брати, за славного Нечая! — радо гукали козаки і чимдуж гнали ворогів.
Два дні гнав Богун поляків, лишивши на шляху мертвими більше двох тисяч їхнього війська, і тільки на третій день, коли потомлені козацькі коні не мали вже сили бігти, він повернув до Вінниці.
V
Тихо під'їздив Богун до Вінниці на чолі свого повка, втомленого завзятою, щоденною боротьбою з ворогами. Він знав, що на тому, що сталося, боротьба не скінчиться... Знав, що поляки не зречуться України, бо Україна була дуже дорогою частиною польського королівства і з неї поляки мали багато пожитку. Богун знав, що Україні треба готуватися ще до затяжної, рішучої боротьби з Польщею... І чоло славного козака оповивали думки про те, чи витримає ту боротьбу Україна... Але тим часом перемога була на козацькому боці.
— Слава Богунові, слава! — гукали уманські козаки, підходячи до Богунового війська.
Все поле перед Вінницею було вкрите козаками й міщанами та селянами. Всі радо вітали полковника, підкидали вгору шапки, палили з рушниць і гукали:
— Слава Богунові, слава довіку!!