Афонасопуло угнувся й, вивернувшись скоса, зневажливо поглянув на Дрогодзу.
— Сопулько! Не бузі! Чуєш? — закричав Дрогодза.— Диви, як розходився, куркулячий шматок.
— А ти чого лаєшся?
— А ти хіба не куркуль? Ти ж куркуляка, чорти б тебе забрали. Я не знаю, як ти ще держишся в нас. По-моєму, таке буржуазне сміття мітлою треба виганяти.
Але, певне, ці слова не дуже подобались Афонасопулові, бо він раптом на розі одної вулиці, вже майже на околиці міста, заходився прощатись. Він особливо сердечно й ґречно стиснув руку Цимулі, а прощаючись з Дрогодзою, хрипко й лукаво засміявся.
— Куркульня овеча! — навздогін йому крикнув Дрогодза, але Афонасопуло помахав рукою й додав:
— Ой ті, комісар!
Та втім, він зразу ж повернувся й спокійно пішов далі у глиб нічної темряви.
— Сволоч! Куркульня! Підлабузнюється, піндос солоний! Не люблю його,— сказав Дрогодза, коли вже Афонасопуло не стало видно.
— А чому? — наївно поспитала Цимуля.
— Підлабузнюється, сволоч,— стипендію хоче дістати!
— Ти! Ти всіх ненавидиш! Хотіла б я знати, кого ти любиш? — з досадою зауважила Цимуля.
— А наприклад, тебе?
— Ой! Аж страшно стало! Ти, може, справді задумав закохатись?
— А якби й так?..
— То це б світопредставленіє стало...— рясно засміялась Цимуля.
— А от я візьму й закохаюсь. Що ти робитимеш?
Та Цимуля з того тільки рясніш заходилась сміхом. І Дрогодза мерщій перемінив розмову й серйозно поспитав:
— Послухай! А де ж ти живеш?
— О, я далеко живу! В самий кінець міста.
— В кінець міста! Та не може бути! Так чого ж я тоді пішов?
Цимуля ж заливалась сміхом. Дрогодза йшов побіч неї й навмисно простакувато-підкреслено чухав потилицю:
— Ну, чи не пентюх я гречаний? Чого я сюди потьопався?
Вони заходили справді в кінець міста, повернули в придолинок і вибрались звідти по другий бік пригорка, де йшли тільки обірвані вулиці з ріденько розташованими будинками. Подекуди визирали обламки шпилів, чорні пащі баюр, і Дрогодза несміливо озирався й говорив:
— Чорт його знає! Як же тепер повертатимусь додому? На горі, як вони вийшли, здаля сіпонуло холодним вітром,
якісь голі кущі понад дорогою зашуміли самітно й безпомічно. Було порожньо й мертво.
На схід невиразно визначалась сіра пелена простору і Далека, ледве помітна в небі смуга задимлених лісів.
По обидва боки серед садів витикались самітні будинки. Дерева понад парканами з широкими розрослими коронами, тепер пухкими від снігу, стояли велично в урочисто-ясній задумі. Навкруги було тихо, сонно й радісно.
Цимуля раптом зірвалась і, густо застукавши об мерзлі дошки, побігла вперед. Добігши до першого ж будинку, вона схопила ручку дзвінка й заходилась люто шарпати.
Дрогодза нарешті доплівся і, поглянувши на будинок, занепокоєно поспитав:
— О, це вже тут! Постой, а що ж я тепер робитиму?
— А що? — прискаючи сміхом, обізвалась Цимуля.
— Ні, їй-богу! Як же я звідси піду?
— Та так і підеш, як сюди йшов!
— Ні, як хоч, Цимулько, а я звідси не піду!
Тоді вона знову голосно розреготалась, уся рвучись і майже навпіл перехиляючись від сміху. В коридорі нарешті хтось важко загрюкав чобітьми і, поспитавши, підійшов та заходився відчиняти двері. Цимуля повернулась до Дрогодзи й, погрозивши йому пальцем, кинула пошепки з властивою її місцевості вимовою:
— Ціц! Поцекай тут!
А сама мерщій ускочила в двері.
Дрогодза невдоволено знизав плечима й заходився ходити по дорозі. Його почав пробирати передранковий холод. Він тремтів, хукав у руки й сердито плювався, не знаючи, що далі робити.
В коридорі знову почулися кроки, і Дрогодза неохоче й ніяково підійшов до дверей.
— Іди швидше! Перебудеш до ранку!
І Цимуля знову приснула сміхом, але той сміх у цю мить видався особливо дружнім і сердечним.
На комоді блимала пузата гасова лампа, з глибини люстра над комодом визирали бірюзові просвіти, в хаті було приголомшено тихо й чуйно. І це зразу помітив Дрогодза й заходив боязко й нерішуче, прислухаючись, як зрадливо скриплять половиці. Він безпомічно озирнувся по кімнаті, поклав на вазу з фікусом кепі й нерішуче спинився.
До хати вскочила Цимуля й тихо поспитала:
— Може, хочеш їсти?
— Ні, не хочу!
— А може, будеш? В мене є булка й молоко! Хочеш? Тоді він якось розпачливо й досадно махнув рукою й
сказав:
— Ет, давай!
І справді йому подобалася ця таємнича вечеря в цій зрадливо-чуйній тиші, коли ця зовсім чужа й мало знана дівчина так дбайливо запрошує й через те здається без міри близькою.
По вечері Цимуля швидко прибрала все зі столу й рішуче сказала:
— Ну, а тепер бай-бай! Буде! Он там ляжеш на канапі! Щастя твое, що нема товаришки!
— То це я буду за товаришку? Йолкі зелениє!
Дрогодза почухав потилицю й захитав головою, але Цимуля густо й рішуче прошепотіла:
— Гаси мерщій лампу й лягай! Чого стоїш?
Це Дрогодзі подобалось. Він посміхнувся, чмихнув на лампу й став роздягатись.
Під ним важко зарипіла канапа, але він натяг на себе якусь стареньку ковдру й приємно зітхнув.
— Хто ж тут з тобою живе?
— Товаришка одна, вона медичка!
— Де ж вона тепер?
— Поїхала додому. Та, мабуть, і не повернеться. Ми з нею разом працювали на заводі.
— Хіба ти була на заводі, Цимульку?
— Аякже, була, ще й як працювала! — жваво сказала Цимуля.— Цілих два роки працювала.
— Де ж ти саме працювала?
— А на порцеляновім.
— Здорово! А я думав, що ти тільки в анкеті.
— Ну, в анкеті! Навсправжнісінькою була робітницею. Страшно любила, розумієш, розписувати чашки... Цілу добу сиділа б.
— Оце називається пролетаріат...
— А ти думав, як же!..
— Ну, ти зовсім молодчага, Цимулько! їй-богу!
— Ну, а як же!..
— Ну, дивись, вона ще й хвалить сама себе! Мені це подобається!
— А чому ні? Хіба я не заробила?
— А скажи, Цимульку, тепер тебе не тягне на завод?
— А що ж! Як коли, то й здорово потягне. Так би знялась і пішла!.. Я навіть літом збиралась махнути.
— Ну, то й що?
— Та не знаю! Мабуть, поїду на батьківщину. Знаєш, у нас там літом дуже гарно. Люди, правда, живуть бідно, але в лісі... Так і не виходила б звідти. Що тої ягоди... грибів... квіток. А купатись у лісових озерах, як дно чисте, піщане, а вода синя-синя... немов у казці...
Цимуля збентежено урвала й глибоко зітхнула.
— В тебе хто-небудь з батьків є? — важко поспитав Дрогодза.
— Ні, нема нікого. Я сирота.
Вона коротко сказала й затихла, ніби до чогось прислухаючись. Дрогодза поворухнувся і, зарипівши пружинами канапи, глухо обізвався:
— А я, знаєш, Цимулю, не люблю тепер природи. Якось не відчуваю її.
— Чому ж так?
— Не знаю... мені все якось холодно і важко на душі...
— Чого ж так?
— Це, певне, з революції так...
— Ну, таке!..
— Так, я в цім майже певний.
— Що ж ти тоді любиш?
Але Дрогодза раптом змінив тон і задиркувато додав:
— А тобі хіба треба знати, що я люблю?
— Ну, а то що? Звичайно, цікаво знати. Цимуля тихо зітхнула й лукаво прислухалась.
Але Дрогодза рвучко повернувся, зіскочив з канапи і, підійшовши навшпиньках до Цимулі, нахилився й важко засопів:
— Цимулю! Цимулечко!
— О, що тобі!
— Холодно, понімаєш! Цимулечко!
— Отакої! Так що ж я винна?
— Та пусти хоч трохи погрітись!
— Ну, дивись ти! Та що я тобі?
Вона дивилась на нього образливо й глузливо. А він стояв похилено й безпорадно.
— Знаєш, Цимульку, ти дуже гарна дівчина!
— Ну, то й що з того?
— Я ніколи не знав, що ти така гарна!
— Ну, та що тобі?
Вона висунула з-під ковдри голу руку і, заклавши її за голову, прислухалась.
Та він у ту пору раптом упав, упився хижо губами в руку і пристрасно зашепотів.
Вона рвучко посунулась, звелась, і поглянула без міри тужно, й злякано застогнала. А він, нестямний, кусав і пестив її.
І раптом зашепотів густим нестримним потоком. Вона болісно й безпомічно усміхнулась і, погрозивши пальчиком, лукаво прошепотіла:
— Циц, Климку!
Він зрадливо підморгнув і, піднявши ковдру, упав поруч неї.
Коли Цимуля прокинулась, крізь віконниці синіми смужками бив уже ранок. Вона мерщій зіскочила з ліжка і, як звичайно, кинулась до віконниць і, відчинивши їх, задивилась.
Був сивий, молодий, причервонений ранок. На деревах весело співало птаство, метушливо стрибаючи на галузках. Густо й рясно осипався іній, і крізь голі галузки посиніле, змолодніле небо усміхалось, і непереможно пахло весною.
(Продовження на наступній сторінці)