Біля трамвайного парку вони спиняються. Стрілка на сірому годиннику показує пів на дванадцяту.
— Братця! А як же я піду додому? — збентежено каже Цимуля.
— Ходімо до мене, їй-богу!
— Ні, ні! Я не хочу.
— Таке! А чому?
— Я боюсь, що Дрогодза роздрогодзиться!
Вона сама й обоє її приятелі сміються. Вагоновода, що допіру зліз із трамвая, зацікавлено дивиться на них й співчутливо посміхається. Тоді Афонасопула раптом охоплює якась безклопотна відважність, і він, знявши кепі, широко махає нею й повним від допливу особливого захоплення голосом викрикує до Коломійцевої:
— А ті знаєш? Х-годімо проводимо! Х-гароший вечір! Клава, вся ніби вражена, зламано нахиляється, ловить руку
Цимулі й стогінливо сміється:
— Ой, твій Дрогодза! А коли ж наші іспити?
Але Цимуля рішуче тягне її за собою. Афонасопуло йде попереду, безжурно й зосереджено насвистуючи якогось мо-тива. Коли-не-коли він спиняється, вдивляється в далечінь, потім іде далі. А його висвисти стають зворушені й теплі.
Небо тепер густо-темне, бузовим крапчасте, а тому й тепле. І в цій січній гущі зорі визирають пухнатими, надуто-паву-ковими лапами, полохливо й засмучено. А з-за Дніпра великими темними плямами хтось дихає густою запашною прохолодою весняної ночі.
І ця урочистість ночі та тиша, що ніби сама до себе прислухалась, десь непомітно обволікла дівчат. І вони йшли тепер боязко й нащулено, схвильовано й зосередковано в собі.
— Чого ти така сьогодні, Варюсю?
— Не знаю, Клаво. Мені просто страшно! Ти розумієш? Просто страшно, й від того боляче.
— Ну, диви! Чого ж тобі так страшно?
— Не знаю! Просто ми всі страшенно самітні. Ти розумієш — коли найближчі люди загризли б один одного... На кого ж тоді можна опертися?
— Ну, дурниці які, Варюсю! Це тобі так приверзлось.
— Чого ж приверзлось, коли це справжнісінький факт?
— Який там факт! Це, мабуть, припікає тобі твій Дрогодза!
— Ну, Дрогодза Дрогодзою, але й без нього гірко.
— Кинь ти його к лихій годині! Він якийсь у тебе неоковирний.
Обоє вони при цих словах засміялись, але зразу ж і стихли, уражено й зосереджено прислухаючись до нічної тиші.
На горі близько від приміщення Цимулі всі спинилися і задивилися у нічну далечінь на сході. Там ^ освітленні вогнів вигравала пожмакованими шматками бинда річки, а знизу пахло по-молодому солодким корінням зела. Цимуля схаменулась і заходилась тікати.
— Варюсю?—розчулено обізвалась Коломійцева.— Ти вже йдеш?
— Я вже йду! — глухо промовила та й мерщій заховалась у м'яких киреях темряви.
У двері Цимуля постукалась нерішуче й боязко, але їй довго не виходили відчиняти. Коли ж хтось пізніш відчинив і вона крадькома зайшла до себе, Дрогодза сидів за столом і похнюпившись уп'явся в книжку. Втім, він зразу ж підвів насуплене обличчя й невдоволено поспитав:
— Де ти була?
— Та це ми з товаришками пройшлися прогулятись.
— Оце до півночі?
— Сьогодні, розумієш, чудесна ніч. Це вже справжня весна заходить,— сказала вона мерщій.
Але він зневажливо оглянув її й густо промурмотів:
— Да? Значить, уже весна? Може, й соловеєчки тьохкають?
Вона поглянула на нього великими сполоханими очима й тихо поспитала:
— Ну то що?
— Нічого! Вам би треба було пізніше повернутись.
— Як пізніш?
— Ну так, приміром, на шосту годину ранку. Це було б стильно й дуже личило б вам.
Але вона раптом гостро повернулась до нього й гнівно, з притиском сказала:
— Слухай, ти! Мовчи мені! Чуєш?
— Що значить мовчи? Ще я мушу й мовчати? Що ти десь там бродиш, волочишся з тим кривоногим греком? Ви всі такі,— за копійку вас узяти можна!
— Мовчи, кажу тобі, чуєш?
Дрогодза устав і поглянув на неї витріщеними, тепер страшними очима:
— Що за дурниці — мовчи? Що ти розбещилась і волочишся десь з усякою шпаною?! Як я можу мовчати? Завтра ж я поставлю питання на комсомольських зборах про твою поведінку!
Тоді вона, насторчившись, як квочка, підскочила до нього й закричала:
— А я тобі кажу, мовчи! Чуєш ти чи ні, одоробало!
Дрогодза вмить спалахнув, увесь налився кров'ю — і, зціпивши кулаки, подався вперед. Але Цимуля гостро повернулась і, впавши на ліжко, розридалась. Дрогодза безпомічно потоптався по хаті, потім крякнув, якось розпачливо махнув рукою й сів до столу читати. До нього долітали глухі ридання, і він мимоволі прислухався.
Вже далеко пізніше вона підвелась і втомно, ніби не впізнаючи, оглянула кімнату. Дрогодза, зібгнувшись на канапі, тепер смачно хропів. Вона задумано спинилась на нім очима, і їй на мить пробігла та давня думка, що завжди так прикро мучила її,— де й коли вона знала цю людину? Проте вона зігнала ту думку й глухо простогнала. Все ж у потилиці важко давило якесь почування, і вона, щоб позбавитись його, енергійно струснула головою. Коси самі собою зсунулись, і вона механічно заходилась заплітати їх. І потім, забувши про все, припала головою до стіни, простягти руки, ніби з покликом, кинутим у нічну темряву, і так заніміла — зосе-редкована на однім важкім почуванні,— що різало їй до болю,— безпорадної самотності й байдужості...
Першими сповістили про ранок горобці, що цілим виводком жваво й голосно зацвірінькали. Але сьогодні їхнє цвірінькання особливо січним видалось, бо ранок прийшов похмурий, з густими розволоченими хмарами, що насуплено наполягли на землю.
Тоді Цимуля встала й заходилась поратись.
Дрогодза, як і звичайно, прокинувся нерано, грізно й запитливо оглянувся, протер очі, знехотя встав і, підійшовши до Цимулі, мовчки й похмуро спинився.
— Слухай, що я тобі хотіла сказати, Климку...
Вона простяглась до нього руками, але він поглянув витріщено й люто, і вона зразу ж опустила їх.
— Слухай, Климку! В нас буде дитинка!
Вона похилилась до нього, тягнучись притулитись. Він мимоволі відступив і злякано й густо поспитав:
— Яка дитина?
— Ну, дурненький!
Вона дивилась на нього запитливо й благально. На його обличчі раптом пробігла прикра в'їдлива посмішка. Цимуля стежила за нею, ніби змагаючись її піймати й зрозуміти. І раптом вії її полохливо замигали.
— В мамаші записаться? Бай-бай?
— Як у мамаші?
— К чортам собачим! Чуєш? Ніяких ляльок!
— Що ти кажеш?
— Те, що ти чуєш!
Вона вся перекривилась і все ж, стримавши себе, прошепотіла:
— Слухай, Климку, це ж не можна так!
— Чого не можна? Адже інші роблять так! Чом же ти не можеш?
— Ну, то нехай собі скільки хочуть роблять, я ж не можу так. Слухай, Климку! Цього ж не слід робити!
— Не розумію, що ж тут такого?
— Я не хочу різати себе. Не хочу, чуєш? Я не можу! І я цього нізащо не зроблю!
Він дивився на неї згори зневажливо й з огидою. Вона вп'ялась в нього й тепер принижено благала, зазираючи йому в вічі. І раптом думка, гостра й несподівана, впала й розлилась — так, колись давно, ще за дитинства, тримав кошеня в руках, воно пищало й дряпалось. І була велика в тім насолода, щоб його задушити. І він, навіть не думаючи про це, з якоюсь лютою насолодою придавив її за руку й, зціпивши зуби, прошепотів:
— Ти сьогодні ж підеш і довідаєшся, коли це можна зробити! Розумієш?
Вона дивилась на нього широко й злякано, не впізнаючи глибини цієї люті й ще більше лякаючись з того. Вона по-індичому йойкнула й покірно сказала:
— Розумію.
І потім уся осунулась і, впавши на підлогу, розридалась. Він мовчки поглянув і став спокійно одягатись. Тепер ця розпатлана, обвисла, як намочені коноплі, жалюгідна людина була без міри чужа й далека йому. Він вдоволено зітхнув і по тому мовчки взяв портфеля й кепі, збираючись виходити. На порозі він ще раз глянув на Цимулю, десь далеко стиха усміхнувся і тоді жваво пройшов коридором.
Вона встала нешвидко, розбита й безсила, але з одним наміром, з одною думкою, якої, здавалось, вона не зможе знищити. Вона поволі, розм'якло стала одягатись. З валізки дістала свіжу білизну й заклопотано оглянула її. І вже одягнута, уважно придивилась у люстро, притрусила обличчя пудрою, поправила покошлане під кепі волосся і тоді вийшла з приміщення.
Всю дорогу вона йшла спокійна й певна, зосередкована на однім своїм намірі.
В гінеколога вона так само була спокійна. Тільки гостро різонуло, коли той самий високий, оброслий чорною бородою чоловік, широко 1
— Пожалуйте, мадам, на прохлажденіє!
Та це пройшло легкою тінню й швидко десь потонуло, як і сама вона глибоко впурнула в незнаність і важкий холод.
На кінець другого триместру проходили дні в неї метушливо й утомлено. В технікумі збилося докупи й закінчення практичних праць, і складання річних заліків, і, нарешті, різні засідання та збори. І все ж усе це ніби відвертало увагу від найпекучішого, найголовнішого. І, певне, тому увесь цей час вона почувала себе жвавою й розважною.
(Продовження на наступній сторінці)