«Невольник» Іван Карпенко-Карий

Читати онлайн драму Івана Карпенка-Карого «Невольник»

A- A+ A A1 A2 A3

що на Вкраїні повстало,
там за Дашевом під Сороквою
множество Ляхів пропало.
Гей Перебийніс просить не много,
сімсот козаків з собою,
рубає мечем голови з плечий,
а решту топить водою…
Опара. Сьогодня чи мало не долічились своїх...
Кукса. Таки певно і в пів сотні не вбереш.

Опара. А атаман молодець... Довго не давав ся. Чоловіка з десяток положив, доки і самого не проткнули.

Кукса. Завзятий був козарлюга, — вічна йому пам’ять… Ну, та я так думаю, що і сей не дасть собі у кашу наплювати, дарма що молодий...

Опара. Молодий, та з старою головою... Вигодував старий Коваль юнака козакам на славу а ворогам на погибіль...

Кукса. Зопсує не один десяток голомазих таракуцьок...

Неплюй. Я сьогодні поруч з ним рубав ся. О... Завзятий... Очи горять так страшенно, аж ніби пашить від них: зуби стиснув, та так січе, так руба як дрова... Буде бравий козак, як що не зледащіє...

Кукса. А ходім но, братця, та подивімся, як там старшина бенкетує...

Опара. Кортить промочить горлянку?

Кукса. Бо пересохла уже... А тобі-б то і байдуже?

Опара. Чого байдуже? Я п’ю, доки п’ється... Сказано ж: "пий доки п’ється, лий доки л’ється…"

Неплюй. Який там бенкет?... Може по коряку смикнуть... Не бійсь, сей атаман не в покійного: як тільки його виголосили, то зараз наказ дав, щоб п’яного його око і не бачило. Се Опарі не на руку... коштуватиме його спина не раз бичів...

Опара. Чия спина до чого здатна... Моя до бичів, а твоя, щоб на ній чорти гопки били...

Неплюй. Молодець, єй Богу молодець... Не довго длубав ся в кишени доки найшов слово.

Опара. У мене кишеня плодюча: не вспію винять слово як вже у ній вилупить ся нових два...

Неплюй. Ой молодець, хвалю... А хочете, братця, я вам розкажу, яке мене колись-то лихо спіткало?...

Опара. Ану, ну... Вигадай що небудь... Та тільки як брехати, то брехати до ладу, а то й слухати не хочу та й пику поб’ю...

Неплюй. Ні, я вам правду розкажу...

Опара. Чуєте, братця?... І вітер неначе став притихати... Мабуть хоче послухати тієї правди, що брехнею зветься...

Всі. Та ну бо... по перебивай. Хай і бреше, а тобі як? Бреши... бреши...

Неплюй. Давно се було... Ще як я жив на селі та чумакував зі своїм дідом, а мого батька тоді ще не було на світі...

Всі. От, чортів син вигадав...

Неплюй. Ото справили ми 12 возів та накупили 12 пар волів, щей і 12 батогів... Спорядили настоящу чумачку... Поїхали ми на Дон по рибу... Тоді єще шляхів не було, так ми майнули манівцями, навпростець, через ліси та через бори, через Туреччину та через Шляхотчину... Приїхали ми на Дін, аж риби нема — самісінькі раки... Ой лишенько... Що тут діяти?... Стали ми радитись… Я і кажу дідови: накупимо раків, бо як же, кажу, так порожнем вертати?... "Добре, каже, синашу…" І накупили ми тих раків повнісенько: аж цілих три макітри та чотири фляшки... Заткнули ми їх затичками, тай поїхали... їдемо ми день, їдемо другий, аж третього дня приїхали до порома. Поромщики за переправу заломпли таку ціну, що і раки не варта були того... А мій дід дуже розумний був, бо бував таки у бувальцях... Зараз ударив себе каменюкою по лобі, аж йому ґуля вискочила між очима завбільшки кулака... Діло ж, братця, було важне, то і треба було поміркувати... Ото, як кажу, мій дід як почав думати, а думки так сідають йому на лобі як чираки... Та думав він так либонь з тиждень а далі і каже: "Ось що ми зробимо: вози попродамо на сім боці, а волів та раків переженемо в брід…" Як сказав се мені дідусь, так я з радощів аж затанцював, та такого гопака, що аж потилиці п’ятами доставав... Зараз попродали ми вози, а волів та раків пігнали в брід. Воли поплили верхом, а раки пірнули в спід… "Нічо, каже дід, вони на тамтім боці виплинуть…" Ото переплили ми річку тай посідали на тамтім боці ждати тих раків... Сидимо ми до сніданку, нема раків... Вже і обідня пора, нема раків... Стало сонечко звертати на полудень, далі і на спочинок, а наших раків як нема, так нема... Аж се мій дід як не затупотить, як не закричить. "Сякий... Такий... присікав ся до мене... ти ж, каже, бісів сину байдаки бив, і чиж вже. каже, не можна було доглупати ся, щоб попутати тих гемонських раків…" Еге, кажу, тепер я і сам бачу, що треба було... Ну... нічого робити, повставали ми, заняли волів, взяли торбинки на плечі тай потягли. А тут ще мені велика пригода трапила ся: зовсім підбив ся так, що не можу іти... Сів я на шляху тай плачу... Тут, спасибіг, дідусь став мені в великій пригоді… "Дурню, каже, не знаєш, що робити?... Возьми ноги на плечі…" Тю... кажу, я і не догадав ся. Як схоплю ся, та себе за ноги... Закинув їх на плечі та зараз полегшало...

Довго, ми се ішли, аж гульк, приходимо до дому... А тут Бог нам дав велику радість: мій батько на світ народив ся. А такий бравий хлопчина та такий балакучий... Наділа мати на нього сорочечку, штанці, вибіг він нам на зустріч, поцілував діда у руку, а мене як ухопить за чуба, як почне бити, як почне кулакувати... звісно, батько, то вже і знає своє діло... Я йому мовчу, одно через се, що батько, а друге і від радощів, що він на світ народив ся... Добре оттому, братця, у кого хоч пізно, а народить ся батько. Бо перш якось то аж чудно було: ідеш вулицею, а люди і питають: а де ж, парубче, твій батько?... Тепер уже ціле село зна, що і в мене є батько, хоч він і після мене народився, а все ж таки є... Ото, кажу, прийшли ми до свого двору, аж дивимось: двір наш такий великий та такий став просторий, а ворота такі широчезні, що скілько возів не їхало би в поруч, то не зачепили би ся... Увійшли ми у хату, дивимось, тільки і старого, що піч, а то усе нове... На стінах хмари та ліс, а на стели небо, і сонечко так сіяє, що як глянеш на нього, то аж сльози потечуть з очий... Спасибіг сусідам, добре підновили хату... Ото дід мій зараз почав порядкувати. Наварив олов’яних пампушків та желізних галушок а мене післав скликати сусідів на батькові хрестини. І наскликав я тих сусідів повнісеньку хату: аж три старі бабі та одного цигана... Як тільки батька увели у хрест, то почали ми з дідом частувати гостий... дід біля столу а я біля порога. Котрий ухопить галушку пампушку, то і мерщій біжить до порога, щоби запити юшкою. А я його там зараз і почастую макогоном, по потилици... хмель йому ударить у голову, то він так і сторчака дасть... Та так ми усіх уконтентували, що декотрі і на віки там заснули, а инші ледви другого дня і прочуняли ся...

Опара. Та ти і до світу не добрешеш...

Неплюй. Вона єще довга... та се бач її кінець... Але я зараз причіплю до ньої другу...

Опара. Стрівай... Нехай моя зверху...

Неплюй. Бреши...

Опара. Тільки се не брехня а справжня правда... Знаєте, братця, тамтого тижня я стояв на варті... Ніч була така темна, що і носа свого не побачиш, тільки як ляпнеш його рукою, то тоді і на певно знатимеш що він є у тебе на пиці... Стою я собі, стою, стою, стою тай стою...

Неплюй. Та сядь вже раз, вражий сину...

Опара. Стою я собі тай думаю: чи той Неплюй брехнею цілий світ перейде і назад верне ся?... Аж зирк — так гін за двоє, котить ся щось таке малесеньке, рудесеньке, котить ся тай котить ся... Що воно таке, думаю... Прожогом донав тай питаю ся: куди ти так, кажу, поспішаєш? "Кочусь, каже, до вашого Неплюя, щоби його з’їсти…" А я його чоботом, чоботом, чоботом... тай роздавив... А не їдж, кажу Неплюя, нехай лучше він тебе з’їсть...

Всі. (Регочуть ся).

Неплюй. Та се її кінець?... Та ви не знаєте, що з Опарою трапилось у ту-ж таки ніч?

Всі. А ну, ну... хто кого перебреше?...

Неплюй. Знаєте, братця, іду я попід ліс аж дивлю ся: що за біс... Нашого Опару тащить величезний вовчисько... Я вже бува ж хотів бігчи та ратувати христіянську душу, коли вовк лиш роздзявив хавку та проликув сараку разом з чобітьми, ручницею і списом... Мені тільки сльози прокотили ся з очей... Але наш Опара не з таких... сейчас собі порадив. Туди, тим місцем, звідки у вовка виростають задні ноги, він з початку виставив лиш голову, розглянув ся по світі, а далі гоп, тай опинив ся на земли, та давай ногам знати... Але і вовк також не попустив. Підбіг, вхопив його та вдруге проликнув... Побачим, чия візьме, подумав вовк, та навздогін... Дігнав, вхопив у пащеку, що сарака Опара лиш задзвонив ногами у воздусі, та мерщій з ним під дуба... Прилетів до дуба, обернув ся до нього хвостом та з цілої сили запер ся задом до дуба... Мені аж піт покотив ся, бо бачите, братця, тепер прийшло ся Опарі марно загибати... Бо куди ж йому тепер утікати?... Я так зі страху і закричав... І се вратувало сараку, бо вовк від несподіваного крику напудив ся так, що зі страху так і ляпнув Опарою на землю...

Голощук. А ну годі вам брехати... Гляньте лиш якого підсвинка сюди женуть…

ЯВА II.

(Два запорожці вточують барилку з горівкою).

Породожний і Зачепа. (Входять).

Подорожний. Курінний прислав вам барилце чемерички, щоб почхались після татарської табаки...

Опара. Чи справді?... От так молодець, зна гоїти запорожські рани... (Бере барилце і п’є).

Всі. Та ти так і без коряка дудлиш...

Опара. Душа міру знає...

Неплюй. Та годі тобі смоктати... Бач, допався, неначе віл до браги... Ще луснеш, к бісовому батькови...

Опара. Однаково помирать...

Неплюй. От чортова п’явка...

Опара. От тепер як раз у щерть, тільки треба розперезати ся... Братя, а подай но хто затички... А щоб ви зазулі не чули... (Дістає хліб і сало). Оттак її заткнемо, щоби не розхлюпала ся...

Всі. (П’ють).

(Продовження на наступній сторінці)