Про те, що поляки знову йдуть з військом на Вкраїну, раніше за всіх довідався Нечай. Щоб перепинити Калиновського, він зібрав наспіх кілька сотень з свого повку і рушив назустріч полякам під Бар. Шлях з Брацлава на Бар ішов саме поуз Красне, де кілька місяців перед тим Нечай добув замок.
Жваво підходили козаки до Красного. Попереду йшли музики, — грали сопілки та гули бубни, — а далі довгою гадюкою простягалися по шляху козацькі сотні, виблискуючи проти вечерового сонця гострими списами. Попереду всіх, на вороному коні, їхав у червоному жупані, з широкими вильотами, сам Нечай.
Назустріч козакам з Красного вийшли мало не всі мешканці, а між ними, в празниковому вбранні, в намисті та в дукачах, вийшла й красуня Мельничка, Пріся, Нечаєва приятелька.
Як побачила свого милого, — білою рученькою його привітає, карими очима сміється-грає, чорними бровами моргає...
Забув Нечай через неї й про ворогів — обернувся до сотників:
— А що, панове, чи не одпочити нам у Красному?
— Добра річ, пане полковнику! — одповіли сотники. — Далеко ліпше переночувати в місті, ніж у лісі. До того ж уже масниця зайшла, — може, десь з'їмо млинців або вареників.
Нечай зліз з коня і вдався до свого найлюбішого сотника Шпака:
— Так ми тут, товаришу, ночуватимем, а ти, Шпаченку, візьми півсотні козаків та їдь далі, до Ворошилівки, і там чатуй, — якщо йтимуть ляхи, то зараз мене сповісти.
Як увійшло козацьке військо в Красне, віддав Нечай коня своєму джурі, Петрикові, дав розпорядок та й пішов до Мельниччиної хати.
Пріся радо приймала його; з'явилися в неї на столі й мед, і вино, й оковита, а до того й млинці, й буханці. Поприходили свояки та сусіди.
Вдарив Данило шапкою об лаву та й почав гуляти. Прогуляв ніч — нічка коротенька, гуляє й день та ще ніч...
На третій день, на пущання, прийшли до полковника два сотники, Кривенко та Степко, та й кажуть:
— А що, пане полковнику, чи не час нам рушати далі?
— А за яким лихом нам поспішати? — одповів Нечай. — Ще вспіємо посікти ворогів на капусту! Нехай ще побенкетують уостаннє, та й ми тут, масницею, погуляємо. Наливай, пані господине! — весело вдався він до Мельнички. — Частуй гостей!
Пріся частувала, гості пили, млинцями заїдали, а на відході мовили:
— Ну, бувай здоров, пане полковнику! Гуляй собі на здоров'ячко, та тільки держи коня в сідлі, а шаблю при боці, бо гляди, коли б ляхи не накрили нас мокрим рядном!..
— От така ловись! — скрикнув Нечай. — Та у нас же в залозі Шпак чатує. Адже він добрий товариш — перестереже!
Минув день... От уже й ніч надворі, — гуляє Нечай, мед-вино поставцем кружляє, а того й не знає, й не відає, що вже ворог його Калиновський з'єднав своє військо з військом Ланцкоронського, обступив з усіх боків Ворошилівку, вбив Шпака і вирізав усіх його козаків до одного, так що вже нема кому подати полковникові про ляхів звістку... Не почуває славний козак Нечай і того, що велике польське військо, мов чорна хмара, обступає Красне, що вже повбивали ляхи й порізали всіх його вартових біля брам і ввійшли вже в місто...
Аж ось чутно якийсь гомін, під вікнами хтось біжить. Ускочили знов у хату сотники Кривенко й Степко разом з Нечаєвим джурою Петриком:
— Що ж ти, Нечаю, п'єш та гуляєш?! Вже ляхи в місті!! Одчинив Нечай кватирку, прислухається... Аж справді — коні тупотять, і брязкіт зброї чути...
— Утікаймо, полковнику! — радять сотники. — Ще є час. Подамось назад, та з'єднаємося з останніми нашими сотнями, та Богунові звістку подамо, щоб помочі дав, бо ляхів удесятеро більше, ніж нас!
Вдарив спересердя Нечай по столу перначем:
— Щоб ото козак Нечай утікав?! Щоб я козацьку славу під ноги топтав?.. Не бути тому! Веди, джуро, мого вороного!
Вибіг Нечай з хати, аж ляхи вже вулицею йдуть. Немає часу сідлати коня, — скочив на неосідланого.
Тільки витяг Нечай з піхов шаблю, — знову став веселий, гукає:
— Та й до біса їх, вражих ляхів, — буде на чому шаблі погуляти! Ану, хлопці, дамо ляхам чосу!
Кинувся Нечай ворогам назустріч; махнув з правого плеча, — упав хорунжий, а за ним прапор польський до ніг Нечаєвому коневі.
Кинулися за Нечаєм і сотники, до козаків гукають:
— Гей, братця, допоможім полковникові!
А козаки вже вихрем летять за своїм улюбленим ватажком, ворогів шаблями упень рубають.
Люто бився козацький ватажок Нечай з своїм товариством. Не встояли ляхи проти козацького наскоку і подалися геть з міста за браму.
Нечай з козаками погнався за ворогами. Лихо було тому, кого здоганяли...
Аж ось доганяє Нечая його вірний джура Петрик, котрого ще малого сироту взяв Нечай до себе у навуку. Він нарікав на себе й хвилювався з того, що полковник був на неосідланому коні, і ввесь час тепер був біля нього.
— Пане полковнику, пожежа у місті! Ляхи з другого боку зайшли і підпалили кілька хат! — гукає Петрик.
Справді, Калиновський скористався великою силою свого війська і послав пана Косаковського з кількома тисячами жовнірів вдарити на козаків ззаду
— Ах, лиха година їх нагнала! — скрикнув Нечай, спинивши коня.
Побачивши, що Красне горить уже у кількох місцях, Нечай зрозумів, що вороги оточили його кругом і що йому несила їх перемогти, проте, щоб розважити козаків, він почав жартувати:
— Ну що ж, діти! Видніше буде рубатися!
Нечай кинувся туди, де була пожежа, та, на лихо, кінь його спотикався й падав на купи трупу. Не маючи під собою сідла й стремен, Нечай якось не всидів і, коли кінь упав навколюшки, перекинувся через коневу голову. Тим часом ті поляки, що втекли були за браму, вже знову почали насідати на козаків, і, коли Нечай підвівся з купи трупу та сідав знов на коня, ворожа куля влучила йому в плече. Побігла з козака гаряча кров, покропляючи такий, як і вона, червоний жупан полковника.
— Чортзна-які кулі в ляхів! — жартує Нечай. — Неначе чміль укусив!
Не вважає Нечай на поразу — вихором літає від пожежі до пожежі, від брами до брами, і скрізь, де тільки збігався він з ворогами, виростали купи ворожого трупу.
Аж ось серед пекельної січі вдруге впав навколюшки Нечаїв кінь, і вдруге звитяжець Нечай перелетів коневі через голову, та ще й так, що впав прямо до ніг ворогам. Загукали з радощів поляки, а один навіть устиг влучити полковника шаблею по плечах. У ту ж мить Нечай був на ногах і зняв з плеч голову харцизові. Тим часом козаки заступили полковника, і він знову скочив на коня і знову кинувся в бойовище, не помічаючи, як кров точилася з його вже двома цівками.
Так минала хвилина по хвилині, година по годині; скінчилася довга, пекельна ніч, і почався тяжкий день, а бойовище не припинялося. Проте дедалі ляхи все дужче натискали на козаків, переміняючи втомлених своїх жовнірів на свіжих, а сила козацька все зменшувалася, бо в козаків підмоги не було.
Щоб не розбивати війська на дрібні купки, Нечай зібрав усі сотні до майдану і тут знову впорядкував їх до бою. Невеликі вже були Нечаєві сотні, і щохвилини танули вони, проте міцні були вони духом, як і їх ватажок.
— Не посоромимо, пани-брати, козацької слави! — гукнув Нечай до козаків. — Раз мати на світ породила, раз і вмерти!
І почалася знову смертельна січа. Кров козацька й лядська, кров братів, що стали найлютішими ворогами, збіглася тепер докупи і червоною річкою бігла поуз замкову браму... Нечай здобув ще три рани. Кров залила йому всю одежу й закривавила коня. Міць покидала його, могутня рука слабшала, і шабля, вірна його дружина, почала здаватися йому важкою... Проте він бився ще, як поранений лез, все лютіше й лютіше...
— Діти мої любі, товариші вірні!.. — гукнув Нечай ще раз. — Стійте за волю до загину!.. Хоч живі не будемо, так слави добудемо!
У цю мить, серед пекельної січі, близько Нечая пролунав постріл, і славний козак почав схилятись головою до шиї свого коня, поливаючи кров'ю його збиту гриву. Ворожа куля влучила полковника під серце... То пан Доброцеський, пробираючись під барканами, вистежив таки, коли Нечай наближавсь до тину, і вбив його з мушкета.
Не дали козаки своєму полковникові впасти додолу, підхопили його на руки й понесли до замку.
— Товариші мої вірні! — надсилу стиха казав Нечай. — Уклоніться неньці моїй старенькій... Перекажіть, щоб не побивалась, бо на тім світі всі зійдемося... Та й ви, діти мої, не вдавайтеся в тугу... Скільки не живи, а помирати треба, то ліпше вмерти за волю своїх братів, за славу неньки України, аніж гинути нікчемними хлопами від ганебних канчуків...
З тим вийшла душа з могутнього тіла козацького звитяжця, і козаки принесли в замкові покої тільки ледве тепле тіло його.
Три дні й три ночі билися ще козаки з ляхами біля замку і в самому замку. Наостанку, коли вже не було кому оборонятись, поляки вбігли натовпом у замкові покої.
Саме під ту добу у замковій церкві стояла труна з тілом славного Нечая, і два православні попи правили по йому панахиду серед плачу й ридання жінок та дітей, що збіглися в замок під страшну годину.
Побачивши, що робиться в церкві, розлютовані поляки вихопили з рук у попів хрести, а їх самих почали бити. Даремне попи й всі люде просили панів узяти викуп за Нечаєве тіло золотом та дозволити поховати його з пошаною, як належить славному лицареві.
(Продовження на наступній сторінці)