«Невольник» Іван Карпенко-Карий

Читати онлайн драму Івана Карпенка-Карого «Невольник»

A- A+ A A1 A2 A3

Покришка. За що ж, пане атамане, ти мусиш погибати?... Ні, я хочу померти разом з тобою... У сім пеклі я тебе не покину.

Стефан. Вір, як що я єще потрібний на Україні, то товариство не забарить ся прийти по мене... А коли за мене призабуто, от може ти їм нагадаєш. У тебе є і батько і мати, вони тужать за тобою, побивають ся... а я... Ти звеличав мене атаманом, і я тобі як атаман велю і приказую... Слухай дальше... Як що Господь допоможе тобі добрати ся до рідного краю, допитай ся до хутора Ковалівки над Дніпром, понизше Городища... Спитаєш там про господу старого Коваля, тобі мала дитина покаже... У ній живе мій нерідний батько. Скажи йому, що його годованець, Стефан, вже два роки гризе бісурменські кайдани... А як побачиш дочку його... то скажеш їй... Ох, брате, тож то моя суджена дружинонька... тож скажи... Коли ти любив кого на світі, то серце само тебе научить, що їй сказати... Розкажи їм, як нас хвилею прибито до Синопа і як нас у полон забрано... Що боронили ся ми неначе звірі, що із сотні зостало ся нас тільки дев’ятеро...

Покришка. Нехай буде по твоєму. Благослови ж батьку атамане в далеку дорогу.

Стефан. Бог тобі на поміч. Пращай, може на віки... Бог зна де доведеть ся нам побачити, чи на тамтім світі, чи на Україні...

Голощук. А як мені, то і нікому поклона передати... Не знаю, чи і був у мене хоч який батько... де родив ся, де хрестив ся... не пам’ятаю... поклонись, брате, рідній землици та церковцям божим.

Кукса. І я такий же безрідний... Спасибіг ворогам, батька спалили а матір у Дніпрі утопили.

Неплюй. А мій батько таки своєю смертию помер: два дні вороги з него здирали шкіру, а третого дня хотіли з живого вийняти серце... Та чортового батька поживились... Прийшли до нього а він вже і захолонув...

Опара. Тобі і тут до жартів... Мабуть як і на шибеницю поведуть, то сміятимешся...

Неплюй. А що ж?... Може плакати? Все одно... Не помилують. Та і ти підібрав би слини, як би тобі піднесли чарку одну-другу Адамових слізок... Учистив би такого гопака, що аж земля задрижала б...

Опара. Так тож не своїм розумом... Минули ся всі танці...

Неплюй. Доперва ще тільки починають ся... Стрівай... Як підіймуть тебе на шибеницю, то так затанцюєш, що аж язика висолопиш...

Опара. Піди геть з твоїми жартами...

Неплюй. Що?... Страшно?... А правда, що здається неначе вже у тебе мотузок на шиї і чуєш як воно ласкоче... Не знаю як вам, братця, а мені їй Богу лекше булоби, колиб швидше повісили... І допікаю я тим проклятим Туркам... Позавчора, як ламали камінь приходить до мене якийсь старший... Я почав його перекривляти: то язика йому покажу, то дулю... Думаю: от-от повісять... Аж ні... Вартовий дав мені щось тричі по шиї ручницею, та й тільки... Я йому дулі тичу, а він мене топить по потилици... Але я його таки переспорив і я виграв, бо я йому у останнє дулю даю, а він плюнув тай відвернув ся… Перше я молив ся, щиро молив ся Господеви, щоб вивів нас з сего клятого льоху. А тепер пройшов рік, пройшов другий а я і думаю: чи вже ж і Богови тільки діла, щоб визволяти наші голови з турецької неволі...

Всі. От, вже розпатякав ся, розпустив язика... Бодай тобі його скорчило...

Неплюй. Лайте, бийте... А я кажу не вірю... Ну і чого понадувались неначе сичі?.. І ви козаки?... Раз мати родила і не двічі умирати... Всі ви легкодухи, боїтесь глянути у вічи смерти, через то вона вам і страшна: а мені то хоч би і зараз на шибеницю... Далебіг не здрігнусь... Та також так по правді сказати мене вже давно кортить на тайтой світ. Цікаво мені дуже хоч одним оком глянути чи справді там так як дяки співають: "ідіже ніет ні печали, ні воздиханія, но жизнь безконечная…" І я думаю також, що там мусить ся гарно жити, бо скільки то людий повмирало, а ані один від того часу не втік ще з тамтого світа.

Всі. Чи тобі заціпить, Іроде...

Неплюй. Мовчу, мовчу... А через хвилину усі загомоните: чого мовчиш, чому що небудь не збрешеш? Чорт вас зна як вам і догодити... Так не буду мовчати, а співати буду...

Хор:

Ревуть стогнуть хвилі-гори
на синенькім мори.
Плачуть тужать козаченьки
в турецькій неволи.
Вже два роки у кайданах,
терплять тяжкі муки,
за що ж Боже милосердний
нам післав сі муки?…
Де ж ви славні Запорожці,
сини вольной волі?
Чом не йдете визволяти
нас з тяжкой неволі?...

ЯВА ІІ.

Недобитий. (Входить перебраний за Турка з бородою. За ним 2 Турки. Він їм дає знак і вони відходять).

Недобитий. Чого розкричались нечестиві?... Молітесь Богови, сьогодня ваш послідній день. Я чув усе... Чув, як ви тут змовляли ся... Завтра ваші голови будуть четвертовати...

Стефан. Так іди швидше до свого султана, може вицаганиш хоч по таляру за голову, а за 9 талярів купи собі доброго мотузка тай повісь ся... Ти чув як ми змовляли ся? А скажи ти, коли ти чоловік, кому воля не мила?... Таж пташка маленька, та і та рве ся па волю, а ми ж люди... Та і з ким я балакаю?... Хиба є в тебе душа?... А хоч і є то не дорозша вона тобі за таляра... Чи тямиш ти, що то таке воля?... Вона дорозша золота, каміня самоцьвітного, дорозша віку... Так ідиж недолюдку від нас, остри швидше сокири на наші голови, або готуй мотузки... Не вже ти думаєш, що ми станемо благати тебе, щоби помилував?

Недобитий. Побачимо, що ти завтра скажеш?...

Неплюй. Спасибіг тобі голомазий чорте за звісточку... У мене з радости аж піт покотив ся... Що, братця, не кажи, а то все якось чудно. Мабуть через те, що се перший раз... що дивись: сьогодня голова у тебе на плечах, а завтра — тиць, тай на палі... А скажи, будь ласка, вельможний свинарю султанський, як мене на паль застормлять, чи потилицею до вас, чи очима?...

Недобитий. А тобі хиба не однаково?

Неплюй. А мабуть, що не однаково, коли питаю... Я-б хотів до вас потилицею, бо одно, що не хочу і після смерти дивитись на вас... тьфу... таких паскудних, а друге, то і вам також буде вигіднійше нас десь цілувати...

Недобитий. (Дивлячи ся на Стефана): Хоть і в шматках сорочка, та гарно вигафтована. Мабуть від дівчини подарунок...

Стефан. Одійди бузувіре від мене...

Недобитий. Не одну нічку виплакала Ярина над нею, доки дошила.

Стефан. Ти... ти диявол а не чоловік...

Недобитий. Адже твою дівчину Яриною звуть?...

Стефан. Одійди сатано...

Недобитий. Стефане... Стефане... не вже ти і доси не пізнаєш мене?...

Стефан. Та хто ж ти?…

Недобитий. (Здіймає бороду). Та і досі той самий, що співав думу про Наливайка.

Неплюй. Дивись... Недобитий... От чубатий біс...

Всі. Чи не старе шкандибало... Де ти узяв ся?...

Стефан. Кажи... Кажи нам швидше, як ти тут опинив ся?...

Недобитий. Довго буде усе розказувати. З того часу, як захопили вас у неволю, я також причвалав у Туреччину і на турецькому байдаку два роки блукав, прокидаючись то калікою то німим, доки не научив ся по їхньому балакати. Тепер, дірвавши отсю одежу дібрав ся я до вас... Ти, Стефане, мені сказав, що 9 талярів мені дорозше за 9 голов, а я скажу, що 9 ваших голов дорозше моєї одної голови... Я прийшов вас визволити... Втікайте на Україну, а як через пів року я не вернусь за вами, то відправте за мене панахиду. Ось вам помагачі... (Роздає пильники і молотки). Та приймайтесь мерщі за роботу, а я піду та роздобуду вам харчів на дорогу...

Неплюй. 3 доброго желіза зроблені... Аж пильник свистить...

Недобитий. Ага... І тобі закортіло на волю?...

Неплюй. Ей, брате... Усеж таки голова дорозша від гарбуза. За таляра її не купиш...

Недобитий. Порайте ся по молодецьки а я піду на роздобутки, а як спущу на долину шнура, то тогді по одному вилазьте. (Відходить).

ЯВА ІІІ.

Стефан. (Випустив пильник з рук). Руки мліють, а єще і половіни не надпиляв... Де-ж моя сила? Куди-ж вона поділась?... Заїли бісурмени, заїли, хоч зубами гризи... (Гризе кайдани).

Неплюй. Стрівай... Не занапасти зубів... З своїми я вже справив ся то і тобі допоможу... (Пилує йому кайдани). Міцне желізо... (Зверху спускає ся шнур). Еге... Вже Недобитий справив і драбинку з пекла до раю... Ну... Зовсім…

ЯВА ІV.

Недобитий. (Роздає пістолі, ятаґани). Ну, в дорогу братця... Нате ж вам харчі, поділіть ся... А се вам моя порада: у день не йдіть а краще перележте... Ніч, то козацька ненька і освіжить і виховає... (Цілує козаків). Пращайте... Поклоніть ся від мене рідній Україні... Най же вам Господь милосерний допоможе... (Відходить).

Неплюй. Ану, хто святійший, той починай лізти на небо…

(Запорожці лізуть по шнурі).

Неплюй. Щоб тут на останку таке зробити, щоб бісурмени зуби з досади поломили... Коби шматок вугля, або крейди вилаяв би добре, а вкінци намалював би дулю... Нема... Шкода... Ну, нехай на сей раз буде єще так... Пращайте голомазі... Ану, свята Опаро, підсади мене... (Бере за шнур).

Занавіс.

ДІЯ П’ЯТА.

ЯВА І.

(Та сама обставина, що в дії 1-ій).

Ярина. (Виходить з хати і співає):

Чом не гудуть буйні вітри,
Не ломають вітий,
Чом не несуть на крилечках
Від милого вістий.
Сохну, в’яну в самотині,
Вже й сльози не ллються,
А над моїм тяжким горем
Вороги сміють ся.
І сміють ся і радіють
Я-ж Бога благаю.
Щоб вернув ся мій миленький
З далекого краю.

ЯВА ІІ.

Оксана. (Входить). Здраствуй, сестричко… (Цілує її) Господи… Усе тужить та побиває ся.

Ярина. Такий вже мабуть мій талан.

(Продовження на наступній сторінці)