«Славні побратими» Адріан Кащенко

Читати онлайн оповідання Адріана Кащенка «Славні побратими»

A- A+ A A1 A2 A3

Запорожці дуже любили Нечая за його щиро козацьку вдачу і дуже поважали Богуна за його спритний розум. Ніколи не було кращого побратимства для військової справи, як побратимство Нечая з Богуном, бо Богун давав Нечаєві поради, як перемогти ворогів, а той перемагав.

Обидва козаки давно покинули рідні оселі й пішли на Січ, бо тільки там і була воля, звідтіля тільки й можна було допомагати рідній Україні. Не було ні одного повстання, щоб у йому побратими не брали участі. Вони ходили на поляків, на Крим та на турецькі землі, і в тих походах та війнах Богун не один раз рятував свого шпаркого побратима од смерті.

Така була пора, коли чигиринський сотник Богдан Хмельницький підняв повстання проти поляків.

Хмельницького побратими знали добре. Він для січовиків був свій. Через те, коли Хмельницький прибув до Січі збирати товариство, Нечай та Богун перші приєдналися до нього і під час всієї війни ставали йому у великій послузі.

Тепер, після перемоги над польським військом під Жовтими Водами й під Корсунем, Нечай та Богун пішли піднімати на поляків Брацлавщину, Поділля та Волинь.

Вийшовши з Білої Церкви з кількома десятками запорозького товариства, вони швидко згуртували коло себе великий загін і йшли Київщиною на Поділля, лишаючи позад себе попалені панські будинки та зруйновані замчища.

Попереду побратимів розійшлися в усі боки вірні товариші, як оті Морозенко з Полуяном, і намовляли людей узброюватись та вставати на поляків, так що Нечаєві й Богунові доводилося ставати до бою тільки там, де в панів були цілі хоругви жовнірів, вояків або де пани ховалися по великих та міцних замках.

— Не до вподоби мені, Йване, оця війна по замках! — говорив Нечай, їдучи. — Незручно й шаблею розмахнутись. Нема краще, як було на Жовтих Водах та під Корсунем! Там було де розійтись, а тут і шаблю можна пощербити!

— Не журись, — одповів Богун, — ще не один раз доведеться нам зійтися з ворогами в чистому полі! Шкода мені з тобою, Данило, розлучатися, а проте, час мені по вертатися на південь.

— От заїдемо до моєї неньки. Відпочинеш трохи, та й розійдемося, бо справді наш загін дуже побільшав і час його поділити надвоє.

Ластівкою вилинула з хати стара Нечаїха назустріч синові. Де поділася й кволість її, й неміч, навіть очі заблищали, як у молодої! Підбігла, впала синові на груди. Син пригорнув матусю, й пішли обоє до хати.

Та недовго довелося матері, що вигодувала сина-орла, любувати на його. У козака-орла була й орлова доля. Не встигла Нечаїха привітати дорогих гостей хлібом-сіллю, як у хату ввійшов пристаркуватий чоловік і вклонився Нечаєві.

— Рятуй мою дитину, Данило — мовив він, привітавшись.

Нечай пізнав дядька Оверка, материного сусіду.

— Це ви, Оверку? Яке ж у вас лихо?

— Чи ти мою дочку, Прісю, пам'ятаєш?

У думці в Нечая встали його дитячі літа і маленька дівчинка, сусідова дочка, що все крутилася біля його, як він ще хлопцем бавився на леваді з товаришами у цурку, у гилку тощо. Згадав, як дівчинка було заплаче, коли він відіпхне її, щоб не лізла під ноги; і як йому зараз же робилося жаль маленької Прісі, і він знову жалував та пестив її.

Далі згадалися Нечаєві ті часи, коли він уже козаком вернувся з походу після нещасливого повстання отамана Павлюка. Пріся була тоді вже дорослою — чорнобривою та кароокою красунею. Вона часто співала й весело розмовляла з Данилом. Згадалося й те, як він через рік знову збирався виїздити до Січі і як тоді Пріся несподівано заридала, прощаючись. Хоч у козака була тоді на думці лише гостра шабля та добрий кінь, а проте, Нечай всі ці вісім років, що він не бачив Прісі, часто згадував її, і жаль йому було тієї товаришки дитячих літ.

Всі ці спогади блискавкою пробігли в голові козака, і він, збентежений, спитав:

— А що ж там сталося з Прісею? Де вона? Певно, давно заміж пішла?..

— Пішла, у Красне, за Мельника, тільки не мала долі, бо через рік і вдовою стала. На лихо її, вона дуже вродлива. На тім тижні пробігав там Ганжа з товариством та й вигнав був ляхів з Красного, але як тільки він пішов далі, вороги наші знову повернулися з військом, багато людей на смерть замучили, а декого, помщаючись, так покалічили, що страшно глянути: кому вуха одрізали, кому носа розсікли! Серце в'яне й душа болить... То ось тепер ляхи вхопили Прісю у власній хаті та й забрали в полон, до замку.

— А, сто чортів їм у печінки! — гукнув Нечай і скочив з лави. — Що ж там робиться у замку?

— Що робиться? Бенкетують вражі ляхи щодня. Мед-вино кружляють та гуляють! А подолати їх несила нам, бо в замку аж дві хоругви жовнірів.

Нечай поправив на собі зброю і вдався до Богуна:

— Поїдемо, побратиме, уостаннє зо мною?

— Згода... Поїдемо!

Припала тут старенька Нечаїха до свого сина, мов чайка до чаєнятка:

— Світе мій ясний!.. Дитино люба! Невже знову посиротити мене хочеш?

— Не плачте, мамо, — одповів син, — та поблагословіть у поход іти. Не задля гульні покидаю вас, а щоб рятувати земляків від неволі й знущання!

— Ну, так нехай же тебе Господь-Бог захистить! — І стара мати побожно хрестила тремтячою рукою свого велетня сина.

Через який час до Красного наближалася чимала валка козаків з обома славними ватажками. Сонце тільки що сховалося за лісом, і на заході ще червоніла зоря; зірки одна по одній неначе виринали з неба; на річку й байраки спадала мла; села, що розлягалися понад шляхом, були поквітчані зеленими садками й запашними квітками... Тихо та любо було навкруги, неначе в раю... Здавалося, що спокій та щастя панують по всій тій країні... Проте це так тільки здавалося, насправжки ж тут брат на брата гострив ножа, брат братові завдавав тяжких мук!..

Ще за кілька гонів до Красного козаки почули крик і стогін людей. Той стогін і благання рвали їм серце, і, поспішившись на той лемент, козаки побачили три вбиті в землю палі з настромленими на них людьми. То були селяне з Красного, покарані за те, що розказували поміж себе про повстання Хмельницького.

— Кари ворогам! — загукали козаки, знімаючи мучеників з паль і погрожуючи у бік Красного. — Нікому милосердя, коли так!

Всі, вкупі з Нечаєм, поривалися зараз же вдарити на замок, але Богун порадив раніше виманити з замку жовнірів та вибити їх, а тоді вже йти на замок. Нечай пристав до тієї думки, і, коли смерклося, Богун поставив Нечая з двома сотнями козаків у залогу недалеко від замку, а сам з сотнею увійшов у місто, скликав людей на майдан і намовив їх ґвалтувати, не боячись ляхів.

У замку тим часом ішов бенкет. До вельможного власника замку позбиралося чимало панів з поруйнованих околиць, бо там уже почалося повстання; господар замку привітав усіх як гостей. У замку було дві хоругви жовнірів, і пани були певні, що хлопи не насміють змагатися з такою силою; про Хмельницького ж тут знали, що він далеко.

У великій горниці замковій стояли чотири довгі столи, а за ними сиділи пани й пані і, весело розмовляючи, вечеряли.

Вельможний господар щедро частував своїх гостей дорогими винами; після вечері ж мали бути ще танці, музики й інші забавки.

Аж ось серед веселого сміху й розмови у горницю увійшов один хорунжий і пошепки мовив до вельможного господаря:

— У місті неспокійно, ясновельможний пане! Прибуло увечері біля сотні козацької наволочі, підбурюють і наших хлопів до повстання!

Саме в ту мить з майдану стало чутно, як вигукували селяне.

— Яке нахабство! — скрикнув господар. — На палі їм схотілося! Вдарте на ту наволоч обома хоругвами одразу, щоб враз загасить повстання. Рубайте всіх, що зібралися на майдані, без жалю та подбайте, щоб козаків якнайбільше живцем перед мої очі поставити, — я їх завтра порозсадовлю по палях по всіх околицях!

Вирядивши хорунжого, хазяїн заспокоїв гостей, і вони почали знову гукати йому "віват" та наливати келихи, а жовніри почали виходити з замку й лаштуватись до бою.

Скоро у повітрі пролунав постріл. То Богун стрельнув з пістоля, щоб подати гасло Нечаєві. Сам він почав з козаками відходити з майдану у вулицю, а щоб поляки подумали, ніби він їх злякався, звелів селянам ховатись поза тини.

Жовніри зраділи, що вся юрба тікає, і кинулися за козаками у вулицю, та не вспіли вони втягтися натовпом поміж тини, як Богун гукнув:

— Стійте, пани-брати!.. Всипте тепер ворогам з рушниць квасолі та зустрівайте списами!

Козаки спинилися, випалили з мушкетів і кинулися на жовнірів хто з чим. Жовніри з несподіванки спинилися, далі ж, розглядівши, що козаків небагато, почали на них нападати. Саме тут позад жовнірів стало чутно брязкіт зброї й тупотіння коней, — то вихором летів Нечай з товариством. Ще мить — і важка його шабля почала ходити по головах ворогів.

— За волю, панове-товариші! — гукав Нечай. — За козацьку волю! Не пускайте ляхів до замку! Ні одного не пускайте!

Здавили козаки жовнірів з двох боків, толочили їх кіньми, кололи списами, рубали шаблями, і незабаром від тину до тину, через усю вулицю, лягла купа трупу.

Дехто з жовнірів, перескочивши через тини, хотів утікти до замку городами та садками, так селяне перепиняли й тих.

— Ану, тепер до замку! — гукнув Нечай, і подався з козаками до замкової брами.

Жахнулися пани, почувши, що Нечай, мов Божа кара, біжить на їх. Не насміли вони оборонятись і віддалися на ласку козаків. Та не було від козаків їм помилування за їхню кривду, всіх козаки порубали шаблями. Тільки власника замку Нечай лишив живим і звелів йому показати в замку всі скарби.

(Продовження на наступній сторінці)