Ніч заходила дуже швидко, сіно взялися складати поспіхом. В хліві було вже далеко темніше, ніж надворі. В сухім гарячім повітрі незабаром запахло сушеною травою, м'ятою, диким укропом, деревієм і тисячами гостро-солодких запахів зілля. І це, певне, розхвилювало й сп'янило робітників, бо вони ворушились розварено й млосно. І хоч Горошко інколи покрикував на них, проте його слова десь застрявали у віхтях сіна й не доходили до людей. Певно, йому обридло нагукувати на людей, і він узявся й сам носити сіно. Потім його захопила хвиля руху, і він з нею посунув угору на складену купу сіна й заходився його топтати. Натрапивши там на дівку, що рівняла дерев'яними вилками сіно, він жартома сіпнув її. Дівка дражливо й млосно захіхікала, і Горошко мерщій кинувся на неї, схопив обіруч за стан і, поваливши в сіно, заходився лоскотати. Новий оберемок сіна, що сліпо й невблаганно сунув угору, раптом упав і завалив їх обох. Дівка злякано закричала, а доглядач, густо приснувши, мерщій посунув, як кріт, у темряву. Знизу тим часом хтось єхидно закричав:
— Нічого, не плошай! Управляйся там поскорей! Хтось інший з лукавим співчуттям заступився:
— Та ти не підганяй! Вони й самі дорогу знайдуть.
— Авжеж, знайдуть! Хіба не бачиш — поночі? Слова ці вкрив розкотистий грубий регіт.
— А ти не дуже кидай! Он бачиш — гора росте,— сердито обізвався з темряви Горошко.— Що це тобі, копицю складати?
— Та ми хотіли підмостити вам,— відповів хтось, брутально жартуючи.
— Ой, сатана! — збентежено простогнала дівчина, а доглядач погрозливо сказав:
— Ну, ти не дуже мені! Що ти, до півночі хочеш тут тупцяти ?
Горошко зліз з гори, зазирнув на двір, побачив, що сіно зносять уже з останньої гарби, а біля інших уже обгрібають розтрушені віхті, і заходився й сам обтрушуватись. Потім він вийшов на двір і, дочекавшись, доки сіно знесли з останньої гарби й обгребли її, сам випровадив з хліва людей, замкнув двері й пішов до себе. Заходячи в парк тою розгойданою повільною ходою, що свідчить про переповнення людини втомою від денної роботи на спеці, він натрапив на професора і, щасливо посміхаючись, широко привітався. Той холодно, згорда оглянув його й байдуже поспитав:
— Як живете, товаришу?
— Нічого,— з добродушним викликом відповів Горошко.
— Що це ви, певне, з праці повертаєтесь?
— Еге ж!
— Ну, це добре. Тепер прекрасно працювати десь у полі на свіжім повітрі.
— Непогано, мабуть.
— Ну, розуміється, чудесна ж погода стоїть. Просто золоті дні.
— Та погода нічого собі.
Савлутинський, певне, помітив тон упертості й, трохи зне-важно вклонившись, поволі пішов далі. Горошко провів його довгим насмішкувато-розчуленим поглядом, та раптом, широко ступивши, погнався за професором. Порівнявшися з ним, він улесливо зазирнув в обличчя:
— Що ви робите сьогодні ввечері, професоре?
— Ну?
— Та добре було б, знаєте, кудись чкурнути. Як ви на цей щот?
— Наприклад?
— Ну, хоча б отуди за парк, он у те проваллячко, розкласти вогонь і зварити кашу. їй-богу! Як ви, професоре?
Але Савлутинський примружився й скривив обличчя.
— Кашу? Навіщо такий примітив, пане-товаришу, в стилі Кобеляцької Солопії Кірпідонівни!
Доглядач співчутливо чмихнув і наївно поспитав:
— Хіба не подобається каша? То можна щось інше.
— Проти вогню я нічого не маю. Це мило й поетично в таку ніч,— розсудливо сказав професор.— Але замість каші краще було б узяти просто бутербродів і доброї горілки. Розумієте? І податись принаймні на озеро.
— Розумію! — захоплено захитав головою Горошко.— Чудова ідея, зважайте! Побий мене сила Божа, чудова!
— Звичайно,— сказав насуплено професор. Треба виробляти собі до всього тонкий смак.
— Розумію! Чудесна думка! — захоплено повторював Горошко.— Так усе це буде зроблене на "ять". За півгодини все буде готове. Чудесно, професоре!
— Гаразд. Я тоді чекатиму.
І Горошко мерщій зірвався й зник у глибині парку.
За три чверті години пізніше хащами в лісі пробиралося троє чоловіків. Між ними точилась тиха довірлива розмова, що тільки буває поміж дорослими людьми, розчуленими тишиною літньої ночі, приємністю наступної святочної розваги й відчуванням своєрідного перевтілення у дитячу вдачу. Розмова точилась поміж Савлутинським та Горошком, що, йдучи поруч, гостро сприймали кожне несподіване явище і зразу ж обговорювали його. Тим часом третій, Конон Федорович Ов-рамський, селекціонер озимих, ішов якось осторонь і розважно позирав у глибінь лісу. Навіть і цього разу він не змінив своєї босяцько-артистичної вдачі,— бути десь у товаристві і зовсім не зважати на те товариство, а самому пильно вдивлятись у глибінь ночі. Він ішов поволі, широко, як лелека, ступаючи й роззявивши рота, прислухався до темряви. Інколи він так захоплювався цією ловитвою вражень, що, зриваючись, спотикався й ледве не падав. По тому раптом схоплювався й біг у хащу. Там він густо шелестів, ляскав долонями, але повертався на стежку так само мовчки.
Намовились іти до озера. Дійшовши потоку, Горошко раптом вихопився вперед і, зайшовши в гущавину, трохи вище від потоку, став гукати, прислухаючись, як до нього обзивались луни. Професор з Оврамським ішли помацки. Професор серед темряви недобачав, спотикався й лаявся. Оврамський тепер уважно й запобігливо показував йому дорогу.
Коли обоє вийшли з плутаної і густої хащі, Горошко вже топтався на невеличкім муріжку з кущем рясних розрослих дубів край нього і роздував ватру. Він мовчки показав рукою на широкого пенька, що зненацька виріс із темряви в червоних язичках вогню. Професор поклав свого плаща й стека й, підсунувши капелюха, поглянув угору. І тільки тепер помітив, що захід ще й досі не погас, а догорав блідим половим вогнищем, де застряло кілька зірок. Там над дубами сунув Віз, а поблизу дражливо кричав в очереті деркач.
Оврамський постояв на му ріжку, неуважно озираючись, а далі мовчки посунув у густу лісову темряву, професор сів на пеньок і, озираючись, прислухався. Густа сутінлива тиша, ніби вислана темно-зеленим мохом, впліталась у глибінь лісу. Над головою у прикрапленім сажею небі пошептом гомоніли дуби, й тіні їхні кошлатим баговинням повзли до озера.
Поблизу в кущах густо й бунтівливо зашелестіло листом, на муріжок вийшов Оврамський і звалив великий оберемок дров. Горошко, поглянувши на нього, втішно засичав, відступаючи від ватри, і мерщій заходився ламати й класти їх на розведене й тепер зміцніле вогнище. Незабаром поскаржилось і засичало полінце, полум'я виросло в гоготливу купину, захилиталось, заспівало, радіючи нестримній волі своїй.
Озеро тоді взялося густою кривавою смолою, верхів'я прибережних дерев у ній важко застряли й скам'яніли, а стіна комишу зайнялася відблисками тої смоли й таємниче-моторошно шелестіла. І так само застиг і скам'янів давнім поганським ідолом Оврамський, пожадливо й приголомшено уп'явшись у густий кривавий поблиск озера. І тільки сам Горошко, вигинаючись і тупцяючи, щось таємниче ворожив біля вогнища. Оврамський раптом стрепенувся й, гостро повернувшись, подався знову до лісу.
— Принесіть ще один оберемок, та й годі! — сказав у темряву Горошко.— Що ми тут, кабана смалитимемо?
І, повернувшись до професора, що сидів ніби прикутий, чавунним монументом важко вгрузнувши в землю, засичав, відгороджуючись долонею від полум'я, й сказав примиренно:
— Те, ну й пече ж!
Нарешті він підійшов до професора й таємничим спокусливим голосом запитав:
— Ну що? Може, й черв'ячка пора заморити? Як ви, професоре?
Савлутинський здригнувся від цих слів і поглянув суворо:
— Закусить? Я не заперечую.
Він устав і пройшовся широким кроком по му ріжку. Озеро все ще горіло червоною смолою, але той огонь збився у велику надірвану кулю, а по ній брижилась і грала хвиля. Горошко раптом вирівнявся й закричав:
— Гоп-гоп-гоп! А-гов-гов!
Поодаль зашелестіло збентежено й буйно, ніби тікав зігнаний з логовища звір. Горошко надувся й закричав пугачем, потім повернувся до проЦgt;есора й упевнено сказав:
— Іде! Можна розкладатись!
Професор запалив цигарку, кинув сірника на вогнище й, оглянувши спостережливо доглядача, трохи насмішкувато сказав:
— Аз вас, здається, чудовий куховар. Ви не тією дорогою пішли. Вам треба було йти в духовні.
— О, з якої це речі?
— Бо вони великі ласуни й глибокі матеріалісти на практиці.
Горошко на хвилину замислився, задивившись на захід, і, ніби сам до себе прислухаючись, розчулено й тихо сказав:
— Е, ні, професоре! Це, знаєте, тільки так зокола здається, оце смакування страв і так деяке ніби буйство. А як правду сказати, так усюди розщелини болять.
— Чого ж то так у вас? — прилагодливо поспитав Савлутинський.
— Та так, розумієте,— попортило, понівечило.
— Значить, ви, виходить, порчений чоловік? Порчена кров у вас, як кажуть селяни?
— От іменно — це як є в точку! Порчений чоловік, розумієте,— захоплено сказав Горошко.
— Гм! — в роздумі зауважив Савлутинський.— Тоді треба вам, знаєте, пустити кров.
— Що? — витріщився на нього Горошко.
Процесор, однак, знизавши плечима, ще переконливіше додав:
— Ну, звичайно, так, як дядьки коням пускають.
(Продовження на наступній сторінці)