— А яка вона святочна! Що це за подія така?
— А ніяка,— дражливо відповіла Тося.— Захотілось посвяткувати, то й святкую. А ви це знову в свої фараонівські гробниці!
Але Гамалій, ніби не помітивши іронії, безнадійно махнув рукою.
— Ет, знаєте, кому молодіти та цвісти, а кому й сохнути. Чорт! З цими кривими морока знову. Оце сьогодні, знаєте, здаю архієреєві, і нехай що знає, те й робить.
— Ну, бідний Ванічка! А що ж ви тоді робитимете? Гамалій жваво закивав головою й енергійно відповів:
— Знаєте, гулятиму на всі сто. їздитиму з вами на плантації, паритимусь на сонці, романси виспівуватиму й залицятимусь.
— Ви, Ванічка, романси співатимете? Отаке й скаже!
— Ну да! Й залицятимусь.
Вона глузливо глянула на нього й промовила:
— Слухайте! А поляриметри п телескопи не перетворяться?
— Це може бути,— похмуро й невдоволено сказав Гамалій.— Це може бути. Але одного, я знаю, тільки й не станеться.
— Що саме, Ванічко?
— Ваше серце ніяк із каменю в віск не перетвориться. Отже...
— А вам би хотілось мого серця, Ванічко?
— Мм... А хоч би й так...
А вона дражливо хитнула головою й кинула:
— Ну, подивіться. Який він ласий!
Однак, помітивши на його чолі гостру зморшку, зразу перемінила тон на лагідніший і, повернувшись до нього, переконливо сказала:
— Ну, ви ж знаєте, Ваня, я страшно невгамовна й легковажна! Нащо вам така я здалась?
— Я знаю: ви шукаєте героя,— ображено й тихо відповів Гамалій.— Вам конче потрібно героя. Ну, розуміється, я в герої нездатний. Я звичайнісінька скромна й працьовита людина, коли хочете.
Тося м'яко й розчулено йому посміхалась. На очах їй виступили сльози, і вона стиха сказала:
— Ні, це не так, Ванічко. Ну, розумієте,— я мушу... Словом, це зовсім не так... І ви не повинні так дорікати мені... Слухаєте?
— Слухаю! Ви мусите десь перегоріти. Перепалити свою кров... Хоч на чортовинні. Я це добре розумію.
— Ванічко! Мовчіть! Безсовісний, не будьте гірший, як є!
— Звичайно! Я розумію,— стримуючись і важко дихаючи, сказав Гамалій.— Але знайте, ви можете згоріти до попелу. Ви це передбачаєте?
— А що ж! Нехай я згорю на попіл, а ви лежатимете чистим холодним золотом. Яка ж із того людові користь?
— Ет, Тосю! Яка ви! — роздратовано сказав Гамалій і сіпнувся йти вгору. В цю мить із фіртки вийшов професор. Він ішов спокійно, з удаваною байдужістю до всього світу, зі стеком під рукою, і покволом курив цигарку. Порівнявшися з Тосею та Гамалієм, він холодно вклонився й пішов далі.
Гамалій підозріло й пожадливо впився очима в Тосю й помітив, як вона вся, ніби в пропасниці, затремтіла, коли з ними порівнявся професор, і вмить знітилась, немов квітка на великій спеці. Він голосно зітхнув і, поглянувши, як далеко зайшов професор, сказав:
— А ви знаєте? В архієрея ціла біда. Хтось, розумієте, гасить лампи під термостатами.
— Та не може бути!
— Ні, серйозно! І це вже не вперше.
— А що ж архієрей?
— Ну що ж! Щось собі бубонить і лається!
Це було сказано так безтурботно й довірливо, що Тося не витерпіла й розкотисто засміялась.
— Значить... бубонить... і заклинає чортами...
— А так. Справді заклинає... І взяв, знаєте, ключа, щоб вислідити...
Тося дзвінко й захоплено сміялась. Гамалій і сам засміявся, але незабаром схаменувся і, кивнувши головою, пішов у будинок.
Вечірня тиша заслухано й лунко осіла навкруги. Звідкись із туману пробивалися звуки, але поблизу лопались, як бульби, і важко було розпізнати, звідки саме й від кого вони йшли. По тому хтось, ніби потай, запалив фосфоровими сірниками небо, горою парку пробіг вітер, і кущ сосен по той бік будинку журно й затишно прошумів. Але той шум хтось рішуче перебив поспішливими кроками. По тому зірвалась тиха задушевна пісня. Пісня щиро й зворушливо скаржилась, але досить розважно й добродушно. Тося мимоволі прислухалась, роздумуючи, хто б це міг співати. Тим часом співак підійшов ближче до ґанку й, неохоче обриваючи пісню, чиркнув сірником і запалив цигарку, і потім в її світлі повів очима і, придивившись, тепло обізвався:
— А, Мадонна! Добрий вечір!
Тося глухо засміялась глибоким грудним голосом, проте заперечила:
— Ну, дивіться! Мадонна! Яка я вам Мадонна?
Та доглядач підійшов ближче до ґанку, й, ставши на приступку, похилив з кумедною пробачливістю голову, й сказав:
— Може, ображаєтесь? Не треба, серце... їй-богу, не треба. Мадонна — це як би вам сказати. Воно на сьогодні, може, звучить трохи й контрреволюційно. А на ділі — це, понімає-те, мати й жона. Це велика жона, як у Шевченка ото, і їй треба вклонитись. Ото так я дивлюсь.
І Горошко справді з театральним жестом уклонився і по тому, потоптавшись, чемно поспитав:
— Можна сісти біля вас? І впевнено відповів:
— Красно дякую!
Хвилину він помовчав, глибоко затягся й тоді улесливо й лукаво поспитав:
— Мабуть, мріяли тут, сидячи сама?
— Ну то що? Хіба мріяти й не полагається, по-вашому? — зацікавлено спостерігаючи його, запитала Тося.
— Ні, я тільки не знав, що вчені панночки теж поважають мрії.
— Ах, ви он про що! — засміялась Тося.
— Діло таке, я не проти мрії! —говорив добродушно Горошко.— І навіть, коли хочете, люблю мрію. Бо вона тільки й гонить людину. Не було б її, людина заснула б, як свиня в болоті. А мрія все-таки кудись гонить і гонить людину. Ото таке! — Горошко ґречно вклонився, але Тося тільки погрозливо кивнула йому й засміялась.
— Ох, який ви неприкаяний,— глузливо зауважила Тося.
— Еге ж, неприкаяний... А знаєте, в мене є щось бурлацького, їй-богу. І ви знаєте, я страшно люблю ото бурлакувати. Отак собі звалити на плечі торбинку й блукати з міста в місто, з села в село ген-ген, і сам не знаєш куди... І головне — тоді життя страшно цікаве. Всюди нові люди, всюди по-новому, добре до тебе ставляться, і всюди людині молодо, легко. Це страшно цікаво...
— Ну, що там цікавого! — сказала Тося.— Мені здається, така людина, що багато мандрує,— жулик, нечупара. Від такої людини завжди смердить брудом і пітними ногами. І потім, білизна в неї завжди брудна, і не знаєш, чи там ненароком не водиться тваринного царства.
— Ну, таке! Звичайно, в дорозі можна всього набратись, але ж можна й чистим себе держати. Літом же купаться скільки хочеш можна. А зате як багато принадного в такім житті! Це, сказати вам, сама розкіш!
— Ну, ні! Не підіб'єте. Я свого затишку ні за що в світі не проміняла б на якусь мандрівку. І не підбивайте.
— А я й хотів саме вас підманути. Ну, ось послухайте. От, скажемо, звезуть буряки в катати, і ми з вами куди-небудь чкурнемо. Га?
— Ще б пак! Я чкурнути не хочу!—замахала руками Тося.— Це ви вибирайте когось іншого.
— А я саме вас і хотів у товариші, бо ви цікава й жива людина. А нащо мені возитися з якимось барахлом!
— Барахлом? Ах ви! Та ви справді якийсь бурлака! Тося замахнулась на нього галузкою. Але Горошко, тепер
уже захоплений власними думками і тим, що встиг уже зацікавити дівчину, говорив далі:
— Діло таке: я страшно боюсь життя, отак, як особливо сидіти на однім місці, бо воно завжди чіпляється якось за тебе. І неодмінно дратуєшся. І неодмінно сваришся. І тобі такого смальцю пустять за шкуру, що тільки держись. Людина ж, як вона сидить на однім місці, так набирає якоїсь, знаєте, гадючої отрути й любить милого брата свого куснути і запустити йому крапельку тої отрути.
— О, ви, мабуть, теж золотко! Не зачіпай!
— Я? Ні! Я тільки люблю, щоб усе було справедливо. Розумієте? Неправди не терплю.
— Ач, який він гарячий! А що ж з нею робити, як її так багато?
— Випалити її к чортам собачим! Розумієте? От тоді тільки й діло буде.
— Ха-ха-ха! Який ви завзятий! А чому ви думаєте, що саме ви справедливий, а не хто інший?
— Ну, бачите. Я перш за все нікому не хочу робити лиха, коли б тільки мені його не робили. І я ні до кого перший не чіпляюсь. Отак от!
— Подумаєш, як це багато! Ви зумійте в собі перемогти це лихо, а тоді вже будете говорити про інших.
— Та ні, я серйозно. Коли йдеш отак десь на нові місця, а степ стелеться тобі, тоді все життя здається дуже цікавим і хочеться навіть людей любити.
— А вам не здається, що ви самі від себе тікаєте? Так воно ото, мабуть, і виходить.
— А чого ж би мені від себе тікати? Та й від самого себе, знаєте, не втечеш.
— А ви хочете втекти, бачите. Так, по-моєму, можна зробитись зовсім порожньою або нечепурною людиною. Хіба вам не здається, що так порожнієш? Ото десь розгубиш себе, а в самого нічого не зостанеться. Ні, не кажіть мені цього.
— Дурниці!—енергійно хитнув головою Горошко.— А знаєте що? Давайте спробуємо колись помандрувати! Хочете? От тоді й побачите.
— Ну, я вже краще поїхала б за кордон, коли дадуть відрядження.
— Так це ж дуже легко зробити.
— Справді? А як?
— Та як же! Ми вам дамо від місцевкому рекомендацію в райком, а райком може рекомендувати вас в управі.
(Продовження на наступній сторінці)