— Слухайте, так тоді я хочу, неодмінно. Розумієте, неодмінно!
— Бач, на що вас можна взяти. Ну, та добре, ми це вам зробимо.
Горошко енергійно стиснув дівчині руку й попрощався. Тося відчула, як її всю гостро пройняло холодом, і мимоволі здригнулась. Десь серед м'якої темряви тихим писком скаржився якийсь птах. З далекої луки доходило сюди розіслане синявим хвостом світло. Не було місяця, і все ж той світ дивно стелився навкруги, як величезна ватра, припорошена молочним туманом, крізь який проходили поблиски жару. Він м'яко й дбайливо обіймав великий ліс комишів, що лисніли рудавою хмарою, яка ніби врізалась у небо, віщуючи велику грозу.
І це викликало в Тосі якісь неясні давні спогади, що тьмяно комашились, кров ударила в голову, зашуміла в вухах нестримним потоком шепотів, і раптом промайнула гостра невблаганна думка, що розкриває перед очима моторошну порожнечу. Куди, власне, йде життя, яку мету й зміст воно має? Жах, глибокий жах лежить в основі всього світу!
З темного обрію вихопилась далека степова пісня, що з великою журбою повилася в тиші, ніби зголодніла й пожадлива душа розпачливо шукала собі нового спізнання, щоб перемогти велику тугу світову, щоб виправдати всі провини в житті.
Пісня ця йшла холодним і вразливим струменем, і Тося вслухалась у неї, разом з тим відчуваючи, як без міри важко любити свою землю, а нема сил зректися її.
Вона сиділа який час, прислухаючись до тої далекої пісні і власної думки; раптом уся гостро здригнулась і, ніби струшуючи з себе холодну росу, випросталась і побігла до себе в кімнату. Проте ще довгий час не могла заснути, охоплена якимсь невиразним смутком і болем.
XI
Варіаційні рядки сорту А-379 цілком виразно розбивались на певні групи. Груп з кожним роком більшало, але самі вони дрібнішали. Нарешті два роки тому центральна вершина розбилась на дві нові вершини — вища з них пізніше посунула вниз, обидві ще більш розбились і осіли. Ще раз вивірені варіаційні таблиці показували певний виразний процес деградації сорту. Очевидно, руйнувалась його консистенція. Це ясно. Досліди з проростанням це так само ствердили: насіння сходило невеличкими купками, без якогось правильного чергування, як воно звичайно буває зі здоровим нормальним сортом. Схоже було на якесь закоркування у людини вен згустками крові, яких організм уже не має сили розігнати по тілу. Так, сорт утрачав свою життєву силу,— витривалість біологічної клітини слабнула, клітина марніла. І тільки на деяких пунктах цього розкладу затрималися здоровіші екземпляри цього сорту. Це все було тепер з'ясоване більш-менш певно. Але в чім же причина такого розкладу? Це було те питання, що ось уже який час непокоїло професора, і він не знав, чим пояснити цей процес розкладу. Варіаційні таблиці були складені в розрізі часу. Аналіз а рядків дала дуже цінні висліди, але все ж не відповідала на найголовніше питання — чим пояснити деградацію сорту?
Професор стояв, дивлячись на криві, розкладені по ділянках. І по тому, раптом окинувши їх скошеним оком, весело свиснув і застукав пальцями по столу так рішуче, що на це навіть Гамалій звернув увагу й, підвівши здивоване обличчя, прислухався:
— А все-таки ми ще раз розробимо таблиці за ознаками ділянок: інсоляції й грунту.
— Всі поляризовані корені перекомбінувати?
— А що ж?
— Це ж величезна робота!
— Чому величезна? Двох студентів ще додати на два тижні — тільки й усього.
Гамалій знизав плечима й одійшов убік, а професор покликав до себе одного з практикантів і став пояснювати йому методи складання таблиці в новім розрізі. Нарешті, передавши матеріал студентові, Савлутинський узяв стека і вийшов з контори. Було вже біля 4-ої години, і він завжди в таку пору йшов до себе обідати, а перед тим 15 хвилин гуляв у парку.
Він ішов, розмахуючи стеком, зосереджений все ще на всіх тих питаннях, що їх викликали досліди сорту. Якийсь неймовірно солодкий і паморочливий дослід.
Розпалившись цими спробами все з'ясувати, він дуже швидко пройшов у кінець парку, за яким зразу ж починалися селекційні ділянки трав. Тут він спинився і байдуже оглянув лани, але зразу повернув, збираючись іти назад, як раптом зір його впав на жінку, що сиділа на межі двох ділянок застигло, ніби скам'яніло. Густа темно-червона кофточка її злегка коливалась у повітрі, а вона сама, як монумент, застигла зором на далекім краєвиді річки. Вражав болісний обрис плеч, зламаний і тонкий, що викликав зразу ж якусь чулу турботливість до цієї людини. Він згадав цю тиху й лагідну дівчину, завжди засоромлену і малобалакучу, і якийсь особливий, цього разу теплий і уважний інтерес обійняв його.
Він зразу ж повернув до неї, зайшов просто неї і, поволі знявши капелюха, допитливо сказав:
— Споглядаєте?
Дівчина спокійно перевела на нього свій погляд і широко, але тихо посміхнулась.
— Чи, може, про милого засумували, як годиться дівчині серед поля під отаку застиглу спеку, коли хочеться зняти одежу і в бокса битися з повітрям? У вас такого бажання не буває?
— Ні! — тихо посміхаючись, відповіла Орися. В чорне м'яке волосся, просто зачесане, вплуталось їй кілька сухих билин, і це особливо бентежило зір професорові.
— А так. Це вірно. Бо ви, по-перше, жінка, дівчина. А до того ж тиха, споглядальна людина. Але скажіть, будь ласка, колего, чого це в вас такий смутний вигляд, коли люди вашої вдачі ясні й спокійні?
— Ну, чого ж спокійні? Хіба в нас не може бути своїх турбот чи серця в нас нема?
— Я цього не скажу. Але споглядання — це якийсь особливий процес зосередження й спокою. По-моєму, це мусить бути особливий підвищений спокій, коли людина ніби переключає себе на вищий щабель переживань та відчувань. Це, безперечно, цікаво, але я певен, що це нічого не дає. Людина вже вийшла зі стану отого несвідомого думання, отого неясного відчування життєвих процесів, якими вона керувалась раніш. Тепер усі спізнавальні сили мусять переходити тільки в розум. Я, знаєте, в інтуїцію не вірю, що таке інтуїція, зрештою? Це ж той самий недорозвинений апарат мозку, якого ще до кінця не викрили наші психологи, та й більш нічого. Розумієте? Це все, вибачте мені, туман, дурниці! Сьогоднішня людина мусить жити розумом, і тільки розумом. Вона повинна його й слухатись. Бо розумом можна виміряти, вичислити, ствердити, спізнати. А що ваша інтуїція, ваші ідеалістичні течії, ваші споглядання! Вони організували світ, поліпшили людське життя?
Орися слухала його, але ніби далекою й байдужою увагою, а сама вп'ялась пильним тужливим поглядом в далечінь, а на тонкім засмаглім і полупленім від сонця обличчі застигла велика скорбота.
— А мені думається — ми убогі й сліпі. А думаємо, що ми все можемо зробити. Справді ж бо. Є надто тонкі речі в житті, щоб їх можна було спізнати розумом,— тихо й ніби байдуже відповіла Орися.
— Значить, по-вашому, інтуїція і є ця от туманна душа?
— Я не знаю, як хочте називайте.
— Дурниці, я вас запевняю! Просто туман. Коли хочете, то ніякої й інтуїції нема. Є просто в нас стимули, що спонукають розум до праці. Ну, коли хочете, оте шмаровидло, щоб коліщатка розуму краще працювали. Розумієте? І більш нічого.
— Та ні ж бо, це не в усіх розвинене, як ото буває, що людина не має голосу й слуху. Через те ми й думаємо, що нічого більше й нема...
— А хоч би й так! Що нам додумуватись? Нема, то й нема. Ми орудуємо тим, що маємо.
— Ні, це не те,— рішуче й твердо заперечила дівчина. І по тому, глянувши на нього вогкими й блискучими очима, сказала:
— Я так не могла б жити. Це страшно. Справді ж бо... Професор поглянув на неї скоса й докірливо:
— А прошу вас, чому саме?
— Не знаю,— сказала гаряче й щиро Орися.— Мені здається, що ми самі себе обкрадаємо, бо ми самі себе позбавляємо радості буття. Розумієте? Що людині з комфорту, з розкоші, коли душа їй буде висмоктана, як жмаки? Хіба в цім зміст життя, товаришу? Серйозно.
Савлутинський перестав стьобати стеком і пильніш поглянув на дівчину.
— Да, це цікаво. А що ж тоді, по-вашому, треба робити?
— Я не знаю, що робити,— сказала сумно дівчина.— По-моєму, ми не знаємо спочинку й свята. Розумієте? В житті є не тільки серед людей, а й у природі великі свята. А ми заклопотані своїми дрібницями, метушимось, як голодні жебраки, а того великого моменту й не помічаємо. І він проходить завжди мимо нас.
— Ну, то й що з того?
— Як що з того! Там же великий розум і серце землі творять свою роботу й для нас. І нам треба відчути той потік і ввійти в нього.
— Так, але це треба тільки розуміти,— просто сказав професор.— Нема що віддаватись усяким візіям.
— А по-моєму, треба тільки помічати й відчувати,— сказала засмучено Орися.
Та Савлутинський усе це повернув собі на жарт і, ґречно нахилившись, поспитав:
— Так, але чому все-таки ви така засмучена?
— Ну, не знаю,— засміялась дівчина й знизала плечима.— Просто від усяких роздумувань.
— Сердешна дівчина! То ви ще й роздумуєте ото так багато над усім? — по щирості здивувався професор.
Дівчина здивовано поглянула й ледве посміхнулась, далі встала, зв'язала кілька горсток трави й повернулась іти до станції.
— Ну, а що ж, по-вашому, мені робити? — жартома поспитала вона вже в алеї парку.
(Продовження на наступній сторінці)