«Невольник» Іван Карпенко-Карий

Читати онлайн драму Івана Карпенка-Карого «Невольник»

A- A+ A A1 A2 A3

Ярина (вийшла уже раніше, а учувши розмову, ухопилась за одвірок і мов зомліла).

Ярина. (Ледве чутно). Уже таточку... Осьдечки усе готово... Їджте на здоровлячко...

Коваль. (їсть).

Стефан. (Сидить засумований).

Коваль. Еге, що за смашні вареники, самі у рот лізуть... Стефане, чому не їси?

Стефан. (Бере порожну ложку).

Коваль. Оттак... Порожну ложку у рот кладеш? (Сміється).

Ярина. (Дивлячись на Стефана). Таточку, він такой справді нездужає... Братчику, соколе мій, скажи, що в тебе болить?

Стефан. (Похилив мовчки голову).

Коваль. (Сам до себе). Чи жать, чи не жать, а сіяти треба...

Ярина. Стефаночку... промов же хоч одно слово...

Коваль. (Сам до себе). А хто-ж пожне тії жнива, що ми засівали?...

Ярина. Боже мій... Що се з тобою, Стефаночку, подіялось? Таточку, чим ви його розгнівали?

Коваль. (Мов не чує). О, тепер неначе по трохи і підкріпивсь... Ну, коли їсти то їсти, бо ніколи гаятись... Спасибіг тобі доню за полудень. Піду ж я отеє, до вечірні може з ким пострічаюсь та пораджусь... А ти, Стефане, ляжеш спати, щоб до зорі встати та коня сідлати... (Вийшов).

ЯВА IV.

Ярина. До зорі коня сідлати?... Братчику, голубчику, Стефаночку, чого бо ти плачеш? Глянь же на мене, на твою любу сестричку... Усміхнися... Бач... який... не дивить ся... Не любиш ти мене? Їй Богу я заплачу... (Плаче). Бог зна за віщо розгнівав ся та й зо мною не говорить... Хочеш, я тобі заспіваю ту пісоньку, що ти найбільше любиш?... (Пригорнулась до нього і співає):

Чи я мамо не доріс,
чи я мамо переріс,
чи не рублена хата, (2 р.)
що не люблять дівчата. (2 р.)
Ой ти сину вже доріс,
ой ти сину переріс,
В тебе рублена хата, (2 р.)
тай не люблять дівчата. (2 р.)
В тебе стан як у баби,
в тебе очи як у жаби,
руки, ноги як у рака, (2 р.)
а сам рудий як собака. (2 р.)
І тонкий і високий,
Ще й без носа, косоокий,
тай без верхньої губи, (2 р.)
як цілуєш видно зуби. (2 р.)

І пісні не хочеш слухати? Ну, стрівай же, коли ти такий, то я утечу від тебе... їй Богу утечу та сховаюсь у бур’яни... А тоді хоч гукай, не гукай... не докличешся. А що? злякав ся?... Ні... ні, я не втечу, а сяду біля тебе... Ти справді може нездужаєш? Я зіла достану, за бабою збігаю, коли хочеш...

Стефан. Ні, сестричко моя... Ніяке зіля не загоїть рани мого серця-горя...

Ярина. Горя? Яке ж там горе?

Стефан. Негадане і несподіване... Невже ж ти не чула, що батько казав? Я до сього часу думав, що ми... Не дивись... не дивись так любо на мене... не тулись до мого серця... Я не брат тобі...

Ярина. Господь з тобою... що се ти кажеш...

Стефан. Не брат я, а чужий тобі... Я круглий сирота... Так зараз сказав батько...

Ярина. (Здивовано). Що він такого говорить?... Хоч би тато швидче вернули ся... Що мені у світі божому робити?...

Стефан. Не обіймай же мене, не голуб мене... Не сестра ти мені... Я чужий... зовсім чужий...

Ярина. Та схаменись бо... Годі тобі пустувати... Чи не гріх тобі так знущатися надо мною?... Ти морочиш мене, а в мене серце розриваєсь... Бач, я плачу...

Стефан. Поплач, моя зіронько, не завдавай ще більшого жалю мойому серцеві... Дивись же мені в вічи: не жартую я, а щиру правду тобі кажу, що мені зараз сказав твій отець, що я є годованець... Я сирота... Завтра я покину вас і поїду далеко... далеко...

Ярина. Стефаночку... Без тебе і мене не стане на світі... Я умру з жалю за тобою...

Стефан. Ярино моя, моя квітко, моя зоре так ти і тепер мене любиш, хоч я чужий тобі?... О, який-же я щасливий... Глянь же, глянь-же на мене твоїми оченятами... Ти і тепер мене любиш?... О, мої любі оченята...

Ярина. (Плачучи). Та згаснуть вони від дрібненьких сліз, попухнуть від тяжкого смутку... Покинеш мене мій братчику... дружино моя... Покинеш мене одну однісеньку, як квіточку в чистім полі…

Стефан. Годі ж... годі плакати моє серце. Поїду у Січ, бо годі тут жить. Роздобуду слави і верну до тебе.

Ярина. Може забудеш мене Стефаночку... На чужій стороні найдеш собі кращу... (За слізьми не може говорити).

Стефан. Не забуду тебе, моя зоре... Доки світ-сонця не забуду... Доки не перестанесь бить серце у моїх грудях... Не хочу і не зможу я тебе забути... Ти будеш моєю одвагою, моїм супокоєм, моєю молитвою, моєю надією... І коли хоч на хвилинку викину тебе із серця, то хай перша куля проб’є його... Молись за мене тут, моя ти зоре, та жди мене...

Ярина. Буду молити ся, мій голубе... Щиро буду молить ся... (Обнялись і замовкли).

ЯВА V.

Коваль. (Сам з собою балакає). От такі то мої молодята. Вже і поснули (Зітхнувши). Усе минеться, забудеться: і горе, і радість, і усяка пригода — тільки щире кохання, як та іскра тлітиме у серці до віку і по всяк час будитиме його... (Підійшов до Стефана і Ярини). Ану, діточки, пора о господу. На дворі смерка, а ніч коротенька...

Стефан і Ярина (раптом схопились).

Коваль. Що ж, набалакались у волю?... Бачу, бачу, що у вас одно серце і одна думка... Жалко мені вас розлучати, ще і як жалко, але і те скажу вам діти, що я й сам гаразд не знаю, кого більш люблю: чи вас, мої голуб’ятка, чи Україну... Їдь, сину, на рік, або два у Січ, скоштуй гіркої, та своєю одвагою нагадай бісурменам свойого батька... А Ярина твоя на віки... На, візьми її...

Стефан і Ярина. Таточку наш рідний, благословіть нас...

Коваль. (Підоймає руки). Боже праведний, Боже сильний... Обережи моїх діток од болізни, од лютого ворога... Спаси їх милосерний і помилуй... Сюди, діти, до мойого серця... (Обіймає їх). Боже, зглянься на мене старого…

Занавіс.

 

ДІЯ ДРУГА

(Обстанова та сама, що у першій дії. Світає).

ЯВА I.

Коваль. (Виніс збрую, кладе усе до долу, бере шаблю у руки). Шабле моя гострая... Ти була мені щирим товаришем і побратимом, тепер покидаєш мене сиротою... Пращай, пращай на віки вічні... Ручнице моя, гаківнице... Стара вже ти, дуже стара... Похряпано тебе бісурменськими ятаганами... Стріляй-же мітко, улучай хвацько у самісеньке серце, щоб ворог як сніп валив ся... Прощайте, мої вірні товариші, мої єдині други: пістолі мої смертельні... З вами найважче мені розрізнять ся. Дивлячись на вас, згадую я давнійшу давнину і воскресає перед моїми очима колишнє незабуте... Далеко, — далеко я вас здобув — за синім морем, куди вже і ворон мої кости не донесе. (Задумує ся).

ЯВА IІ.

Стефан і Ярина. (Входить).

Коваль. (Побачивши їх). Гай, гай як ви баритесь, діти… Пора... Вже і сонечко встало, скоро день буде... А ти Ярино пійди та здійми з божницї срібний образок. Його колись подарив мені старий чернець у Київі.

ЯВА IІІ.

Ярина. (Входить).

Коваль. Доню, подавай йому зброю.

Ярина. (Плачучи, дає йому шаблю). Рубай, мій соколе, лютих ворогів, борони віру христову... (Надіває на него шаблю).

Стефан. (Вздержує сльози). Буду моя зоре, боронити... не обезславлю козацького роду.

Ярина. Стріляй мітко, смертельно, та повертай швидче до своєї милої...

Стефан. Вернусь, моя галочко, зо дна моря прилину до тебе, моя зоре...

Коваль. Бравий козак, аж серце радується... Ех... коли б моя сила... Хоч би мені як небудь доплентати ся до Січи, я б там хоч коней пас, або що... Та не плач, синку, не годить ся... Годі Яриночко сумувати, пора милого в дорогу споряджати... (Бере у неї образок і благословить ним Стефана). Нехай хранить тебе той образок почаївської Божої Матери від всякої лихої пригоди... (Надіває Стефанові на шию). А тепер пращай мій синочку... (Цілує його в голову). Не бари ся, та швидко повертай ся... Ну пора, бо ось і товариство незабаром збереться на вигін…

Стефан. (Обіймаючи Ярину). Пращай, моя люба суджена... Пращай моя квіточко, зірочко моя...

Ярина. (Ридаючи). Тату... тату... О, як важко розлучати ся з милим...

Коваль. Годі... Годі... донечко... Пращай же, синочку, ще раз. Гляди ж, синку, живи правдою, ні перед ким не розпадайся і нікому не шкодь... Дурної поради не слухай, а доброї не бери не подякувавши... Шануй старшину, почитай старших від себе, з товариством поводь ся з повагою і живи у добрій злагоді... Приїхавши на Січ, поклони ся старому кошовому від Коваля, а отсей капшук віддай на церкву Божу, щоб помолилися на Січи за мою грішну душу. Горівку пий та розуму не пропивай... Пам’ятай синку, що як сядеш на коня, не забувай на Бога, а злізеш з коня, не забувай за коня... Шануватимеш його і годуватимеш, то він тобі вірно служитиме... Та не давай нікому другому ні розсідлати ні панувати, а приучуй його до себе посвистом...

Ярина. Хто ітиме або їхатиме, то передай від себе звісточку хоч на словах, хоч на папери... Пращай, Стефаночку, мій любий, мій орле сизокрилий... (Ридаючи, паде до грудей батькови).

Стефан. (Низько кланяючися). Пращайте, тату... Пращай, моя зірочко... (Скоро відходить).

Коваль. Бог тобі на поміч, моя дитино... Годі Яриночко... годі… Подивись як полетів: як стріла з лука… Аж серце радується…

Ярина. (Кричить): Стефане... Орле мій... Дивіть ся, тату... Оглянув ся... Махнув шапкою... Щось говорить... Нe чую... Не чую... Вже ледве маячить, а шапка червоніє... Потонув... Знов з'явився... Зник... (Зомліла паде).

Занавіс.

 

ДІЯ ТРЕТЯ

ЯВА І.

(Козацький табор. Скрізь сидять запорожці, одні чистять збрую, другі заходять ся коло ватри де варять вечеру. Повно руху і гамору. Співають):

Хор:

Ген не дивуйте добрії люди,

(Продовження на наступній сторінці)