— А дуже просто, товаришко. Ну, насамперед, закинути зовсім ваші роздумування. Це — перша вам дієтична умова,— говорив методично й авторитетно Савлутинський.— По-друге, вам конче потрібно вийти заміж і якомога швидше.
— Що? — голосно розреготалась Орися.— Ну, слухайте, що ви справді! —ображено додала вона, хоч сама дивилась веселим блискучим поглядом.
— Я цілком серйозно вам раджу. А так!
— Ну, мені це може порадити всяка тьотя з Кобеляк чи з Хорола.
— Ну, те саме і я вам раджу. Ви ж подумайте. Ви вродлива, розумна й прекрасна вдачею жінка, а порпаєтесь у такій, вибачте, єрунді, як якесь споглядання або нікому не потрібна селекція вівсів і трав, що може зробити абиякий найпоганіший і найдурніший чоловік. Яке ж ви маєте право не бути матір'ю й не родити дітей? Мусите! Мусите дати нове прекрасне покоління. Вибирайте собі доброго чоловіка й залиште роботу.
— Що ви кажете? Залиште! — здивовано й злякано сказала Орися. Але прооре сор, захоплений цією думкою, раптом випалив:
— Нарешті, коли хочете, і я на це можу пристати.
— Що таке? — майже закричала Орися і зміряла його гнівним ображеним поглядом.
— Я не проти цього, коли ваша ласка,— цілком щиро й серйозно сказав Савлутинський.
Орися тепер не стрималась і приснула сміхом.
— Ну, слухайте, ви просто ненормальна людина,— сказала вона, обриваючи сміх.
— Ну, що тут ненормального? По-моєму, до серйозних речей треба ставитись просто й серйозно.
Але Орися тепер дзвінко й нестримно сміялась. Так вони підійшли до головного будинку. Розчинені вікна його ніби замерзли в густім холодку, що повис над клумбами. Хтось, перехилившися з кабінету надвір, повільно курив, але, запримітивши їх обох, як вони йшли, чомусь сховався всередину. Тим часом, коли вони підійшли ближче, з вікна визирнула Тося.
— Орисю? Це ти так смієшся? Що з тобою?
Але, зустрівшися з поглядом прооgt;есора, холодно-сірим і зухвалим, як їй здалося, вона раптом знітилась і тільки непевно поспитала:
— Орисю! Ти сюди?
А та хитала щасливо головою й бігла наперед.
Вже на ґанку вона кивнула процесорові головою і сама з щасливою посмішкою побігла в будинок. Професор задумано збив кілька головок бур'яну на подвір'ї і потім, так само як і завжди, спокійно й поважно пішов обідати.
XII
Увечері того ж дня парком проходив Горошко. Був він у білій сорочці, у білім крислатім солом'янім брилі, чорні ж вуси й борідка йому горіли густою скам'янілою смолою. Втім, його повільні рухи нагадували швидше пасічника з-під Полтави — цей тип з особливо гостро виявленими тюркськими рисами.
Помітивши в палісаднику Тосю, що йшла якраз напроти нього, він підкреслено ґречно зняв бриля, широко й добродушно повів ним у повітрі і вклонився.
Тося мимоволі засміялась.
— Який з вас дядько добрий!
— А що?
— З самої Полтави! Шкода, що нема в живих Гоголя.
— А то що?
— Списав би з вас другого Солопія Черевика,— глузливо зауважила вона.
— Го-го! Якби живий був Микола Васильович, ми ще б і не такі діла з ним устругнули,— розважно сказав Горошко.
— А ви що тут гуляєте? Мабуть, нудьгуєте тут? — поспитав він так само.
— Атож. Саме вас чекали тут,— дражливо сказала Тося.
— О, дуже приємно! Тоді я зразу прийду. Тільки ось управлюсь, і ми до ваших послуг.
— О, будемо щасливі вас приймати,— з удаваною ґречністю вклонилась Тося.
Фіртка в паркані поволі заскрипіла, і Горошко, ласкаво вклонившися, з широким помахом бриля, посунув за будинок, мурмочучи якусь пісню.
Тим часом Тося зразу ж побігла в будинок і, заскочивши до Орисі, захекано поспитала:
— Що ти робиш, Орисю?
— Читаю! — спокійно відповіла та.
— Ходімо швидше куди-небудь.
— Чого саме?
— Та так! Ходімо!
Та, чекаючи, звела бровами.
— Розумієш, Горошко обіцявся зараз прийти до мене. Я не хочу його бачити сьогодні. Значить, нам треба кудись утекти!
Орися невдоволено знизала плечима, але поволі поклала книжку й зібралась іти.
— Куди ж ми підемо?
— Ходімо до Ганни Іванівни. Знаєш, ми давно в неї не були.
Орися холодно поглянула на неї, але мовчки хитнула головою, і обоє вони вийшли надвір. Перейшовши подвір'я, вони зразу ж зайшли в палісадник, що оточував приміщення ди-ректорове, і повернули зразу за ріг. Але коло веранди обоє спинились. Тося вихопилась уперед, пройшла до самих коло
нок і, пригрозивши рукою назад, обережно пробрала дірку в плетиві винограду й задивилась. На веранді біля самовару мила посуд Ганна Іванівна. Тося нахилилась і, взявши з землі суху ломачку, зайшла за ріг, до самих східців. Заждавши слушної хвилини, коли господиня саме похилилась, витираючи посуд, Тося замахнулась і пошпурила паличку, а сама мерщій заскочила за стіну й прислухалась. Паличка вдарилась у самовар і відскочила.
— О! Хто це? — Ганна Іванівна підвела голову, озирнулась, далі повернулась до східців і рішуче сказала:
— Ну, не балуваться! Заходьте краще сюди.
Тоді обоє дівчат вискочили з засади і, весело регочучи, побігли на веранду, просто назустріч спокійним і трохи насмішкуватим очам Ганни Іванівни.
— Ну, ну, заходьте. Чай будете пити?
— Та йдіть ви з вашим чаєм,— задиркувато сказала Тося.— Ходімо краще кудись погуляємо.
— Я не можу, Тосічко!
— Чому не можете?
— Бо ще не поснули діти. А потім скоро приїде з міста Михайло Ісайович. Я мушу чекати його.
— Навіщо?
— Як навіщо? А що ж він буде сам-один тут робити?
Тося підійшла ближче й, схиливши набік голову, дивилась просто на неї веселим задиркуватим поглядом. По тому губи їй скривились у глузливу посмішку:
— Пенелопа! Просто Пенелопа! І, зірвавшись, крикнула:
— Чи ви мені довго отак старушку корчитимете?
І зразу накинулась на господиню й немилосердно залоскотала її. Ганна Іванівна безпомічно одмахувалась, вигинаючись круглою флегматичною постаттю, ніби вся заплутана в тенетах, важко сопіла та верещала. Нарешті вона якось вирвалась і, загородившися стільцями, насторожено чекала нового наскоку.
— Слухайте! Ви ще довго будете казитись?
— А що?
— Ну, вже ж пора якось скрутити. Хоч так, Микито, хоч сяк, Микито.
— Що скрутити? Що скрутити? Пенелопа ви нещасна! Тося, засукавши рукава, заходилась брати цей новий підступ.
— Ой, Орисю! Допоможіть!
— Ти що сіпаєш господиню? — прискочила Орися.
Але Тося поглянула на неї удавано зневажливим поглядом і кинулась штовхати й лоскотати господиню. Ганна Іванівна вискочила з загороди й сама встряла в цю колотнечу. Нарешті вони удвох таки повалили Тосю, і з цього зчинився ще більший сміх і вереск, але воювати всі перестали. Тося підвелась, обтрусилась і, дивлячись на Ганну Іванівну докірливо, похитала головою.
— Це називається чемна господиня!
Ганна Іванівна з удаваним докором поглянула на неї і з зовсім несподіваною та незвичною для неї легковажністю підбігла до Тосі.
— Ну, Тосічко, ви ж не сердіться. Сама ж ви перша почали цей бокс з футболом.
Всі троє весело зареготались. Отже, й ця хмара непорозуміння легко розвіялась.
Тося ступила в кінець веранди й, заглянувши в щілину поміж галуззям дикого винограду, голосно вигукнула:
— Матінко! Як же тут гарно!
— А ви думали, Тосю! — задиркувато відповіла господиня.
— Яка долина звідси! Ну подумайте, мовби тільки вчора народилась земля. Та ще й квітник спереду. Я б тут увесь час сиділа б і мріяла.
— А хто ж вам заважає, Тосю? Приходьте й мрійте,— з легким лукавством відповіла Ганна Іванівна.— До речі, вам є про що помріяти.
— Ганно Іванівно! Прошу без натяків! — повернувшися, засоромлено сказала Тося.
— Я ж без усяких натяків, Тосічко, а просто кажу. Чи довго ви крутитимете голову нашому професорові?
— Ганно Іванівно! Ну, їй-богу. Я прошу вас. Ну, яка ви!
— Слухайте, Тосічко! Ну-бо ж, скажіть, що у вас, закрутилось на щось, чи так, більше туман?
— Більше туману, Ганно Іванівно.
— Так це ж не діло, серце. Чого ж це так ви повели?
— А я знаю? — підійшовши ближче й почервонівши, сказала Тося.— Значить, я йому не подобаюсь. От і все.
Орися вражено й застережливо поглянула на Тосю, але та не помітила цього погляду. Орися завагалась, ніби збираючись щось сказати від себе, та проте рішуче повернулась і, зайшовши до вітальні, стала мовчки переглядати альбом.
— Що значить не подобаюсь! Чим ви можете, власне, йому не подобатись? — поспитала Ганна Іванівна, підбираючи нитку розмови.
— Значить, у мене є якась фальш, як кажуть селяни,— бо-
лісно сміючись, сказала Тося й почервоніла до того, що в очах у неї виступили сльози.
— Яка ж у вас фальш є, Тосю? Ніякої фальші нема,— рішуче заперечила Ганна Іванівна.— Просто ви не так повели всю цю кампанію, як тепер люблять говорити. Ви з ним хоч раз говорили як слід?
— Ні, тільки натякала, та й то злегка.
(Продовження на наступній сторінці)